Сніданок безхатька

А як бути зі старими та хворими, які помирають на самоті в глухих закапелках, пропахлих сечею і щурячим послідом? Вони не можуть навіть збирати пляшки й папір, і про їхнє минуле знають лише такі самі бездомні, але кому вони розкажуть…Їх самих нема кому вислухати. Так само нам здебільшого не відомо, що вони їдять, де вмиваються, як лікуються, їхні щоденні маршрути, зрештою, ритуали, бо не існує людей без ритуалів.

 До 2014-го українці були переконані, що ніколи не стануть біженцями, подібно до чеченців, сирійців, сомалійців, тепер ця загроза опинитись без нічого – дому, особистих речей, родини – очевидна кожному з нас.

Але безхатьки є в кожному місті, я бачила їх дуже багато у Вашингтоні, Чикаго, Стамбулі, Ізраїлі. Деякі з них божевільні, деякі навіть пророки.

Для когось стати бездомним – це свідомий вибір і задоволення призабутої в соціумі потреби в особистій свободі. І цей вибір потрібно поважати. І в якісь моменти дивитися зі своєї клітки на пташку, яка вільно літає в небі.

Я сиділа в автобусі, до відправлення залишалось кілька хвилин. Було пів на дев’яту ранку, але спека вже добряче дошкуляла. І наступні дві години я мала їхати в не надто комфортних умовах, а потім ще й вертатись назад.

Читайте також: Повернення до зірок

З вікна я бачила старого бородатого безхатька в шортах, з яких стирчали тонкі кістляві ноги. Не знаю, скільки було йому років, але виглядав він на вісімдесят. Поверх футболки була камізелька з кишеньками. Все дуже брудне, але не порване.

Старий дибав ледь-ледь і навіть не міг піднятися на кілька сходинок до крихітного кафетерію, де водії могли пообідати. Виглядав він дуже слабким і кожен крок, точніше човгання давалося йому тяжко. Видно, десь ночував поблизу і знав, куди прямує. Навіть більше – то був його щоденний маршрут.

Він піднявся по пандусу, так було легше. В руці мав новий поліетиленовий пакет з невеликим вмістом.

Мене вразила його абсолютна байдужість до того, що відбувається довкола. Він не звертав уваги на людей, не намагався щось випросити. Всі його сили були зосереджені на тому, щоб зробити ще один крок, дійти.

Старий сів на лавку, щоб перепочити, а потім став у отворі дверей кафетерію. Можливо, він покликав кельнерку, бо за хвилю вона підійшла. Між ними відбулась якась розмова, далі чоловік пошпортався у кишені камізельки й дав кельнерці гроші. Зробив, так би мовити, замовлення. За мить вона повернулась і принесла йому решту. Все як годиться. Чоловік стояв і терпляче чекав.

Нарешті кельнерка винесла йому велику пластикову склянку з кришкою й пішла собі всередину. Старий намагався зняти кришку і я боялася, що він впустить посудину. Врешті він сів на лавку і якось впорався з цією проблемою. Я пораділа за нього.

З торбини він вийняв два шматки білого хіба, очевидно між ними щось було, потім понишпорив за пазухою і витяг  ложку. Він не мав апетиту, але їжа давала йому шанс  підтримати ще трохи життя, хоча б на день. Тому треба їсти. Подивившись на величенький шмат хліба, він вирішив полегшити собі процес і став відламувати маленькі шматочки й кидати їх у горня. Так у нас в селі робили старенькі люди, і я в дитинстві їх копіювала. Пісна зупа від того набувала зовсім іншого смаку, хліба ставало більше, коли він розм’якав. Вже не пам’ятаю, коли я це робила востаннє.

Читайте також: Наступні?

Очевидно, там була якась зупа чи борщ. У момент, коли старий мав розпочати свій сніданок, мій автобус від’їхав.

Коли ми, сильні й здорові, дивимося на таких змучених і хворих людей, то думаємо: а який сенс в цьому жалюгідному існуванні? Чи не простіше лягти та померти, усвідомити свій програш, капітулювати?

Та не забуваймо, що  опинитись на чиємусь місці й уявити себе на чиємусь місці – це велика різниця. Інакше люди не вижили б у концтаборах, тюрмах, полоні. Бо вони розуміють: прожити ще один день рівнозначно подвигу.

А для більшості людей – прожити день це рутина, автоматизм, і коли вони усвідомлюють це, то розуміють, що кожен день наближає їх до смерті. І банальна сентенція "Ми живемо не для того, щоб їсти, а їмо, для того, щоб жити" на  моїх очах стала актом просвітлення.

Коли я повернулась увечері на те саме місце, на лавці  сиділа молода пара, чекаючи свій автобус, і кафе все ще працювало. Сподіваюсь, завтра цей дідусь знову прийде снідати знову. Бо як не прийде, кельнерка втратить свого постійного клієнта і буде відчувати порожнечу в серці.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.