Щоб сила не взяла

Вони звикли, що можуть не рахувати особовий склад, а брак сучасної техніки компенсують інтенсивністю обстрілів, кількістю снарядів, БПЛА і ракет.

Це робить неконструктивною і їхню потенційну позицію на переговорах – вони вірять, що візьмуть силою, тупим натиском усе, що захочуть.

Вони сприймають форми ввічливості за слабкість – і погрожують Заходу війною у разі збільшення підтримки України.

Вони шантажували голодом п’яту частину світу – поки не програли Україні контроль за заходом Чорного моря.

Вони використовують агентів, корисних ідіотів, складнощі процедур і невідворотні затримки із заміною їхньої присутності на ринках (насамперед енергетичних),- щоб зірвати, послабити, уповільнити санкції.

Читайте також: Бог допомагає тим, хто допомагає собі

Це – найбільш небезпечний етап війни, бо, як не дивно, рашисти почуваються чи не найбільш упевнено. Вони діють у звичний для себе спосіб, звичними інструментами – і цих інструментів мають у надлишку.

Але саме у такому характері війни ховається поразка Росії.

У спогадах про Цусімський розгром і наступні події, які запустили розвал російської імперії, історики часто відзначають розпачливий вигук, який повторювали й прості матроси, і адмірали знищеної ескадри: "Сила не взяла".

Мовляв, зіштовхнулись з таким ворогом, якого протиснути, завалити трупами, закидати шапками не вдалося.

А щоб "сила не взяла" і на українському сході та півдні, ЗСУ їх мають перемелювати, максимально зберігаючи українські життя. Тоді у рашистів сформується думка про неможливість виконати задумане, скільки б сил вони не застосовували.

Для досягнення цієї задачі необхідно виконати дві умови.

Перше. Збереження життя українських воїнів.

Тут є три складові:

• Фортифікації, які зводять нанівець вогневу перевагу ворога і дають захист силам оборони. Це означає якнайшвидшу побудову фортифікаційних споруд, під щільним парламентським і суспільним контролем. Космічна і повітряна розвідки приховування фортифікацій роблять безглуздим. Натомість демонстрація міцної оборони справлятиме деморалізаційний ефект на ворога, якого женуть у м'ясні штурми.
• Швидкість і повнота забезпечення військ — боєприпасами, засобами захисту, усім необхідним. Експеримент із централізації відповідних фондів вочевидь провалився. Слід повернутись до моделі, коли громади могли б спрямовувати кошти на підтримку конкретних бригад, закриваючи "поточні" потреби. А централізоване постачання брало б на себе стандартні позиції уніфікованого озброєння, б/к, засобів захисту тощо. Такий розподіл праці міг би найкраще використати силу українського суспільства — вміння будувати гнучкі горизонтальні зв'язки взаємної підтримки.
• Якість підготовки. Одним зі страхів, який штовхає багатьох українців на ухиляння від мобілізації, є "ненавченого кинуть у бій". Щоб побороти цей страх, давно слід докладно роз'яснювати, як відбувається підготовка бійців, - що вона триває достатньо і не складається із "стройової" та прибирання території.

Як і з фортифікаціями, тут розумна відкритість (без розкриття тактичних знахідок, але із демонстрацією належного і тривалого навчання) посилюватиме бойовий дух українців і демотивуватиме ворога.

Читайте також: Не відводити очей, або Чому найлегше відрапортувати у телеграм-каналі

Звісно, інформаційна кампанія має спиратися на ефективну підготовку в житті. Тривалу, ґрунтовну і сучасну. Методик не бракує — весь досвід воєн людства, напрацювання усіх західних шкіл, основа яких - "ініціатива і збереження людей" - до послуг.

Був би хист.

Друга умова — заохочення партнерів до більшої допомоги Україні й сильнішого тиску на РФ.

А тут треба враховувати психологічні властивості.

Допомогу, зокрема високотехнологічну зброю, здатну забезпечити більший результат меншими ресурсами, дають і даватимуть більше (а не менше) не під красиві гасла, а під розуміння, що мають справу з партнером і союзником. "Своїм".

Бо західні демократії захищені НАТО і не відчувають безпосередньої загрози від РФ.

Їм важливо відчувати, навіщо підтримувати Україну.

Допоможе, якщо вони відчуватимуть, що вони дають зброю "своїм", надають економічну допомогу "своїм" і запроваджують санкції проти рашистів, несучи тимчасові труднощі, задля "своїх". Демократичної, європейської України.

Читайте також: "Природний магнетизм" у стосунках із Заходом вже не працює

І обов’язок усіх, хто не на фронті – працювати саме на таке сприйняття України у світі. Бо демократичній країні, об’єднаній навколо Перемоги й свідомій свого шляху до ЄС і НАТО – допомагатимуть і допоможуть, аж поки рашистська сила не зламається.

Тому диктаторські замашки влади та спроби під шумок звести політичні порахунки слід забути, а диверсантів, які ними займаються – прибрати з позицій, де вони можуть шкодити. Принаймні.

Ці дві умови для задачі із подолання рашистської "сили" мають бути основою для оцінки всіх дій влади. І суспільного тиску на неї, якщо не виконує.

"Слуги" і офісні "менеджери" - часті гості в соцмережах. Варто, щоб там вони бачили вимоги до їхньої роботи.

Джерело

Про автора. Ростислав Павленко, український політик, політолог, політтехнолог, викладач. Народний депутат України IX скликання

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.