Візія перемоги

"Найголовніше, що потрібно зараз для перемоги, —

це розуміння, що таке перемога"

Валерій Пекар

Я вдруге відгукуюся на заклик Валерія Пекаря до представників громадянського суспільства викласти свої думки щодо фундаментальних засад України. Свого часу Валерій Пекар запропонував проєкт "Українські основи" — есеї про засади української державності на кшталт американського "Федераліста".

Візія перемоги — це фактично продовження "Українських основ". Візію перемоги неможливо відділити від візії України, адже повна перемога України — це і є створення волею її народу тієї держави, яку він хоче бачити, нехай проти волі зовнішніх сил. Тому починати треба з "кінця історії", тобто з візії України, яку ми прагнемо бачити в майбутньому.

Візія України

Україна є ліберальною демократією у своїх суверенних кордонах 1991 року. Україна є членом ЄС і НАТО. В Україні діє правова система, що працює за принципом верховенства права. Україна поважає права людини. Свобода самовираження є необмеженою. Україна є країною, в якій кожен може реалізувати своє бачення щастя.

В Україні діють вільні ринкові відносини, які взяли гору над корупційними, і рівень корупції став низьким. Право власності захищене. Україна є заможною державою із заможним суспільством і прекрасним інвестиційним кліматом. Середній клас в Україні становить значну частину населення країни. Завдяки членству в ЄС, вільному пересуванню людей, товарів, послуг і капіталів, а також українській пасіонарності, працьовитості та здатності українців адаптуватися до будь-яких умов, українське суспільство багатіє шаленими темпами. Через минулу війну Україна стрімко засвоїла інноваційні енергетичні технології і стала провідною енергонезалежною державою з децентралізованою енергетикою.

Демографічна ситуація в Україні виправляється. Народжуваність перевищує смертність, а якісна медицина значно збільшила тривалість життя. Україна є привабливою країною для економічної еміграції. Міграційна політика України спрямована на економічний розвиток.

Україна є сильною державою, із сучасною високотехнологічною армією, однією з найкращих у світі. Україна є ядерною державою. Україна є одним із найсильніших зовнішньополітичних гравців.

В Україні забезпечені умови для незалежного розвитку науки і культури. Академічна свобода є основою якісної освіти, що забезпечує стрімкий розвиток науки, технологій, медицини, мистецтв, спорту тощо. Основною і переважною мовою спілкування в Україні є українська мова. Це не заважає розвитку мов і культур корінних народів України та національних меншин.

Україна повністю позбулася радянських рудиментів — не тільки в символічних сенсах, а в першу чергу в знищенні радянських законів і радянських практик. В Україні діє політика пам’яті щодо геноциду українців за часів як комунізму, так і агресії "русского міра", політика пам’яті про російсько-українську війну, вшанування пам’яті загиблих, військових і цивільних, та повага до ветеранів. Комунізм й ідеологія "русского міра", злочини радянського і путінського режимів засуджені Міжнародним трибуналом. Політичні рішення демократичних держав про визнання геноциду та інших міжнародних злочинів є недостатніми. Обов’язковими є правові рішення Міжнародного трибуналу. На базі цих історичних правових рішень будується не тільки політика пам’яті в Україні, а й нова функціональна міжнародно-правова система для неповторення злочинів агресії, геноциду, злочинів проти людяності та воєнних злочинів. У розбудові цієї міжнародно-правової системи Україна, як жертва агресії та геноциду і як країна-переможиця, відіграє значну роль.

А що ж із Росією?

Багато хто скаже — мені байдуже, а хтось хоче бачити Росію у вигляді суцільного цвинтаря. Але я дозволю собі більш меркантильну візію.

Росія — держава, яка програла велику війну і була засуджена за вчинені міжнародні злочини. Засуджені були як виконавці, так і організатори злочинів — живі чи мертві. Росія визнала вину і теж має політику пам’яті, засновану на покаянні. Росія не зберегла територіальної цілісності — відцентрові процеси супроводжували поразку. Національні рухи в багатьох колишніх суб’єктах федерації почали стрімко розвиватися, а місцеві еліти зрозуміли, що їхній єдиний можливий вибір — геть від Москви. Після потрясінь і руїни європейська частина Росії — правонаступниця РФ змогла відновити економіку і стати заможною демократичною державою, яка здатна десятиріччями сплачувати репарації Україні.

Це і є моя візія перемоги України.

Сьогоднішній стан

Росія розв’язала війну на знищення української держави та української ідентичності. Повномасштабне вторгнення Росії сталося через упевненість тоталітарного диктатора Путіна в слабкості України. Він бачив зруйновані державні інституції, недієздатність державного управління і правової системи, дезорієнтованість українського народу, що обрав президентом коміка та невігласів до парламенту. Путін мав ілюзію щодо небажання переважної частини українців воювати. Також він бачив слабкість і вразливість західних союзників. Він не вірив і не вірить у ліберальну теорію й у громадянське суспільство, представники якого готові захищати свободу ціною життя. Він вважав, що можна знищити кілька тисяч "нацистів" і "исконно русские земли вернутся в лоно России". Це стало для нього фатальною помилкою, і він програв бліцкриг в Україні у перший місяць війни. Перший екзистенційний етап війни був виграний Україною. Натомість, програвши бліцкриг, Путін і його рабський народ здійснюють геноцидну політику в Україні, а також розпочали війну на виснаження, що триває вже два з половиною роки. Росія отримує допомогу від диктаторських режимів КНР, КНДР та Ірану. Україна отримує допомогу від західних союзників і суворі обмеження щодо її використання.

Моя стаття в "Українських основах" мала назву "Дорости до свободи". Я писав, зокрема, про певну незрілість українського суспільства. Але зараз суспільство сильно подорослішало, заплативши й продовжуючи платити страшну ціну. Багато процесів, які, здавалося, будуть тривати десятиліттями, відбулися в мить під ударами російських ракет.

Натомість розвиток України гальмує держава. Першим впадає в око те, що ми багато в чому продовжуємо перебувати в радянській парадигмі несвободи. В умовах воєнного стану ми погоджуємося на обмеження прав і свобод, які не є ані пропорційними, ані законними. Незважаючи на те що громадянське суспільство (а не держава) довело свою силу і зрілість у захисті країни, держава спілкується зі своїми громадянами через зневагу, обмеження і репресії. Держава посилює відповідальність за військові (не плутати з воєнними) злочини, не скасовує цілу низку суто радянських норм та статей Кримінального кодексу в цій галузі, знущається зі своїх захисників та ветеранів у ВЛК та ТЦК, суто по-радянському керує людськими ресурсами, робить усе, щоб не платити компенсацій пораненим та сім’ям загиблих, непропорційно обмежує та порушує права військовозобов’язаних. До того ж через недосконалий закон про мобілізацію влада розколює суспільство — з одного боку військові та їхні родини, а з іншого — військовозобов’язані з сім’ями, не кажучи вже, що цей закон створив величезні корупційні ризики, а ТЦК перетворив на монстра. Це відбувається на тлі депресії в суспільстві, яка пов’язана з розумінням, що війна може тривати довго — взагалі невідомо скільки. Розуміння прийшло після піару "швидкої перемоги" та "блискучого контрнаступу", які не сталися, що підірвало довіру людей до влади. Відчуття несвободи і безвиході демотивує і військових, і все суспільство. Наші люди неймовірно свободолюбні і сміливі, готові ризикувати життям і здоров’ям заради свободи. Але вони не готові жертвувати власною свободою на необмежений термін. Нерозуміння цього і є головною помилкою влади. Потрібні мотивація, повага, прозорість і правова визначеність (зокрема, у термінах) у стосунках з військовими і військовозобов’язаними та й з усім суспільством. Потрібні механізми альтернативної служби для тих, хто не здатен служити, навіть через переконання. Потрібні чіткі гарантії держави, яких вона неухильно дотримуватиметься.

Водночас ми бачимо:

• згортання демократії та свободи вираження поглядів;
• неспроможність правової системи ефективно функціонувати;
• слабкість і залежність судової влади;
• свавілля правоохоронних органів та спецслужб, у тому числі насильницькі зникнення, катування та погане поводження;
• тиск на бізнес;
• знищення державної служби через створення неможливих умов праці;
• політичні переслідування;
• спроби згорнути децентралізацію і прибрати до рук місцеву владу;
• корупцію, яка лише збільшилася під час війни;
• "боротьбу" з корупцією, яка перетворюється на політичну корупцію, той же тиск на бізнес, знищення держслужби, політичні переслідування і системне нехтування міжнародними зобов’язаннями, що загрожує самій антикорупційній системі.

Правозахисні організації, які весь час займалися захистом прав людини від української держави, зіткнулися з таким валом воєнних злочинів Російської Федерації, що повністю занурилися в роботу у галузі документування, розслідування і кваліфікації цих злочинів, втративши контроль за внутрішньою ситуацією з правами людини в Україні.

Як все це наближає нас до перемоги, до вступу в ЄС і НАТО? Героїзм наших військових і західна допомога не можуть компенсувати радянських законів і підходів, деградації державних інститутів, включно з силами оборони, свавілля державних органів, безсилля громадянського суспільства перед внутрішніми викликами, а також зневіри людей.

Який шлях до перемоги? Парадигма свободи

У нас немає вибору, воювати чи ні, тому що це війна на наше знищення. Якщо ми не будемо воювати, ми не будемо існувати. Це війна на виснаження. Якщо ми виснажимося раніше, нас не буде. Не думаю, що Путін погодиться на якісь умови і зупинить агресивну війну. Але навіть за умови припинення вогню війна не завершиться. Ми можемо собі сказати — фух, Україна вижила, отже, Путін не досяг своїх цілей і це наша перемога. Але це буде самообманом. Почнеться холодна війна на виснаження як підготовка до фінального акту знищення України або ж падіння російської імперії. Щоб не виснажитися раніше, ми маємо знову згуртуватися, як на початку повномасштабного вторгнення, повірити в перемогу і мобілізовувати всі ресурси.

Для мене цілком очевидно, що нове єднання суспільства для відсічі агресії можливе тільки в парадигмі свободи: коли військові мотивовані захищати країну, коли волонтери можуть вільно й оперативно допомагати силам оборони і цивільним, коли бізнес може заробляти та інвестувати в перемогу, коли і бізнес, і державні підприємства на чесній конкурентній основі можуть отримувати держзамовлення і працювати на оборону, коли держслужбовці не бояться ухвалювати рішення, коли є незалежний суд і система правосуддя працює за принципом верховенства права, коли правоохоронні органи не займаються тиском, репресіями і корупцією, а виконують функції, які їм належать.

Тому нам треба знову починати боротися за свої права. Ми повинні вимагати зняття непропорційних обмежень прав і свобод під час воєнного стану. Закони про мобілізацію і про запровадження воєнного стану, а також низка інших законів, що стосуються війни, зокрема всі радянські норми і практики, мають бути переглянуті і замінені за західними стандартами і відповідно до здорового глузду. Має бути ратифікований Римський статут Міжнародного кримінального суду і гармонізоване з ним кримінальне законодавство. Гарантії для військових та їхніх сімей мають бути посилені. Має бути повернута довіра до держави через неухильне виконання нею гарантій військовим. Після цього можна буде поступово повернути свободу пересування.

Ми маємо просити наших західних партнерів звернути увагу на збереження свободи і демократії в Україні. Верховенство права, незалежність суду і дотримання прав людини мають бути умовами західної допомоги, а не профанація боротьби з корупцією.

І, нарешті, ми маємо вимагати від очільника держави та його оточення, щоб вони дбали не про збереження влади, власні статки і рейтинги, а про перемогу. Для цього їм треба менше говорити і більше слухати фахівців і суспільство. Гарною ідеєю в цьому контексті було б створення уряду національної єдності.

Боротьба за свободу у власній країні в умовах російської навали стає невідкладною. Тому що тільки вільне суспільство відповідальних громадян у партнерстві з сильною демократичною державою здатні здолати тоталітарну імперію, сильнішу за ресурсами в багато разів. І я вірю, що ми здатні змінювати країну в парадигмі свободи і досягти повної перемоги.

Джерело

Про автора. Борис Захаров, правозахисник, директор громадської організації "Гуманітарна студія "Хвиля" і благодійного фонду "Людина і право"