Про Сирію та Україну. Але більше про Україну

Ігор Семиволос в матеріалі для "Лівого берега" дуже влучно описує поточну політику навколо Сирії. За його словами, "багато хто зацікавлений в розколі Сирії і всередині, і зовні". Зокрема, Ізраїлю єдина Сирія взагалі непотрібна з очевидних причин: "не буде єдиної Сирії — ніхто не зможе заявляти претензії на Голанські висоти". Така от цинічна правда політичних реалій.

У нас ситуація дещо інша, але деякі паралелі провести можна. 

Розкол України насправді вигідний лише Росії. Щоправда, Росія відверто пропонувала деяким нашим західним сусідам "поділити" з ними Україну — так, як наприкінці XVIII століття поділила з її західними сусідами Річ Посполиту, а у 1939 році поділила з Німеччиною Польщу. Але Польща на це не купилася, а Угорщина тихо чекала на розвиток подій... і так і не дочекалася (хоча війська, наскільки пригадую, тихцем до кордону підтягнула).

Натомість сильна Україна багато кому невигідна і непотрібна. Це було добре видно у 2014-2019 роках, коли різні сили зі сходу (Росія) та Заходу, а також зсередини країни, дружно "валили" сильного президента Порошенка, і таки повалили. (Ні, я не кажу, що він сам не припускався помилок; але його таки "валили на замовлення", причому одночасно з різних сторін. Надто багато кому заважав).

Читайте також: Сирія. Смерть диктатури

Як наслідок, у 2019 році українці обрали найслабшого президента в усій історії незалежної України. А заодно і наймиролюбнішого. 

Здавалося, тепер всіх тих, хто "валив" його попередника, все влаштовує. Але з цим президентом сталися щонайменше три парадокси. По-перше, завдяки своїй акторській привабливості саме цей найслабший (як управлінець) президент здобув найбільшу фактичну владу (для себе та свого найближчого оточення). По-друге, обраний як "президент миру", цей бутафорський лідер був змушений стати "президентом війни", хоча не тільки до цього не готувався, а й до останнього гнав від себе ці думки (на біду для країни). По-третє, як "президент війни" він раптом знайшов у своєму акторстві таку силу, якої ніхто від нього не чекав — ні друзі, ні вороги. Але ця сила, за необхідністю, виявилася одноразовою і короткочасною. Зараз ця акторська магія вже мало на кого діє, натомість управлінська слабкість виходить боком дедалі більше.

Після війни українцям теж буде потрібен сильний лідер — не менше, ніж він потрібен сьогодні. І, якщо вдасться такого обрати, він теж буде багато для кого незручний (а отже, його багато хто буде інформаційно "валити"). 

Читайте також: Асад і Янукович: аналогії

Адже повоєнна Україна негайно перетвориться на конкурента, зокрема в боротьбі за якісну робочу силу, з багатьма країнами ЄС, які нам нині допомагають. Тому на майбутніх виборах, хай коли вони стануться, сильних кандидатів будуть "гасити", а слабких, навпаки, нам нав'язувати. Бо слабких легше контролювати — але, звісно, не обдуреним виборцям, а тим замовникам інформаційних потоків, які їх черговий раз обдурили.

Як цьому можна протидіяти? Засіб насправді лише один: чітко усвідомлювати національні інтереси України та обирати лідером такого політичного бійця, від якого можна очікувати, що він саме ці інтереси буде обстоювати якнайсильніше. Тобто — обирати того, чиї особисті інтереси якнайбільше збігаються з національними інтересами України. Всі інші критерії вибору президента насправді програшні.

Дай Боже нам дожити до того часу, коли всі ці міркування знадобляться практично. Але думати про це треба вже зараз.

Джерело

Про автора. Олексій Панич, філософ, член Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу, блогер.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.