Вбивство ріки

Я дивився на ці відео, яких на ютубі й у соцмережах ставало все більше, тоскно думав, що варто було б озватися, написати якусь колонку на "Еспресо" або пост на своєму блозі, хоч щось, хоч якось, однак не міг видушити з себе жодного слова. Цей злочин поза мовою, тому що він поза людським.

Голос дівчинки, яка самотньо виспівувала на хорах суплікацію: "Від мору, голоду, вогню та війни врятуй нас, Господи" прорвав моє заціпеніння. Принаймні з’явилося хоч одне слово. Мор. Саме так це називається. Отже, росіянам було мало життів наших воїнів, беззахисних стареньких, вагітних жінок, зґвалтованих і замучених у Бучі дівчаток. Тепер вони посягнули на життя ріки. "Аякже, – скрушно хитає головою землячка, – Путін сказав, що зробить з України санітарну зону, от і робить".

Я народився, виріс і більшу частину життя прожив на Сейму. Саме так – "на Сейму", "в Сейму", з наголосом на останньому складі, говорять мої земляки. І мене завжди тішило, що Тарас Шевченко вживав це слово по-нашому: "...Батурин славний Москва вночі запалила, Чечеля убила, і малого, і старого в Сейму потопила". У моїй творчості не бракує сторінок, присвячених Сейму, – починаючи з юнацької "Поеми ріки", продовжуючи численними згадками по віршах, щоденниках і есеях, або ось такими, скажімо, екстатичними хвалами в "Дев’ятьох концертах": "Водо! Скойки і риби твої, коріння прозоре, що вгрузло у землю пахучу; мова твоя українська і тіло гнучке, непродажне, пресвітле! Глибоко в тебе пірнаю, коханець і муж якнайкращий, небувалої ласки вітри – бо в тобі є вітри – перехоплюють віддих у розкіш, ніби хмару, легку і липневу, несуть архаїчними руслами, втіхою, найсолодшою після потреби дивитися в Бога".

Хіба могло бути інакше? Адже батьківщина – це не тільки рідна земля, а й рідна ріка, родичанські стосунки з рибами й птахами, з батьківським таки небом над головою, у якому всі сузір’я – свої. Батьківщина – це ліки. Перші повісті мого батька називалися "Сейм виходить з берегів" і "Над Сеймом летять журавлі". В дитинстві, коли я тяжко хворів коклюшем і задихався від безперервного глибокого кашлю, батько брав мене на руки і ніс до Сейму. Хтось із односельців порадив саме так лікувати малого: дихати теплою густою парою, яка підіймається над рікою вранці. Ми сідали в човен до котрогось із місцевих рибалок (хто то був? Михайло Авула, який роками перевозив людей через Сейм?), човен безшумно, урочисто якось виходив на стрижень течії, розпочинався сеанс річкової терапії, яка врешті й урятувала мені життя.

Читайте також: Росіяни забруднюють річку Сейм, яка тече й територією України, - декан факультету природничих наук Києво-Могилянської академії професор Хлобистов

Цього разу біда підкралася непомітно. Не було оглушливих вибухів дронів, не було ненависного свисту ракет, мовчали сирени повітряної тривоги. Тільки одне за одним почали з’являтися моторошні відео очевидців. Золотий серпневий пісочок, усміхнене сонце, ласкаві відсвіти хвиль – усе, як завжди, все любе серцю, впізнаване з першого погляду. І – риби. Мальки висовували голови з води, спазматично хапаючи ротами повітря. Їм теж судилося загинути, як і тоннам великої риби, що вже підіймалася з глибин догори черевом. Може, ця малеча кричала від нестерпного жаху. Може, вони кликали мене на допомогу!

Рікою пливла велетенська смертоносна пляма, знищуючи все живе на своєму шляху. Дарма, що я роками рибалив на Сейму, я ніколи навіть уявити собі не міг, що тут водиться така велетенська, красива риба і що її так багато. По всій окрузі стояв немилосердний хімічний сморід. Купатися і напувати худобу з ріки заборонили (кажуть, на багато років наперед). Місцеві мешканці ходили в медичних масках, бо через сморід не було чим дихати. Краса серпневого Сейму була красою прибраного покійника в ошатній труні.

Я ще ніколи не бачив своїх земляків – зазвичай усміхнених, привітних і балакучих – такими засмученими, приголомшеними й мовчазними. Як же нам жити тепер без Сейму?! Жодної пташки не літає довкола отруєної води. Жодної риби не пропливає під мостом. Нічого живого. Все померло.

Хтозна, чи вдасться порятувати Сейм. У кожному разі, на це потрібні будуть роки, яких особисто в мене залишається вже не так багато. Відновити екологічну систему, відновити довіру природи, відновити мир. У людей немає такої покари, яка була б співрозмірною немислимому злочину – вбивству ріки. Але навіть якби вона була, повернути той рай, який жив і цвів на берегах Сейму, вже не вдасться.

Від мору, голоду, вогню і війни, врятуй нас, Господи.

І Сейм порятуй наш теж, якщо ще можна...

Спеціально для Еспресо

Про автора.  Костянтин Москалець, письменник

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.