Росія консолідує контроль над окупованими територіями, частково через перші помилки України – експерти в Гарварді про проблеми реінтеграції Донбасу і Криму

Але в цих нових обставинах часто забувають про близько двох мільйонів біженців та внутрішніх переселенців, яких прийняли в різних частинах України та за кордоном у 2014-2015 роках. Про те, як в Україні дають собі раду з переселенцями, і як планують реінтеграцію людей на територіях нині окупованих Росією, говорили експерти, що зібралися на міжнародну конференцію в Гарварді.

Конференцію під назвою “Не лише пограниччя: тридцять років українського суверенітету” 7-11 лютого провів в режимі онлайн Український науковий інститут Гарвардського університету (УНІГУ).

Внутрішніх переселенців і біженців важко навіть порахувати 

За опитуваннями, які представила на початку розмови модераторка Вікторія Середа з Єнського університету імені Фрідріха Шиллера, що у Німеччини, найбільше готові допомогти українцям і навіть прийняти деякі економічні ризики, сусідня Польща, Швеція та Румунія. Італія, Німеччина, Фінляндія та Франція не хотіли б ризикувати через Україну, але якщо Німеччина та Італія ще допомогли б з біженцями, то Франція проти навіть такої гуманітарної допомоги у разі війни.

Сама ж дискусія стосувалася того, як в Україні впоралися з хвилею вимушених переселенців, які втікали з окупованого Криму та частин Донбасу. За словами колишньої донечанки Оксани Міхєєвої з Європейського університету Віядріна, що в Німеччині, більшість втікачів від війни і окупації розселилися на території України, хоча близько 400 тисяч шукали порятунку в сусідніх країнах – Польщі, Словаччині, Білорусі, Росії та інших. 

На початку війни багато переселенців не отримали статус вимушених переселенців з багатьох причин – не були готові державні механізми до виклику такого масштабу. З іншого боку, самі переселенці, переважно молоді люди, не хотіли отримувати наліпку, яка могла дискримінувати їх серед інших мешканців країни. 

Хоча інститут прописки, що існував в радянські часи, було номінально скасовано, реєстрація, яка її замінила, мало чим відрізнялася від прописки, бо пов’язувала надання більшості державних послуг з місцем реєстрації. І ця система ускладнила інтеграцію переселенців у тих місцях, куди вони тікали від війни. Щоб змінити прописку, потрібно було купити власне житло і там зареєструватися, але оскільки багато переселенців не могли купити помешкання на новому місці, вони залишилися формально зареєстрованими на окупованих територіях.

За словами Оксани Міхєєвої, українці в інших регіонах переважно позитивно поставилися до нових переселенців і, за результатами дослідження, переселенці не відчували дискримінації на побутовому рівні. Натомість на рівні держави вони зазнали чималих утисків. Дослідниця говорить, що вона сам опинилися в такій ситуації і при кожній взаємодії з державою, чи її інституціями, донецька реєстрація стає проблемою. 

Найбільше постраждали люди пенсійного віку, які живуть на окупованих територіях, і яким, для того, щоб отримувати пенсію, потрібно було зареєструватися на підконтрольній території. А для того, щоб отримати пенсійні гроші, їм потрібно щонайменше раз на три місяці перетину демаркаційну лінію.

Цікаво, що люди, які виїхали з України, в своїх нових країнах перебування також рідко отримують статус біженців. По-перше, через те, що в цих країнах їм кажуть, що лише 7% території України є окуповані, і вони можуть жити на решті території країни. А по-друге, багато людей навіть не пробує отримати статус біженця, бо не хочуть асоціювати себе з упослідженою категорією.

Тож через відсутність статусу переселенця чи біженця як в Україні, так і в інших країнах, експертам важко досліджувати цю категорію людей, бо часто вони нічим не виділяються з загальної трудової міграції.

За словами Нарімана Устаєва зі Стенфордського університету, що у США, переселенці з Криму мали додаткові проблеми у зв’язку з тим, що держава продемонструвала повну розгубленість у тому, який статус має отримати територія, над якою Київ втратив контроль. Створювали спеціальні агентства по Криму, у 2015 – вільну економічну зону. При цьому жителі Криму отримали статус нерезидентів. А отже, на материковій Україні вони не могли навіть відкрити банківський рахунок. І це закон проіснував багато років. Деякі з рішень Верховної ради щодо статусу Криму, на думку Устаєва, були відверто “корупційними” і такими, що фактично ще більше ізолювали Крим.

Марте Ганде Міре, яка досліджує проблему українських переселенців в Університет Осло в Норвегії, каже, що подібні проблеми з власним урядом зазнавали люди і в багатьох інших країнах, яким довелося тікати з рідної домівки. Бюрократичні труднощі, складнощі з житлом та роботою – всі ці проблеми є спільними для людей з багатьох країн. За її словами, міжнародні гуманітарні організації прийшли на допомогу переселенцям в Україні, допомагали не лише грошима і речами, але і порадами. Наприклад, вони наполягали, що переселенці мають бути включені в процес ухвалення рішень. З іншого боку, коли громадські організації беруть на себе більшість роботи з переселенцями, вони часто перебирають на себе функції держави, а це вже шкодить процесу, в якому державні органи мали б набувати досвіду, щоб справлятися зі своїми функціями самостійно.

Соціологиня Анастасія Рябчук з Києво-Могилянської Академії, яка вивчала громади поблизу демаркаційної лінії, говорить, що дійсно, українська держава не мала відповідної політики щодо біженців та внутрішніх переселенців. Але з іншого боку, такою є проблема в багатьох інших гуманітарних сферах України. І багато людей вже звикли до того, що на державу тут нема що покладатися. І допомога швидше надійде від громадських організацій, українських, чи закордонних, ніж від державних органів.

Відповідаючи на запитання про те, як відбувається дослідження, Оксана Міхєєва звернула увагу на проблему, яка рідко потрапляє у поле публічного обговорення – різниці в підходах між академічними дослідниками і організаціями, що публікують рекомендації щодо політики в сфері біженців. Вона каже, що наукові роботи вимагають довшого часу для дослідження, написання, рецензування та публікації І часто вони залишають непоміченими ще впродовж довгого часу. В той час, як політичні рекомендації можуть бути написані, видані та розповсюджені дуже швидко, але не мають тієї ж глибини аналізу та перевірки фактів, що часом може вести до хибних рекомендацій.

Як каже Наріман Устаєв,  з точки зору багатьох державних чиновників, внутрішньо переміщені особи та окуповані території є “проблемою”, і це ставлення нерідко передається через ЗМІ та поширюється у суспільстві і заважають інтеграції переселенців. Також багато обіцянок, наприклад та, яку дав президент Туреччини разом з президентом України, який казав, що Анкара надасть допомогу в здійсненні інфраструктурних проєктів для переселенців. Але роки ідуть, а проєкти так і не була реалізовані.

За словами кримськотатарського дослідника, зі збільшенням кількості російського війська на кордонах України, кількість внутрішньо переміщених осіб зростає. І потрібно думати про те, як вони зможуть взяти участь у виборах, особливо, у місцевих виборах, які стають важливими у зв’язку з реформою децентралізації. На його думку, переселенці мають не лише обирати представників місцевої влади, але самі входити у неї, для того, щоб проблеми переселенців вирішували люди з відповідним досвідом. Для української влади, зрештою, ці переселенці є важливим ресурсом, бо вони є тим містком, який пов’язує Україну з окупованими територіями, до якого є більша довіра, ніж до чиновників з міністерств.

Переселенці є важливим джерелом знань «з перших вуст» про роботу державних інституцій – від пунктів пропуску на демаркаційні лінії до роботи місцевих шкіл і лікарень, які вони побачили свіжим поглядом. Тому, на думку Марте Ганде Міре з Осло, розмова з ними, їхні рекомендації мали б велику цінність для уряду, який міг би таким чином визначити пріоритети для покращення своєї роботи з переселенцями і з послугами в тих частинах країни, куди переселилися люди, що втікали від російської агресії. Вони приїхали зі своїми знаннями і досвідом, які могли б позитивно вплинути на громаду в своєму новому місті проживання.

Анастасія Рябчук вважає, що часто дослідження, які робляться на замовлення певних організацій, змушують дослідників зосереджуватися на якійсь окремій проблемі, так ніби вона була ізольована від інших. Наприклад, коли йшлося про проблему домашнього насильстві в шахтарських містечках, то організація хотіла почути про досвід жінок, а не про проблеми чоловіків, які опинилися без роботи і без навичок її пошуку, які почали зловживати алкоголем. І ця частина дослідження вже не цікавила замовників. Хоч одну проблему неможливо вирішити без вирішення іншої.

Також соціологиня звернула увагу на те, що дослідники часто приміряють на себе роль експертів, які все знають і приїхали розповісти людям про те, як вони мають змінити своє життя. Але цей підхід не дає їм побачити деякі важливі зв’язки всередині місцевої громади, які допомагають їм виживати. Наприклад, якщо в шахтарському містечку існує шахтарська профспілка, що залишилася з радянських часів, то і вона є громадською організацією, часом кориснішою за ті, які фінансують закордонні донори.

Коронавірусні обмеження ще сильніше прив’язали окуповані території України до Росії

Донечанка Оксана Міхєєва розповіла про те, з якими проблема стикаються пенсіонери з окупованих територій, які з різних причин, але переважно через бідність, не можуть звідти виїхати. Вони раз на три місяці мусять виїжджати на підконтрольні Україні території, щоб отримати пенсію, бо система вимагає ідентифікації. Із запровадженням коронавірусних обмежень пересування між підконтрольними і непідконтрольними територіями стало ще більш ускладненим. Якщо раніше перейти через пункти пропуску займало кілька годин, то з коронавірусними обмеженнями воно могло тривати кілька днів. Здоров’я деяких людей є настільки підірване, що вони не витримують і помирають прямо там. Так померла мама української художниці Алевтини Кахідзе, яка підготувала серію малюнків про цю історію, і завдяки ній ця проблема стала більш публічною. Також лише публічність та судові позови призвели до змін у політиці України, коли держава штрафувала людей, які були змушені їхати за своїми пенсіями через територію Росії, бо інших шляхів, щоб потрапити в Україну не було.

Говорячи про вплив коронавірусної епідемії, Наріман Устаєв звертає увагу на те, що українські громадяни в Криму не мають доступу до міжнародно сертифікованих вакцин. Також російська влада не запроваджувала карантинних обмежень, що призвело до великої кількості захворювань при нестачі лікарень, устаткування та лікарів. На думку Нарімана Устаєва, головним пріоритетом для України в Криму має бути збереження комунікації з жителями Криму, але під час пандемії зв’язки з материковою Україною було різко зменшено. Зменшилася кількість новин про Крим в Україні, а носіями новин про Україну в Криму є люди, які їздять на підконтрольні українські території. 

Марте Ганде Міре також наголосила, що обмеження, які наклала Україна на перетин демаркаційної лінії у зв’язку з пандемією, призвели до того, що українці почали більше подорожувати в Росію за товарами першої необхідності. Норвезька дослідниця позитивно оцінила рішення Верховної ради про спрощення процедури вступу до українських університетів для випускників шкіл окупованої частини Донбасу, але обмеження в пересуванні торкнулися і цієї категорії. Подібна картина склалася і з вакцинацією. Хоча Київ оголосив, що жителі окупованих територій можуть отримати вакцини, переїхавши на підконтрольні території, сама процедура перетину демаркаційної лінії різко зменшила кількість вакцинованих.

Так само, як у Криму, за словами Анастасії Рябчук, найбільші проблеми, про які повідомляють у розмовах переселенці у зв’язку з коронавірусом – це неможливість бачитися з родичами. «Більшість з біженців з окупованих території залишилися в межах Донецької та Луганської області – вони лише переїхали з окупованих на неокуповані частини цих областей і були в постійному контакті з родинами. Але обмеження в пересуванні перевали ці контакти. Це були їхні найбільші скарги, що вони не могли побачитися з літніми батьками, не могли побувати на похороні», – пояснила дослідниця. 

З іншого боку, як каже Рябчук, пандемія принесла і деякі позитивні зміни – наприклад багато документації було переведено в режим онлайн, відпала потреба їхати за довідками до обласного центру – багато питань можна було вирішити з дому.

Паспорти

Як каже Оксана Міхєєва, більшість донечан тепер мають щонайменше три паспорти – український, російський та “паспорт” відповідної так званої “народної республіки”. За офіційними даними, близько 720 тисяч жителів окупованого Донбасу мають російські паспорти, і це, на думку дослідниці, створює додаткові безпекові ризики для України, якщо російська влада захоче знову “захищати” цих людей вже як своїх громадян, і пізніше наявність великої кількості російських громадян матиме серйозні наслідки для України на етапі реінтеграції цієї території. Проте, на її думку, потрібно розуміти реалії на Донбасі, перш ніж звинувачувати жителів цих територій у нелояльності до України.

“Паспорт – це не про лояльність, а про контекст, в якому живуть люди на Донбасі. Без паспорта неможливо отримати державні послуги – медичне обслуговування, реєстрацію, освіту, не можливо перетнути кордон та вирішити майнові питання”, – пояснює Оксана Міхеєва.

Наріман Устаєв каже, що ця ситуація ще більше характеризує життя в Криму – без російського паспорта жити там неможливо – реєстрація, робота, право власності і решта життєвих питань не мають вирішення якщо немає російського паспорта. Попри те, що Росія змусила всіх жителів українського півострова взяти російські паспорти, вона розуміла, що паспорт, тим більше отриманий таким способом, не означає лояльності та почала переслідування проукраїнськи налаштованих кримчан, серед яких кримські татари складають найбільшу та найбільш організовану групу.

Перші кроки, які Україна зробила з припинення економічних стосунків з Кримом, були, на думку Устаєва, помилковими і завдали великих збитків. “Кримська блокада лише консолідувала російський контроль над півостровом”, – пояснює кримчанин. Протягом останніх двох років Україна зробила кілька важливих кроків, спрямованих на зміцнення зв’язків з Кримом і націлених на реінтеграцію півострова, зокрема, визнання кримських татар корінним народом, та проведення “Кримської платформи”, форуму, який створив майданчик для обговорення питань Криму, і до позитивних кроків Устаєв також відносить початок обговорення надання подвійного громадянства для українців діаспори, які мають досвід життя в демократичних країнах. Про подвійне громадянство з Росією, звичайно, в цьому контексті не йдеться.

Згідно з опитуванням, дані якого навела Марте Ганде Міре, чим довше Росія контролює окуповані території на Донбасі, тим менше там залишається бажаючих повернутися під контроль України. Якщо до указу президента Росії Володимира Путіна від 2019 року про можливість отримати російські паспорти для жителів окупованих територій Донбасу, понад половина респондентів хотіла повернутися під контроль України, після отримання паспортів таких залишилося близько 12%. Росія запровадила там свою валюту, визнає документи так званих “республік”, надає послуги через урядову діджитальну систему.

Серед запитань до дослідників було запитання про те, як українська діаспора допомагає переселенцям, і експерти відповіли, що ця допомога, що почалася з Майдану, триває досі, і вона допомогла не лише переселенцям, чи військовим, але і по-новому структурувала українські організації за кордоном, об’єднала багатьох людей, які раніше не були активними в громаді.

Інший слухач запитав про те, чи має українська держава платити пенсії тим, хто залишився на окупованих територіях. Дослідники вказали на те, що в питаннях реінтеграції йдеться не лише про територію, а в першу чергу, про людей. І чим більше є зв’язків з Україною на гуманітарному рівні, тим легшою буде реінтеграція. А Наріман Устаєв нагадав, що жителям Криму Україна пенсій не платить. Таким було рішення української влади, воно було, на його думку, помилковим, бо зменшило присутність України на півострові.

Говорячи про майбутню реінтеграцію, спираючись на бачення людей в регіоні, експерти зауважують, що вони не бачать чіткої стратегії, що виходила б від держави. А те, що пропонують недержавні організації, не має тієї ваги та довіри, яку мають державні програми з прописаним бюджетом.