Про довгу дипломатію

Щоб виснажилася Росія, Україні потрібна постійна й наростальна підтримка союзників. Інакше — біда.

На жаль, загальним твердженням стає й те, що підтримка перестає бути безумовною.

Нам може це не подобатися, це може справді бути несправедливим — але нам ніхто нічого не винен.

Колективний Захід почувається цілком безпечно за ядерною парасолькою і з опорою на військову та економічну міць США.

Безсилля Росії якось протидіяти розширенню НАТО тепер уже і на Фінляндію та Швецію показує реальну спроможність Кремля здійснити погрози "дійти до Ла Маншу".

У світі це знають.

Читайте також: Бог допомагає тим, хто допомагає собі

Позитивний шок від того, як українці зірвали бліцкриг путлера, від вправності Збройних Сил і єднання народу — уже спрацював. Нам у терміновому, пожежному порядку дали те, що можна було "взяти й дати".

І цього вистачило, щоб зупинити просування ворога на Донбасі та відкинути його на Харківщині й Херсонщині. І стримувати російський бульдозер. Проте - повільно відступаючи.

Тривала війна має свої закономірності. Чи не найголовніша — вона змінюється.

До того ж не лише ситуація на полі бою. Не лише номенклатура зразків озброєнь, тактичні прийоми та стратегічні знахідки.

Змінюється весь комплекс відносин навколо війни.

Зокрема, змінюються ставлення і відчуття людей, які беруть участь у війні, або спостерігають за нею, або вважають, що цікавляться нею чи щось про неї знають.

Виграє той, хто відчуває ці зміни ще на попередньому етапі й адекватно готується до наступного.

Так от: старі прийоми не діють. Захоплення — скороминуче. Нам за нього уже подякували. Воно перестало виправдовувати перекоси, про які дедалі частіше розповідають новини.

Тим більше якщо захоплення ґрунтувалося на припущеннях, з яких далеко не всі витримують перевірку реальністю.

Українці бʼються — і це чи не єдине позитивне повідомлення, яке лишається чинним. І воно точно вимагає адекватного забезпечення іншими діями.

Читайте також: Щоб сила не взяла

А от тут є дедалі більше питань.

1. Світ був переконаний, що Україна — демократія, яка бʼється з тиранією.

Нападки на опозицію, ущемлення свободи слова, не обумовлені воєнною необхідністю, зрештою, корупційні скандали не вʼяжуться з цією картиною.

Ворожа пропаганда, а то й просто політики, які хотіли б спрямувати ресурси куди-інде, — спекулюють на цьому.

Намагатися ховати це марно — в Україні та навколо море журналістів, експертів, оглядачів. Соцмережі — бурхливі й емоційні. Шила в мішку не сховаєш.

2. Всі були вражені українською єдністю. Але заголовки західних газет про те, що опозицію не допускають до міжнародних форумів — це не тому, що "опозиція скаржиться".

Це тому, що в демократичних суспільствах прийнято, щоб важливі для нації питання озвучували всі мейнстримні політики від різних сил. І вони дуже дивуються, коли в делегаціях бачать лише "слуг" і їхніх сателітів.

3. Зрештою, Вільний Світ був упевнений, що допомагає "своїм". З цим зовсім не вʼяжеться політика спецефектів, окриків, істерик і образ. Як би вона не подобалась суспільству, журналістам чи експертам в Україні.

Як би вона не відповідала "нашій правді", нашому розумінню справедливості.

Спробуйте говорити з сусідами в будинку в тональності, яку чуємо з "марафону". А за якийсь час попросіть про послугу…

Настав час змінити підхід. Настав давно.

Читайте також: Що у війні означає принцип опертя на власні сили

Проблема в тому, що минулого року можна було здійснити порівняно безболісне переналаштування — а нині доведеться повертати втрачене ставлення.

Прийшов час "довгої дипломатії". Точніше, але скучніше кажучи — системної.

1. Сформувати з усіх політиків (крім ексрегіоналів) і експертів громадянського суспільства групи, які мають діяти по всіх органах влади, політичних організаціях, експертних тусовках, регіонах і електоральних рухах партнерів. Постійно. Змінюючи одна одну, якщо потрібно.

Часто доводиться чути, що "з цим справляться найняті лобісти".

Не зовсім так. У США, наприклад, лобісти мають декларувати своїх замовників і гонорари. Як думаєте, яке буде враження від відомостей про те, що Україна випрошує допомогу й тут-таки витрачає мільйони на лобістів?

2. У розробці й прийнятті рішень в Україні треба повернути консенсусний принцип, який існував у лютому-березні минулого року.

Тодішня єдність і стала основою як ефективності рішень, так і безпрецедентної довіри до них.

А якщо Банкова тягне ковдру на себе — хай не дивується, що і проблеми висьорбувати дедалі частіше доведеться їй.

Читайте також: "Природний магнетизм" у стосунках із Заходом вже не працює

Маніфестацією єдності мав би стати Уряд національної єдності — але на Банковій тікають від самої ідеї. "Все самі". Результат відповідний...

3. Прозорість і включення опозиції та суспільства не лише в контроль, а і визначення діяльності у критичних оборонних сферах дасть змогу ухвалювати найбільш ефективні рішення.

Все це — пропозиції з погляду ефективності. Якщо цікавить результат для країни.

Бо якщо влада відмовляється дорослішати — за результат спитають із неї.

В Україні вже були періоди монополії і на силу, і на медіа. Недовго.

Джерело

Про автора. Ростислав Павленко, український політик, політолог, політтехнолог, викладач. Народний депутат України IX скликання

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.