Путін створює ефемерну реальність наче він перемагає у війні, щоб добитись результатів у переговорах, - Фейгін

В Україні ми переживаємо зараз один сценарій, і зумовлений він як російською війною, так і внутрішніми переживаннями між різними гілками української влади. Таке враження, що Путіна політично реанімували з того рефрижератора, куди його поклав професор Соловей: то він на G20 виступає, то журнал Time почав розглядати його кандидатуру на «людину року». Що відбувається? переосмислення російської агресії проти України?

Тут кілька чинників збіглися. Ми маємо тверезо констатувати, що Путін сьогодні максимально використовує всі можливості, які йому надали. Зокрема те, що контрнаступ не досягнув результатів: не вийшов до кордону між двома фронтами – східним і південним і водночас до моря, не звільнив низку міст. Такі завищені плани, можливо, й були.

З іншого боку, є, дійсно, зміни всередині Заходу, який у цю «щілину» просуває і руку, і ногу, і решту кінцівок Путіна. Тобто ці зміни пов’язані в Америці з прийдешніми виборами та явним падінням рейтингу Байдена. До речі, воно спричинено його загальною непослідовністю в 2023 році й в українському питанні зокрема: він не зміг опиратися риториці опонентів стосовно «а навіщо ви робили все це, якщо керуєтеся деякою половинчастістю, ні туди ні сюди?» Або вже налаштувалися на переговори й тоді вже орієнтували сам Київ на це, або допомагали б на повну. Що взагалі-то логічно звучить. І Путін на цьому газує, включивши всі механізми – інформаційні й пропагандистські на Заході.

І третій чинник - на мій погляд, він пов’язаний з близькосхідною історією - полягає в тому, що після подій в Ізраїлі 7 жовтня маятник не те щоб хитнувся – він змінив положення. В тому розумінні, що ті, хто розглядав українське питання окремо від решти, умовно: ось агресор, ось жертва, ось напад, байдуже – на Глобальному Півдні чи ще десь, раптом почали через призму близькосхідної підтримки з боку України розглядати позицію самої України, США, колективного Заходу тощо. Тобто він відіграв ту роль, що розколов не так навіть переконаних союзників у підтримці України, а тих, хто коливався, не визначав жорстко своєї позиції. Несподівано вони стали вважати, що коли у вашому уявленні колективний Захід – це і Україна, що окей, а ще й Ізраїль, і в цьому сенсі дві паралельні війни на Близькому Сході й у Східній Європі викликають таку підтримку з боку країн Заходу (маються на увазі насамперед істеблішмент, політичні кола), тоді з тією війною ми ще якось можемо погодитися – Москви проти України, - а от з війною на Близькому Сході, підтримкою безумовною Ізраїлю, не можемо. Тому відповідно дещо змінюємо свою позицію щодо дій Москви в Україні.

Я б сказав, що ці чинники, безумовно, вплинули, і Путін, який завжди вмів з такого скористатися, зробив спробу на цьому паразитувати, і поки що досить вдало.

Дивіться: змін на фронті в Україні нема жодних? В чому вони – хіба взяли Авдіївку? Чи здали якісь великі населені пункти по лінії фронту на сході, наприклад від Куп’янська до Сватова, Кремінну, Лиман? Так, відбуваються бої у багатьох місцях, але я б не сказав, що там просування якесь значне і це відбивається на позиції Заходу – ні. Зміни лише всередині Заходу, всередині системи підтримки України союзниками. Де «Рамштайни» з такою ж частотою, де їхні рішення, втілені й реалізовані?

Зрозуміло, що це така стримана критика Заходу, але вона доречна. Тому що, авжеж, можна скільки завгодно говорити про суперечності всередині українського керівництва, і з цього Москва, безумовно, теж користається. Але ж вони теж є результатом неуспіху в тому сенсі, на який сподівалося українське керівництво, пов’язаного з контрнаступом. А він своєю чергою все ж таки найбільше залежав від постачання озброєнь, своєчасного початку цієї операції. Тому що розпочався контрнаступ, коли вже три «лінії Суровікіна» було створено, мінні поля й решта.

І це все разом зараз відіграє дуже важливу, якщо не вирішальну роль у позиції громадської думки, преси західної, яка, знаєте як: самі політики в чомусь починають переконувати виборців, а тоді виборці їм повертають уже пертурбовану цю думку. А вона полягає в тому, що переговори ліпше, ніж війна. Проблема лише в тому, що нема переговорів і ніхто не пропонує переговорів - пропонують капітуляцію. Тому що переговори – це взаємні компроміси. Я не бачу з боку Москви жодного компромісу.

І тому Путін, як головний бенефіціар війни, як головне її джерело, безумовно, намагається якнайбільше витиснути з цієї ситуації, пов’язаної і з Близьким Сходом, і з виборами в Америці, і з Заходом загалом, цю концепцію затяжної війни, яка нікому на Заході не подобається.

А як розуміти путінську заяву на G20? Він почав з того, що назвав війну війною. Тоді белькотів щось про те, що треба зупиняти трагедію, хоча він отець і винуватець російського нападу на Україну - була дуже чітка позиція і чіткі злочинні накази щодо реалізації агресії. До чого ці сигнали саме зараз?

Я сказав би, що жодного сигналу, окрім «нумо домовлятися на тих умовах, які ми пропонуємо», там нема. Головне, центральне питання цих умов – навіть не ділення 80:20 території України, а насамперед нейтральний статус України, недопущення вступу в НАТО, взагалі інтеграції в західну спільноту України, зависання її в положенні, в якому вона була практично всі 30 років, якщо чесно.

Ось це центральне питання. А чому не територіальне? Територіальне також, але все одно це головне. Тому що наміри в нього не змінилися.

Він вважає, що якщо він утримає Україну в цьому нейтральному положенні, то рано чи пізно він її окупує всю. Чи завдяки політичному впливу, чи безпосередньо військовому, але не відпустить Україну.

З цього погляду нічого не змінилося. У своєму виступі на G20, пам’ятаєте, він сказав, що шкодує щодо трагедії дітей на Близькому Сході, в секторі Гази. Але про дітей у Бучі, Маріуполі чи іншому місці він не шкодує, наприклад. А там в рази більше загинуло дітей від його рук – не від чиїхось, саме від його.

Тобто він, безумовно, майстер такої єзуїтської риторики. Йому пишуть ці тексти, звісно, але вони саме це мають на увазі: на тлі трагедії в Газі - як він каже, кулаки стискаються, ще щось у нього стискається, - в Україні ніяка не трагедія, не перебільшуйте, мовляв. Те, що він війною називає, так собі він це може дозволити - не СВО, не воєнним конфліктом чи ще якимсь терміном позначати, а казати, як є, адже це справді війна. За статтею Карного кодексу за фейки про СВО до відповідальності його не притягнуть.

Я не надавав би великого значення його словам  - я надавав би значення сенсам. А сенс лише один: нумо вести переговори, поступіться мені, віддайте мені, але насамперед, окрім території та демілітаризації, зрозуміло, скорочення армії України, виведеня всіх скерованих туди озброєнь, забороніть Україні вступати в НАТО, відсуньте цю перспективу назавжди тощо. І треба сказати, якщо до цього Захід це активно спростовував і активно діяв у напрямі того, що все ж таки Україну треба прийняти до НАТО, то тепер виникло деякі коливання. Коливання, особливо які йдуть із Вашингтона, а Європа в цьому випадку вторить Америці, - про те, що ми ж не можемо в умовах війни приймати, а що там буде після війни, і коли вона ще закінчиться... Тому знімімо одразу з порядку денного це питання. Уже після Вільнюського саміту в липні 2023 року (саміт, який очікується у Вашингтоні, - до 75-річного ювілею, його господинею буде саме Америка) перспектива затуманюється хоча б якогось, міліметрового, просування України до членства в цьому НАТО. Тобто перспектива швидше зворотна.

І це викликає додатковий подив, тому що тоді взагалі незрозуміло, навіщо ви брали на себе зобов’язання. Захід узяв на себе зобов’язання, хочу наголосити, в межах усіх Сімок, Двадцяток… Двадцяток ні… «Рамштайн», НАТО щодо підтримки України. Ви брали зобов’язання, які тепер коригуєте. На саміті НАТО в Мадриді як тоді прозвучало! А у Вільнюсі дещо відкоригувалося, але все одно: Москва – головний ворог, Україна – частина західної спільноти, її треба захищати, як самих себе, постачання озброєнь, створення формату в «Рамштайні». А тоді включили гальма. І тепер ми збираємо плоди цього гальмування.

Чому в США починається така неприємна та ще й багатьом незрозуміла дискусія? Так, є Трамп, є ізоляціонізм, якісь торги передвиборчі, вступають США в кампанію. І таке відчуття, що починають активно торгуватися, можливо, частина республіканців, можливо, йдеться про певні позиції сенату, а можливо, немає ще сформованої концепції щодо того, як додавлювати Путіна.

І концепції нема, тому що вона змінилася. Я вам хочу сказати, що прогноз на 2023 рік я робив теж у грудні. І журналіст мене питав, і я на своєму каналі казав, що у 2023 році до кінця року (плюс-мінус місяць-два) активні бойові дії закінчаться. Вийдуть у фазу переговорів, але таких переговорів, які з позиції сили ведуться. Зрозуміло, що війна закінчується переговорами.

Чому я так казав і робив цей прогноз, який не справджується на наших очах? Вибачте, але ж це відбувалося на тлі успішної операції у вересні. Відома Харківська операція, коли було звільнено, здається, 11 тис. кв. км у Харківській області. Я там усюди бував, до речі, - від Куп’янська до Ізюма, від Лимана до Балаклеї, всюди там проїхав. І хочу сказати, що це був дуже відчутний результат. Потім у листопаді угруповання російське залишає правий берег і Херсон – єдиний регіональний центр, зайнятий Москвою. Одразу після референдуму, до речі, який вони провели про приєднання Херсонської області до РФ.

На хвилі цього успіху, природно, і американці, і європейці заявляли: питання вирішиться на полі бою. Ми надамо все необхідне озброєння Україні, щоб завершити цю історію найближчого року. Це ж казали – на різних рівнях, у різному вигляді. І дійсно, обіцяли і ATACMS, і літаки з грудня. І готували цей весняний контрнаступ, попередні плани передбачали початок у березні, потім трохи перенесли на квітень, а почався він реально в червні.

Авжеж, на тлі такої позиції всі прогнози мали підґрунтя, бо якщо так візьмуться та нададуть ті, що вже є, - наголошую, не треба виготовляти, все є, - види озброєнь з необхідною кількістю боєприпасів, то, звісно, результат буде. Так, не звільниться, можливо, вся територія до кордонів 1991 року, але удар буде таким нищівним, коли будуть розрізані фронти, що це приведе до природного розвитку подій, за якого переговори вестимуться з позиції сили – неважливо, припинення вогню, звільнення територій, перегрупування тощо.

І раптом концепція десь наприкінці весни докорінно змінюється. Мовляв, зі зброєю не все так однозначно.

Перші відголоски пішли в лютому-березні, до травня склались у позицію, що тут не все так однозначно, ми не можемо допустити краху Москви, це призведе до сумних наслідків. І події 24 червня з походом Пригожина їх переконали, що так не можна, що вони мають діяти акуратніше, що на місце Путіна в разі його воєнної поразки можуть прийти абсолютно некеровані фігури, які ще гірші за Путіна. Я завжди думаю: а що може бути гірше за Путіна. А 23 серпня, коли вже вбили Пригожина, вони зітхнули з полегшенням, що ця загроза зникла і тому можна домовлятися. Втрати, до речі, залишилися такими самими як і торік, дуже великими, але це не лякає Москву. Залужний в Economist так і написав: ми стикнулися з неймовірною проблемою, адже втрати ніяк не впливають на зміни тактики й стратегії московського керівництва стосовно України.

Ось це все підсумувалося в позицію, яка зараз вже досить зрозуміла й стійка, я влітку про це багато казав. Тоді це багато хто не бачив, але я вже розгледів, що цю позицію накидатимуть Києву. А інструмент тиску на Київ – та який він ще може бути, авжеж, постачання озброєнь і боєприпасів.

І фінансова допомога.

Так, саме так, фінансова допомога, адже економіка України не самодостатня в умовах війни. Не може така східноєвропейська держава без допомоги існувати, це очевидно. Кинути її? А навіщо тоді починали підтримувати?

Тому насправді, з урахуванням стану справ у США, Європа відбиває ці обставини. І перемога Фіцо в Словаччині, і незрозуміла ситуація в Нідерландах через те, що «Партія свободи» перемогла на виборах і незрозуміло, яким буде кінцевий варіант коаліційного уряду, - це все відображення зміни позиції як такої. І в цій ситуації  Москва, побачивши, що вище того, що необхідно для оборони утримуваних Україною територій, вона не отримає, вирішила: якщо вже не на фронті, де гучних успіхів немає, не взяли ні Авдіївку, ні навіть Часів Яр, - але риторика така, наче вже біля Києва стоять, ви помітили? Наче вже оточили й розстрілюють з гармат Банкову та інші місця.

І це атмосфера, це не реальність, це ефемерна реальність, онлайнова.

А ще витягнули з потаємної шухляди Суркова, який потихеньку давав каламутні сигнали. Зараз він написав цікаву заміточку, знову присвятивши її українському питанню. Це він просто про себе нагадав чи вже повернувся в обойму й прокреслює напрями для Кремля, намагаючись потіснити Дугіна?

Я гадаю, як чиновник, яким він є насамперед, а тоді вже фантазер, яким він рекомендується в своїх статтях актуальної політики та їхніх переспівах у інших виданнях, він, безумовно, будь-яку свою дію (йому вже понад 60 років, здається) пов’язує з подальшими планами – так у чиновників-управлінців працює мозок. Вони ніколи не полишають надію якусь нову «клітинку» захопити. Гадаю, він хоче повернутися на посаду радника по Україні. Поясню, як саме.

Справа в тому, що це єдина його якість, на яку є попит. Про решту дбає Кирієнко - перший зам на посаді голови адміністрації, це зрозуміло. У віцепрем’єри він взагалі не потрібний, він не в тій обоймі. А ось по Україні він намагається, і всі останні статті його про це. Він уже не пише, як раніше, про «Сколково», про нові технології – він дуже багато цьому присвятив як голова ради директорів у «Сколково» чи ще чогось корупційного.

А зараз він зосередився на Україні – з Союзом ветеранів Донбасу, іншими структурами, які він і створив. Хоче, щоб його помітили й узяли. Але вся змістовна частина його текстів дійсно казкова. Він каже про українців, що вони казкарі, а насправді він сам постмодерністський казкар. Там немає практичного плану, він алегорично намагається передати послання Путіну. Про що? Про те, що війна йде за планом, хоча в останньому тексті каже, що лише воєнним шляхом можна добитися.

Але сам Сурков є протагоністом мирного плану, адже він є архітектором мінських домовленостей. І був радником. Останній його акт – зустріч у Парижі на N4 норманський формат, зараз уже ніхто не пам’ятає, 9 грудня 2019 року, вже разом із Зеленським. Ця зустріч «четвірки» була провальною, тому що Україна відмовилась від варіанту Москви та її інтерпретації погоджувати дорожню карту за планом Штайнмаєра. Пам’ятаєте? Але він відмовився. І погорів на цьому.

Зараз він вважає, що він може Мінськ-3, 4, 5, 10 знову накинути і що він найкращий архітектор цих мирних угод. І що він краще за Козака, який ще нещодавно був помічником по Україні, і будь-хто інший, якийсь Кирієнко, може їх створити й просунути. Саме це він намагається передати Путіну. І я вважаю, що головна мета написання цих статей саме в цьому, а не в тому, щоб учергове розповісти якісь літературні історії про український народ і його міфологію.

Тому чекати від Суркова якогось проривного плану не варто, буде весь той самий набір. Він був до певного моменту у 2019 році противником воєнного рішення. Він казав: українці самі себе зжеруть, мається на увазі політично. Він це повторює весь час, що буцімто українське суспільство не здатне самоорганізуватися, виробити єдиний стрижень політичного плану, діяти спільно, натомість всі між собою пересваряться рано чи пізно. Тому можна шляхом виборів чи маніпуляцій в Україні добитися всього, чого не можна добитися суто війною. Привести нового Януковича, наприклад, який сам піде на всі домовленості, а далі ми все це завершимо.

Ось, про що його тексти. Безумовно, там є імперська бравада і менторський тон. Усе це ми бачимо, прочитуємо між рядків і в рядках. Але головний адресат все ж таки Путін. Бо українському народові байдуже до його писанини.