Свідзінський, Мітасов і російська ракета

Ну, така, що трагедія, яка сталася на напівзруйнованій в результаті удару російської ракети вулиці Пушкінській, що неподалік однойменної станції метро, нарешті, на другому році війни, викликала у міського голови негайне бажання цю саму вулицю перейменувати. Крім того, звісно, влучили в центр колишнього пролеткультівського життя, у справжню символічну пам’ятку 1920-30-х років, що розляглася на цьому відрізку Пушкінської аж до постмодерну 1990-х. Тож, блукаючи руїнами пам’яті, згадалося з цього приводу.

Зокрема про те, як акурат отут-о, на розі Пушкінської та Каплунівської – пізніше Червонопрапорної, а нині Мистецтв – побіля Будинку письменників, де Майк Йогансен виграв на більярді в Маяковського, загнавши того під стіл, вже горіло й палало, як оце нещодавно. Володимир Свідзінський, споглядаючи стовп диму від згорілого письменницького архіву в тому самому письменницькому будинку, який, тікаючи у 1941-му підпалили "свої", казав своєму молодшому побратимові Василю Боровому: "Не все згорить!" Згоріло, звісно, не все, адже частина архіву (зокрема Вапліте) було врятовано і виринуло вже в Канаді, хоча сам Свідзінський не вцілів, будучи невдовзі спалений в клуні, разом з колоною арештантів, яку перед стрімким наступом німців гнали з Харкова на Старий Салтів. "У полум’ї був спервовіку, / І в полум’я знову вернуся…" - передбачив поет свою долю.

До речі, дивно, що вулицю, на розі якої усе це відбувалося, не назвали іменем Мітасова, божевільного "пророка", який обписав всі фасади довколишніх будинків дрібним скорописом своїх "послань". Оце було б по-харківськи, наче фігура отця Федора з чайником на Південному вокзалі! "Жить и работать. Где. На Земле" - нотував на стінах Мітасов, який у тих самих 1980-х частенько стовбичив тут же, на розі Червонопрапорної у своїй вічній фуфайці й вушанці, де не раз давав йому закурити. Бубонів свою мантру, тупцяв на снігу, балакав неохоче. Його "творчий" спадок чистої "харківської" культури соцреалістичного зразка згодом накрила постмодерна хвиля "демократичних" патріотів, які, не зрозумівши шизофренічної хтоні "пророка", нашвидкуруч квацяли поверх його писань свої "Бред!", "Грязь!" і "Смрад!".

Фото: Архів Ігоря Бондара-Терещенка

Хай там як, але було щось й чисте в епосі 90-х, яку ми проживали на Пушкінській. Крім зниклих "знаків часу" на зразок остовпілого (і померлого в божевільні) Мітасова з’явилася нова емблематика слобідської столиці. Наприклад, художник Микола Базиль біля кіоску "Союздруку" на тому самому розі, де й Свідзінський з Мітасовим, і сьогоднішня російська ракета. Розгорнута газета завбільшки з самого художника свідчила, що все у нашому пролеткульті гаразд, і є три копійки навіть на свіжу пресу. Не раз і не п’ять брели ми розпатлані й розвихрені попідруки з Валером на цьому відтинку Пушкінської, дорогою з гастронома до, ясна річ, Літмузею, наслухаючи з усіх боків заздрісні вигуки: "Ото бондарі гуляють!". На цьому самому відтинку, де неподалік знаходився цілий Літературний Ярмарок 1920-х – скопище редакцій пролетарських газет і журналів – водив на екскурсію похмільного Андруховича з друзями старий місцевий поет Володимир Гаряїв, учень Михайля Семенка, останній учасник "Нової Генерації".

Утім, ніякі не друзі чи ще які місцеві борзописці увійдуть своїми пророцтвами на зразок чи то свідзінських, а чи мітасівських (вибирайте) до історії слобідської культури, а такий собі загадковий Петро Нейштетер, який у 90-х і загибель пролеткульту на цьому самому році Пушкінської згадав, і решту сьогоднішніх подій передбачив. "О четвертій годині дня, заїхавши на тротуар, на розі вулиць Пушкінської й Червонопрапорної зупинився фургон з написом "Хліб", - дізнаємося ми подробиці наразі вже нейштетерових "пророцтв". - З кабіни вийшла довга персона невідомої статі, така довга, що й на світі не буває, відчинила задні дверцята фургона й залізла всередину. Перед тим, як залізти, персона почепила на дверцята оголошення: "Усім, того гідним, пропонуємо екскурсійну подорож до Сірої Землі"

Першим біля фургона з’явився чоловік років сорока, невисокий на зріст, сухорлявий, з сивуватими вусами і сизуватим обличчям. Це був Гудрон Нехатько, мудрий люмпен-міщанин, що пережив фініш радянської влади, як він сам казав, з мінімумом втрат. "Великій свині – велике корито", – такий був концентрований вираз життєвої філософії Нехатька. Оскільки він щиро вважав себе великою свинею, то завжди шукав великого корита з добірною поживою і, як правило, знаходив. Нехатько дійсно був свинею, а щодо калібру – великою свинею його можна вважати лише у місцевому масштабі. І поживу відшукував добірну, звичайно, за місцевими мірками.

Надходив недільний вечір. Нехатько опинився в центрі міста невідомо чому й шукав невідомо чого. І от така їрунда перед очима. Нехатько взявся рукою за двері фургона й зазирнув усередину. Фургон був майже порожній. У лівому дальньому куті стояло кілька ящиків для молочних пляшок. Під правою стіною – тапчан з дошок, вкритий брудною потертою ватянкою. На тапчані лежала довга персона, виставивши підошви сорок четвертого розміру просто в обличчя Нехатькові. Нехатько спитав у персони:

– Ти ето, шо ти, млє, за чіпуху повісив?

Персона підвелась, сіла на тапчані й спитала у відповідь:

– А тобі що, повилазило, або читати не вмієш?

– Тю, млє, я тє по-людськи питаю, тє шо, трудно отвєтіть?

– Екскурсія буде в Сіру Землю.

– А шо то за Сіра Земля?

– Загірня комуна.

– Ну то сам їжджай у таке дірмо, прізвєздяний.

Сказавши так, Нехатько пішов до гастронома. Довга персона лягла на тапчан.

Швидше за все, оголошення пропонувало подорож до якого-небудь закарпатського колгоспу. Малоймовірно, що довга персона читала Хвильового. Попри всю його нечемність, Нехатько був правий: їхати з Харкова на Закарпаття хлібним фургоном – справа несерйозна.

У понеділок вранці на розі вулиць Пушкінської і Червонопрапорної люди знайшли спалений хлібний фургон. Мабуть, вночі хтось підпалив. Що сталося з довгою персоною – невідомо".

Спеціально для Еспресо

Про автора. Ігор Бондар-Терещенко — український поет, драматург, літературознавець, арткритик

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.