Путін на 8-му десятку не впорається із тим, куди зараз котиться Росія, - Фейгін

Я хотів би розпочати наш аналіз із надзвичайно несподіваної рокіровки. З одного боку, Герасимова немовби підняли над Суровікіним. Але для начальника російського генштабу це де-факто пониження й конкретна відповідальність за ведення війни проти України.

Це, безумовно, апаратний реванш з боку інституціонального генералітету. Вони останні пів року були дуже принижені. Адже починав операцію саме генерал Герасимов. Загалом за перший період невдалого бліцкригу відповідальні Шойгу та Герасимов, було видно, що на них повісили всіх собак. Більшість заслужено. Пам’ятаєте сварку щодо Луб’янки, що звідти йшла неправильна інформація, історію генерала Бєсєди з 5-го управління, який був під час Майдану в Києві? Було перекидання м’яча відповідальності між Луб’янкою, міноборони та генштабом. Потім була пауза, після чого начальником "спецоперації" був призначений Дворніков. Чехарда змін – дійшли до Суровікіна. Суровікін такий самий генерал армії, обійшлися ласкаво з ним свого часу, як і з Лапіним, вручили всі можливі визнання з боку Путіна, проте його опустили до рівня заступника, а заступник сам нічого не вирішує. Вирішує все перший керівник – генерал Герасимов. Після довгої апаратної війни це означає перемогу стандартного генералітету, який уособлює в собі повноцінне керівництво, над усіма цими вискочками – фігурами, яких було піднято із самого дна.

Але ж піднімали їх не якісь там люди, піднімали їх конкретно за безпосередніми візами. Радше всього відбулася зустріч між Пригожиним і Путіним, той відповідно щось Путіну запропонував, Путін це підтвердив. І після того пішла ставка: Пригожин, Суровікін і Ко.

У Путіна така натура, він усіх «розводить»: усім щось обіцяє, усім дає якийсь карт-бланш, а потім раптове рішення апаратне, яке змінює всю картинку, перевертає дошку. Так і сталося. Розмови були, що мало не кадрові зміни в міноборони й генштабі, що їх познімають, а тут такий різкий перехід ходу. Путін любить таке єзуїтство апаратне, він не надто розумний і обізнаний, але політичне чуття має, часто робив кроки, які його виводили з глухого кута. Мабуть, це була одна з таких ситуацій, тому що відбулася значуща фрагментація системи влади, зараз буде її відновлювання, рекреація. З’явилися якісь гравці, вільні радикали, які почали самостійно діяти. Пригожин до таких належить.

Але хто він такий взагалі, той Пригожин? Виявляється, його титрують просто бізнесменом. Він навіть не формальний керівник ПВК Вагнера, не засновник, не генеральний директор. Що це – акціонерне товариство? Воно зареєстроване? Є така юридична особа? Уявляєте – 37 тисяч воює, а хто вони такі – хтозна. Ми розуміємо, що це ніяка не ПВК, поза тим роль Пригожина неформальна, а зараз усе повертається на формальне коло. Тобто в очікуванні великого наступу, який вони дійсно готують, збирають сили й засоби,  вирішили піти по такому шляху, коли здійснюватиме операцію саме оте інституціональне керівництво – військове керівництво, генштаб насамперед, відповідно,  міноборони тощо. А доля, наприклад, Пригожина незавидна. Я вам нагадаю епітети, якими нагороджували нинішнього командувача «спецоперації» Герасимова його контрактники, і він підтримував їх, коли вони закидали йому відсутність снарядів.

Обкладали такою кількістю матючні, що з неї можна було б збудувати другу кремлівську стіну.

Тепер усі ці товариші разом із Пригожиним мають завдання типу «взяти Вашингтон за три дні». Тепер життя цих моделей невелике, тобто дуже коротке.

А нема у вас такого відчуття, що в тій апаратній грі просто почнуть зливати й Герасимова. Начальник генштабу РФ відповідальний за злочини, зокрема за акт неспровокованої воєнної агресії проти сусідньої держави  й так далі за списком на 15 томів нового Нюрнбергу можна нарахувати. Проте все одно це людина, яка мала б координувати діяльність усіх родів військ, яка відповідає не лише за окремо взяту війну проти України, але й за оборону стратегічну, розгортання сил стратегічних стримування, співпрацю з командувачем військово-морського флоту РФ тощо. Ми розуміємо, що таке генштаб. А тут взяли його й кинули знов-таки на Бахмут.

Є три пояснення цьому. Перше: лава запасних невелика, Суровікін нічим не відзначився, єдине його досягнення – так звана лінія Суровікіна. І що вона – лише зараз за Соледар ідуть бої, не Бахмут, жодних інших успіхів не було. Хіба Херсон залишили, так це було колективне рішення, плацдарм Правого берега був непридатний. А, власне, досягнень і нема. А кого змінювати, кого ставити? Уже багато чого спробували. Друга причина: вони розраховують виграти, а не програти – це ми йдемо від того, що вони приречені, а вони переконані, що цей великий наступ дасть результат, не 100%, але такий, з яким можна йти на переговори, чи подібний. І по-третє: а чому би нам не розглянути це з тієї точки зору, що генералітет бере реванш і над Путіним, не лише над Пригожиним. З тим, щоб ставити йому умови: знаєш, друзяко, корпорація вирішила так, ми все ж таки маємо довести до кінця. До якого? Ми не можемо гарантувати тобі перемоги в цій війні, але руйнувати армію – який у цьому сенс? Ми її просто можемо втратити в спробі захопити Україну. І без того мобілізація – це величезне напруження сил, яке може дати результат, а може й не дати. А що далі?

І ось тут не дуже зрозуміло, як у цій ситуації поводитиметься Путін. Він не може надто ризикувати, розстрілювати генералів не почне, бо це невідомо чим закінчиться, бо вони всі поєднані досить тісно: майже 15 років Герасимов формував команду генштабу. Та й Шойгу, який очолював міноборони, попри те, що він не професійний військовий. Можливо, настав момент, коли вони, мабуть, прийшли й запропонували план, яким відновлюють ієрархію, дисципліну й порядок з відсутністю публічного зневажання керівництва, що мало місце, тобто ставлять усе на свої місця. І Путін, хоче чи не хоче, мусить із цим погодитися. Йому це, можливо, і не подобається, але йому доводиться враховувати бажання армії. Навіть якщо це буде неуспішний загальний наступ, з півночі, наприклад, чи на Харків з Бєлгорода, то армія не дозволить так собою маніпулювати, жонглювати в будь-який бік. Може ж бути й так, що армії жити далі, Путін сьогодні є, завтра нема, а армія залишається як інституція. І тому, можливо, вони взяли на себе і відповідальність, і своє право.

Тобто гебешна хунта фактично зараз трансформується у військово-гебешну фашизоїдну структуру, зараз вони починають переформатовуватися взагалі, як мріяв Муссоліні з Гітлером, напевно.

Симбіозу з луб’янсько-армійської фашистської хунти, мабуть, не вийде, надто серйозні суперечності між Луб’янкою та армією. Армія все одно сильніша, гармати в неї, а не у ФСБ. У будь-якому протистоянні армія вирішує питання про владу, як це було в серпні 1991 року. Тоді армія не підтримала де-факто путч, вона робила вигляд, що виконує наказ, але реально не виконувала. А як було б в Україні, якби армія підтримала Януковича? Цього ж не було. Армія – найсильніша інституція, що б там не казали. Суперечки між армією й Луб’янкою були завжди, армія недолюблювала Луб’янку, і Луб’янка швидше ставилася до армії, як до інституції, якою вона має сама керувати й визначати, що там і як. Свого часу Путін навіть призначив генерала Іванова – генерала КГБ – в міністерство оборони. Це було в нульових. І тоді це також викликало велике невдоволення. Іванов дуже не подобався – «цивільний піджак» з апаратників ФСБ, який ні сіло ні впало вирішив керувати армією. Тому насправді уявити гебешно-армійську хунту за підсумком поразки у війні складно. А от уявити протистояння всіх проти всіх можу.

Чому протистояння між Луб’янкою та армією має місце зараз – тому що ніхто не хоче брати на себе відповідальність за поразку.

Це ви винні – ні, це ви винні. Це ви погано воюєте – так це ви нам дали неправильну інформацію, ви казали, що нас із квітами зустрічатимуть. Це речі, які завжди в російській історії мали значення: хто винний? Це головне питання, «що робити?» – то вже потім. Можливо, армія для себе вирішила напружити сили, але, коли це не дасть результату, можемо зробити ще одну мобілізацію, але що далі? Покладемо ще під сто тисяч, так? Тут, до речі, може бути таке, що армія бере на себе якийсь корпоративний функціонал, який був нею дещо втрачений. Бач, сидить там собі верховний головнокомандувач і вирішує, туди чи сюди. Ні, потрібно враховувати думку генералітету, адже іншого нема. Як би з ними не поводилися, з тим самим Шойгу – фанерним маршалом чи телепнем Герасимовим, як про них пише дехто з луб’янских чи кремлівських пабліків у телеграмі, але це ж вони віддають накази.

Оця структурка – Кирієнко, Суровікін, Кадиров, що показали, які вони понтові, а їх взяли й поставили під Герасимова, нехай у цій локалізованій історії, але все одно. Я не знаю Герасимова, але чутки про нього ви теж чули. Як він буде реагувати та як ви оцінюєте перспективи розгортання нової фази війни проти України?

Герасимов, безумовно, централізує керівництво, більше не буде фрагментації, коли Пригожин робив що хотів за Суровікіна. Звісно, віддавалися накази, але він брав на себе відповідальність, він мав ресурс, який йому надавали, – і гроші, і зброю, і боєприпаси. Як він казав тоді: у мене і гелікоптери є, і танки. Нормально кримінальники тепер мають? Уявляєте, армія зеків володіє танками й літаками? Схоже, це комусь не сподобалося, тож процес централізації посилиться. По-друге, небажаних елементів вони мають позбутися. Як? Дуже просто. Коли ти командувач, ти кажеш: усе, ідіть на Слов’янськ. Це самогубство, експедиційний похід якоїсь ПВК Вагнера закінчиться відомо чим. Але чому б йому не віддати такий наказ? Чому б не додати боєприпасів і снарядів для того, щоб вони самоліквідувалися? Дуже непогана тактика, вона часто застосовується, не лише в Росії, до речі. В Росії цього набагато більше. Ми бачили, що мобілізовані розповідають, як їх залишають у лісках без офіцерів, без зв’язку, без боєприпасів, без харчування. Залишити 37 тисяч ПВК Вагнера на такий видаток цілком реально.

І третє. Завдання може ставитися не максимальне, а «за можливості». Тобто вони повертають собі якусь частину раніше окупованих територій в результаті якогось наступу й зусиль і виходять на політичні рішення, які вже, будь ласка, втілюйте ви. Ми не можемо примусити Україну піти на переговори, а ви можете. Ми можемо створити напруженість на північному напрямку чи в Центральній Україні, на Донбасі, як вони це роблять, а ви вже скористайтеся цим ресурсом, який вам надали з напруженням сил армії, щоб добитися політичних переговорів. У цьому є своя логіка: ви хочете наявними силами й засобами захопити всю Україну – це неможливо. Я впевнений, що якийсь генерал Герасимов, якщо доходить до якогось аналізу й пропозицій, заявляє: ми не можемо наявними ресурсами захопити Україну.

Але знаючи радянську сталінську історію, у будь-якому протистоянні генералів перемагає завжди хто? – Лаврентій Павлович Берія. Поки принаймні живий Сталін. Чи Путін. А після смерті Путіна, звісно, Берію в розхід.

Ми на етапі, коли розстрілювали генерала Павлова, у 1941-му, чи на етапі, коли вмирає Сталін? Як розібрати – можливо, ми і там і там одночасно.

Ми вже сказали про проблеми серед військових, а суперечки є й в адміністрації президента, в уряді. Дивіться, як вони хворобливо реагують на невиконання держоборон замовлення. Медведєва послали в Пітер, він каже, що аж до кримінальної відповідальності. Наївно звучить, до речі.

Але чому Медведєв так сильно оживився? Наче вдягнув піжаму Жириновського й почав відсвіжувати його риторику.

Путін дозволив йому зображати такого Петрушку. Для чого? Для якихось своїх «розвідних» цілей. Показати на його прикладі, що буває, коли люди, які не відповідають своєму статусу та бекграунду, починають зображувати з себе щось більше, ніж вони є. Він лише заступник секретаря ради нацбезпеки, але думає, що його бекграунд колишнього президента – фігового президента, несправжнього, картонного, фіґляра, зіц-голови Фунта, який  навіть в апараті ваги не має, його зневажають. Як Пригожин сказав про прогнози на 2023 рік, які Медведєв виклав у соцмережах, – «еротичні фантазії»?.

Насправді тут цікаве інше: суєта має місце. Мантурова Путін чубить, одного зі своїх міністрів. То Медведєв зі своїм держоборон замовленням бігає. То ми чуємо, що з грошима все гірше ситуація, і центральний банк вже заявляє про сумне найближче майбутнє. Вони подолають ці проблеми, але яким шляхом? Просто діятимуть далі, не зважаючи на проблеми, як вони й чинять: збільшують воєнний бюджет, збираються на строкову службу підняти вік до 30 років (з 27) тощо. Попри проблеми, що виникають і збільшуються, продовжують робити те, що й робили, не змінюючи головних стратегічних планів, які могли б ситуацію змінити. На мій погляд, ситуація котиться туди, куди котиться, і Путін, такий як є – на 8-му десятку, з поразкою тепер уже, хай ще не остаточною, не має тих сил і засобів, щоб із цим усім упоратися, самотужки принаймні.

Може, він буде спиратися на хунту. Ви згадали про мобілізацію в Росії, яка розгортається. Але найкращим контраргументом, який запропонували наші славні ЗСУ, стала Макіївка. Розуміємо, наскільки це стало витвережувати цю масу, яку вони починають рекрутувати.

Це було боляче. Їм, власне, не шкода загиблих солдатів чи обивателів у військових одностроях. Але ж одномоментність, локальність, земляцтво. Я сам із Самари, і загиблі в більшості самарці, мені з Самари повідомляють, що їх зараз ховають. Ховають, звісно, не пачками, щоб не виникало відчуття масштабу. По одному в районах міста, в районних центрах, містечках, населених пунктах Самарської області. По одному – по два ховають, по 5–10. Так кілька сотень набереться. Безумовно, враження гнітюче це справляє на обивателів. Я бачив відеозаписи в тіктоку, типу «Це мій син, він був у Макіївці, зараз він не знаю де», звертаються до губернатора Азарова, бояться казати «А навіщо це все потрібно?», загалом підтримують плани керівництва щодо захисту Вітчизни, але вже починаються претензії. Кремль обережно до цього підходить: чого він не хоче робити і чого хоче. Він проводитиме мобілізацію, йому потрібно відновлювати людські ресурси після втрат. Він не відмовиться від мобілізації, але вона не буде гучною, не буде одномоментною, як 21 вересня, щоб не дратувати, не лякати. Відігрувати ситуацію, щоб населення не концентрувалося на сумній перспективі повернення з України в чорних пакетах. Влада вміє маневрувати, вміє не зациклюватися до такої міри, щоб люди переходили від переляку до роздратування, а від нього до обурення. Такого точно не буде.

Чому з такою істеричною некрофільською впертістю вони розпочали цей 100500-тий штурм  Бахмута, Соледара, Кремінної й так далі? Бої надзвичайно запеклі, є інформація, що росіяни вже втратили там близько 10 тисяч двохсотими. Я спілкувався з нашими бійцями, які там на позиціях, і вони кажуть, що все буквально всіяно трупами російських військовослужбовців. Але все одно їх женуть і женуть.

Тут одне пояснення: це все той самий наказ вийти на межі Донецької й Луганської областей. Я гадаю, тут нічого нового нема. І вони так це розуміють, тому що вихід на ці межі означав би можливість заявити, що весь Донбас – Донецька і Луганська області – як результат «операції» контролюється Росією й тепер є російською територією тощо. Іншого пояснення тут нема, чому вчепилися саме за цю частину України. Тому що, по-перше, вони це робили 8 років. Протистояння операційне було в зоні ООС, з цього почалася воєнна операція, тому тепер вони продовжують виконувати саме цей наказ, я іншого пояснення не бачу, це наказ верховного головнокомандувача – вийти на межі Донецької області. Жодного іншого маршруту там нема, треба брати Бахмут, Соледар, а далі Слов’янськ, Краматорськ і так далі. До цього докладатимуть зусиль, вони від цього не відмовляться, ознак цього принаймні не видно. І на втрати, і на ціну, яку доведеться заплатити, вони також не зважають. Чому? Бо зрештою немає жодних наслідків цього. Поки що. Гинуть ці люди, сотні, тисячі. Незважаючи на цей потік, який іде від родичів, поки що це можна долати шляхом матеріальних компенсацій, казочками пропагандистів про захист Вітчизни, але чи так буде завжди?

А чому не спрацював сценарій першої російсько-чеченської війни? Де оті всі комітети солдатських матерів? Реально ж безліч убитих повертаються в Росію.

Різниця досить істотна. Я сам свідок, я був під час війни в Чечні, коли був депутатом, зустрічався з Масхадовим, з покійним уже генпрокурором Маєвим. Ситуація була інша. І комітет солдатських матерів діяв, і опозиція в думі була, ми її представляли, і були антивоєнні настрої дуже сильні. І навіть у середовищі тих військових, хто повернувся з Чечні, а там строковики брали участь на відміну від нинішньої ситуації, були повсюди настрої «навіщо нам це потрібно?» і «чому ми вмираємо?», при цьому кількість втрат була незрівнянно меншою, 3,5 тисячі втратили, хоча я думаю, що більше насправді. І тоді можна було апелювати до громадської думки. Вона була слабенька, але була й поступово схилялася до антивоєнних міркувань. Результатом цього стали Хасав’юртівські угоди, довге перетягування в різні сторони – де буде Чечня. Це було можливо. А зараз інша ситуація.

А Герасимов міг би виконати роль покійного генерала Лебедя, одного з авторів і підписантів Хасав’юртівських домовленостей?

Лише в разі якоїсь абсолютно тотальної, непоправної поразки.

Я гадаю, він може бути таким миротворцем, та для цього потрібно суттєво понизити роль самого Путіна,

щоб основні рішення ухвалював генералітет, який влаштувало б рішення вийти з війни з найменшими втратами насамперед для військової корпорації. Але для Путіна це неприпустимо, це кінець його політичної влади. І тут рішення мають прийматися колективно, колективним воєнним Путіним, а не головнокомандувачем Путіним. Поки що цього ще нема. Побачимо, як далі буде.

А хто входить до цього «колективного Путіна»? Крім тих фігур, які є на поверхні? Путін намагається розпальцьовувати, розпетлювати певні свої апаратні розклади, але в будь-якому разі Патрушев та інші – то є лише видима частина того злочинного «айсберга».

Рішення приймає сам Путін, близькі особи, які йому ці проєкти рішень і аналіз, чому вони потрібні, пропонують, –  усі ті самі особи: Патрушев, Бортников, а також Ковальчук Юрій, який формально скидається на Пригожина, тільки дуже пристойний, в костюмі. Керує пропагандою, йому належать масмедіа, низка каналів, він тримає «общак» Путіна – це і банк, і багато інших ресурсів. Це мільярдери. Дуже близька Путіну людина, яка замінює купу радників. Там є й групи різних з його особистого апарату, керівників його канцелярії, аналітиків. Тобто це люди, яких він бачить щодня. А це надважливо – контакти й спілкування. Він же ізолювався остаточно. Тим більше зараз ситуація така, що він і параноїть: дивіться, він на Різдво стояв службу православну взагалі один удень. Це де таке в катехізисі, що це за всеношна така вдень на Різдво, у день народження Ісуса. Він спілкується з усіма через селектор, у відеоконференції. Жодного тактильного контакту нема, він ізольований. Тому це коло містить 3-5 людей, це не те що широке коло людей, з якими відбувається взаємообмін. І ще якісь люди, яких він обожнює, типу Медведєва. Медведєв – це його улюбленець, це вже назавжди. Просто він знає йому ціну. Це як у фільмі про Дона Корлеоне «Хрещений батько», де брата коханої довелося втопити, бо він здав головного героя. Він його любить, але за правилами того треба вбити і його впускають з човна.