Реституція: соломинка на спині верблюда

Після визволення українського Півдня, а відтак, закономірно, і Криму, постане питання: що далі? У конкретнішому вимірі йдеться, зокрема, про доволі "шкурну" проблему реституції. Перші ознаки цього вже видно тим, хто вміє дивитися, свідченням чого є стаття професорки Людмили Козловської "Війна. Земля. Крим", опублікована на початку листопада, чи міркування на цю тему, висловлені минулими днями представницею президента в АРК Тамілою Ташевою, яка заявила про перспективу видворення російських громадян, котрі прибули на півострів після 2014 року і мешкають там із порушенням процедур і дозвільних норм

І отут-то і відкриється брама в пекло. Адже реституція – це про майно, а отже, "квартирный вопрос". А отже, "битва за землю". Свідчень гостроти питання аж занадто – мабуть, кожне місто має свої щасливі й не дуже історії відстоювання історичних споруд, яким не пощастило опинитися в тих районах, де прагнуть жити всі. І бажано "по-модньому". А в Криму ще й море – тут, гадаю, добрим буде порівняльний приклад Одеси. На цьому перелік тимчасово замкнемо, позаяк сама тема належить до спеціалізованих сфер, а що найголовніше – не вона визначає затятість учасників дискусій.

А визначає її той простий факт, що більшість українців самі є нащадками виселених. Виселених, вивезених, розкуркулених, депортованих. Впімнутися за своє їм поки що перешкоджає посттоталітарний страх, іноді дуже конкретний, адже йдеться про неминучий конфлікт із нинішніми посідачами майна, або ж перспектива довголітньої судової тяганини з державою, – і всі усвідомлюють, що коли маховик бодай видачі компенсацій увімкнеться на повну, держава, імовірно, зробить все, щоб його загальмувати, просто, щоб не втонути у позовах.

Крім того, процес реституції в одній країні неминуче запустить подібний механізм у сусідніх. Неминуче з’являться нащадки вивезених у 1944–1946 році поляків із Західної України, депортованих у 1930-тих роках тих самих поляків – тільки з Вінниччини, німців з Таврії та ще низки менших народів і спільнот. Якщо до реституції приєднається Польща, – а чого б і не приєднатися, то питання вивезених поляків змусить згадати, що вивезення було обопільним, бо водночас вивозили до УРСР українців із Закерзоння, а також постане питання вивезених німців, отож неминуче включення і Чехії та Словаччини. В підсумку ми можемо отримати ефект, коли маленький камінчик зрушить цілу гігантську лавину.

Реституція чи компенсація у якійсь формі конче необхідна, бодай для відновлення справедливості та відчуття того, що зусилля конкретної людини мають результат, передбачуваний і справедливий.

А тим часом реституція чи компенсація у якійсь формі конче необхідна. Бодай для відновлення справедливості й, беручи глибше, надання сенсу подіям. Для відновлення відчуття того, що зусилля конкретної людини мають результат, передбачуваний і справедливий, що раніше чи пізніше все стає "на круги своя". А ще, враховуючи, що зараз ми за підтримки союзників воюємо саме проти тих, хто вивозив, виселяв, депортував – це важлива складова перемоги над Росією і подолання психологічних наслідків московського панування.

І тут я, як нащадок вивезених і депортованих з обох сторін, маю дещо сказати. Родичів моєї мами виселили узимку 1945 року з Любачівщини на Закерзонні. Моєму покійному дідові було тоді 12 років. Рідних мого батька виселили на Сибір у 1945 році, вони повернулися звідти через десять років. Родина бабці не була виселена, але, наприклад, рідну сестру прабабці Катерину вивезли на Сибір у 1940 з чоловіком і дев’ятьма дітьми. Не повернувся ніхто...

Я дивилася фільм "Хайтарма" один-єдиний раз. І не впевнена, що колись подивлюся ще раз. Причина проста – остання частина з виселенням. Без надії повернутися. Перший і єдиний перегляд закінчився для мене сльозами просто в залі, і тільки публічність місця втримала від істерики.

До слова, про факт депортації кримських татар я дізналася водночас із фактом вивезення моєї рідні ще дошкільням. Мені довелося вислухати безліч історій моїх ровесників, базованих на спогадах їхніх дідусів і бабусь, та почути чимало коментарів у стилі – он оцей будинок належав тим і отим, а відтак звучало знайоме прізвище.

Заплатити за беззаконня і грабунок має винуватець – Москва.

Якщо хтось подумав, що висновком із усього написаного вище буде заклик іти за компенсаціями до Києва чи Варшави, то він глибоко помиляється. Бо заплатити має Москва. Адже навіть у Центральній Європі масові виселення відбувалися не правовими спадкоємцями довоєнних урядів, а колаборуючими з Москвою режимами-сателітами. Договір про "обмін населенням" між УРСР і ПНР підписували – з одного боку, "товариші", котрі втопили в крові незалежну УНР, а з іншого – аж ніяк не Делегатура Уряду, а комуністичний Польський комітет національного визволення. І це теж була гібридна війна із закладанням чергової міни між українцями та поляками!

Справжніми правонаступниками та представниками суверенних держав були уряд УНР в екзилі, уряд Речі Посполитої Польської в екзилі, екзильні уряди балтійських країн... І підпільні рухи, у тому числі збройні, які виконували роль і функцію Збройних Сил відповідних незалежних держав, що визнано цими державами після падіння СРСР – Польщею, Литвою, Латвією, а тепер, хоч і з запізненням на чверть століття, Україною.

Саме комуністичні, підтримувані Москвою, а не народами відповідних країн, уряди проводили виселення німців з Польщі, застосовуючи принцип колективної відповідальності, саме комуністичний уряд СРСР ще до Другої Світової та в ході її депортував групи поляків, німців, греків, кримських татар, чеченців, кабардино-балкарців та інших. Масові вивезення за таку страшну "провину", як боротьба за свободу своєї країни, припали тоді на долю не тільки України, а й країн Балтії, Кавказу тощо.

Висновок – Москва має заплатити. Правду кажучи, не факт, що я б категорично заперечувала навіть проти такого чогось, як люстрація тих, чиї предки прибули звідти в 1930-1940-их, а якщо "прислані" належали до силовиків, партійних працівників і тому подібних груп, вчинити з їхніми нащадками те ж саме, що вчинили їхні предки з предками українців, поляків, киримли, білорусів, чехів, німців та інших. Загалом – дивитися по ситуації. Тим більше ідея не нова – підпільники чинили подібно, караючи на горло енкаведистів та партійних і розслідуючи справи всіх інших – звісно, за можливістю.

СРСР та Росія уже вчинили стільки злочинів, що є абсолютно законною ціллю месників.

Так, це поза правом. Але річ у тому, що СРСР та Росія, як його спадкоємиця, уже вчинили стільки злочинів, що, кажучи старою мовою, вона "вийнята з-під прав". Тобто є абсолютно законною ціллю месників. Навіть не суду, не права, а месників. Судовий процес у такому випадку потрібен не їм, а нам – щоб не опуститися до їхнього рівня. Це запобіжник для нас, а не право для них.

І, зрештою, це логічно, адже сама ця війна є спробою Москви відновити ту реальність, що дозволяла росіянам вивозити і депортувати, гнати підлеглі народи на свої завойовницькі війни. А для нас – і для центральноєвропейських держав, які зараз нам допомагають, – це війна за збереження відвойованого і за доведення до кінця руйнації Москви. І Москва це розуміє – доказом чого є погрози пані Ташевій після заяви про видворення з українського Криму росіян, нелегально прибулих туди після 2014 року.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Олеся Ісаюк – історик, докторка гуманітарних наук, наукова співробітниця Центру досліджень визвольного руху та Національного музею-меморіалу "Тюрма на Лонцького", дослідниця нацистських і совєтських репресій у XX столітті.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Слідкуйте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.