Росія остаточно пробудила Німеччину та решту ЄС і переконала в необхідності енергетичної незалежності – дипломат Метью Брайза

Напевно, ключове питання, це нова хвиля переговорів, яка заповідається у Стамбулі. Ми бачимо, що Ердоган надзвичайно активний у спробах провести чергову фазу цих переговорів. Що ви думаєте зараз може лежати на переговорному столі і чи, загалом, кремль готовий вести переговори щодо відведення своїх військ? 

Ця війна дуже болить як моїй родині, так і багатьом американцям, бо ж моя родина, наприклад, має українське коріння, львівське. Тож ми повністю з вами і це не пусті слова! Також я гордий, що нарешті Сполучені Штати взяли на себе провідну роль у  постачанні важкого озброєння, якого, на жаль, Україна дуже потребує. Звісно, цього недостатньо, але буде більше. Щодо другого раунду переговорів і серйозності цього процесу. Я впевнений, що президент Путін досі не готовий домовлятись. Якби він був готовий, то показав би це через, скажімо, заяву, що його “цілі максимум” змінились. Так, він перестав розповідати, що в українському уряді нібито “засіли нацисти”, але він не показує жодної готовності знизити градус насилля, військових злочинів і вбивств цивільних громадян України. Подібне ми бачили і в Сирії, і в Грозному. Російські військові просто намагаються знищувати українські міста і містечка. Але українські військові та прості громадяни б'ються з таким вмінням і відвагою, що Путін побачив  - своїх максимальних  цілей йому не досягнути. Тепер, гадаю,  він вирішив переглянути свої позиції та обдумати, як подати дану ситуацію російському суспільству як перемогу, коли усім зрозуміло, що так не є. Тож це передумови переговорів у Стамбулі. Українська сторона ж, навпаки, готова до переговорів. Після минулого раунду переговорів ми побачили певні зрушення. Україна запропонувала, якщо Росія повернеться до кордонів 24 лютого, обговорити, як міг би виглядати можливий геополітичний нейтралітет і легальний статус для Донбасу та відкласти переговори із питання Криму на 15 років. Такий шлях був запропонований, але він не влаштовував Путіна. Йому хотілось йти далі вбивати, грабувати та займати території. Але, знову ж таки, можливо українська сила спротиву змусить його переглянути свої розрахунки і задуматись над справжніми перемовинами. Певно не зараз, але можливо він рухається в цьому напрямку. 

Так, ми розуміємо, що Путін до переговорів не готовий у теперішній момент. А як так зробити, щоби змусити Путіна виходити на перемовини? Ми розуміємо, що для Путіна це питання його особистого життя, особистої кар’єри. Але ми розуміємо, що Росія справді в стратегічній перспективі програла і що в тактичній ситуації Україна потерпає не менше. Йдеться про кількість жертв серед наших військових. Отже ми в Україні сподіваємось, що об’єднаний Захід має ще якісь додаткові інструменти для того, аби змушувати Путіна до миру. Які це інструменти?

Я повністю з вами погоджуюсь. Я думаю, що на теперішній час, в цьому позиційному, стаціонарному протистоянні обох сторін, де сторони просто перемелюють одна одну за допомогою артилерії, єдиним шляхом, що може змінити тактику Путіна, стане стримання українцями атак на Сєверодонецьк та змога рушити на Луганськ. А це, в свою чергу, не може відбутись без надання Сполученими Штатами та союзниками далекобійної артилерії, більшого числа далекобійних систем, таких як «Хаймерс», систем залпового вогню. Німеччина врешті спромоглась на поставку далекобійної зброї, обіцяє артилерію 40 кілометрової дальності дії. Відтак українські сили зможуть знищувати російську артилерію. Тоді це переверне ситуацію, коли російська артилерія виходить з під радіусу дії української і продовжує завдавати втрат. США та інші союзники по НАТО працюють саме над тим, щоб надати якомога більше далекобійної зброї та амуніції до неї, аби, просто кажучи, знищити російську артилерію, що атакує українців. Коли ж це трапиться, то Путін буде змушений змінювати тактику і задуматись, як ж задекларувати “перемогу” у лапках і сісти за стіл переговорів вже по-серйозному.

Наскільки потужною буде допомога зі Сполучених Штатів? Ми розуміємо, що зараз ми отримали взагалі небачену кількість зброї та артилерійських систем на Європейському континенті для країни, яка не є членом НАТО. Ми розуміємо, щоб давати симетричну артилерійську відповідь Росії, ми маємо бути ще на вищому рівні артзабезпечення. Ми розуміємо, що HIMERS – це дуже добре, але питання кількості. Гаубиці це теж дуже добре, але це також питання кількості. На вашу думку, наскільки сильно буде готовий об’єднаний Захід нас забезпечувати у подібному?

Це головне питання. Якщо Захід покаже єдність і надасть Україні ту зброю, яку ми щойно обговорювали, то без сумнівів Україна переможе. І ця перемога означатиме, щонайменше повернення Росії до лінії розмежування станом на 24 лютого й  початок серйозних переговорів, а також до того, що Росія не буде спроможна зробити це знову, принаймні за нашого життя. Бо ж ми на Заході, принаймні за дві декади вже повинні були зрозуміти, що Володимир Путін не та людина, з якою можна домовлятись і якій можна довіряти. Але основне ваше питання, чи покаже Захід такий рівень єдності. Я не знаю відповіді і дуже переживаю, коли чую такі речі, як от, наприклад, казав радник Олафа Шольца з міжнародних справ, що «ми повинні думати не лише про перемогу України, а й про те, які відносини ми матимемо з Росією у майбутньому». Як на мене це нестерпно. Це Росія повинна думати, як будувати відносини з нами, а не ми повинні переживати за те, які відносини матимемо з Росією. Ми можемо мати нульові відносини з Росією і для нас це буде нормально. Тож такі заяви, як німецькі чи французькі, коли Макрон вірить, що може вести діалог з Путіним, в той час як той вбиває українців, примушують мене хвилюватись. З іншого боку, коли радник Шольца зробив ці заяви він був розкритикований представниками всіх політсил Німеччини. Тож такі  речі змінюються у Європі, а також і в Німеччині, що міркує, як далі бути з Росією. Але також є й багато еліт, в бізнесі та політиці, особливо в Німеччині, які шукають шляху повернутись до бізнесу з Росією так швидко, як це можливо. Попри це - єдність складається, і Україна, яка  відчайдушно та хоробро протистоїть агресії, стає символом цього процесу і дає змогу Європі єднатись. Це симбіотичні відносини. Чим більше успішною є Україна на полі бої, тим більше єдності у Заходу в наданні Україні допомоги для ефективнішої боротьбі. Тож ці речі пов'язані саме таким чином.      

Є ще один надзвичайно важливий чинник - вступ Сполучених Штатів на Європейський континент. Ми розуміємо, що саме вступ Америки під час Першої Світової війни допоміг Антанті перемогти Німеччину та Австро-Угорщину. Ми розуміємо, що саме вступ Сполучених Штатів у Другу світову війну також дозволив розгромити Мусоліні та Гітлера. І зараз ми розуміємо, що в Сполучених Штатах є певні голоси, які закликають до ізоляціонізму, але з іншого боку ми розуміємо, що Сполучені Штати зараз будуть змушені дотримуватись своїх зобов’язань перед союзниками, зокрема із блоку НАТО, а не лише Україною. Йдеться про Литву. Тут можна провести коридори з так званим Данцінгським коридором. Гітлер наполягав на ньому і зараз ми бачимо, як Путін повторює цю траєкторію, але тут йдеться про колишній Кенігсберг чи Калінінград. Чи є шанс побачити гострішу присутність США на континенті?  

Є просто вражаюча схожість в тому як Путін говорить і поводиться, з тим, як це робив Гітлер. Це стосується навіть того самого коридору у Данціг, про який ви казали. Шлях, яким Путін провадить цю війну, які методи застосовує дуже нагадує те, як це робив Гітлер, хоча емоційно вони й різні. Учора, під час телешоу на ізраїльському телеканалі  я розмовляв з одним з учасників, глибоким ліваком, який казав, що Захід спровокував Путіна і Росію. Я ж відповів, що Путін зараз завойовує ті самі території, які  завойовував Гітлер. Ті самі території! І він той, хто атакує. Тож повертаючись до путінських погроз Литві і можливого пробивання коридору в Сувалках, аби приєднати Кенігсберг, Калінінград  до Росії. Я думаю це порожні погрози. Путін думає, що європейців легко налякати і вони поступляться, лише почувши, що Путін збирається принести війну на їхню землю. Але водночас Путін уникає будь-яких реальних військових дій на території НАТО, бо знає, що НАТО дасть відповідь, що НАТО сильніше за Росію і його вже не налякати путінськими погрозами ядерною зброєю. Тож дивлячись з цього огляду, я думаю Путін сподівається, що його погрози змусять Литву поступитись і  налякають Європу. А також Путін намагається сигналізувати до своїх симпатиків у  Німеччині, апелюючи до «їхніх» гріхів під час Другої світової. Таким чином показуючи аналогію, яку ми обговорювали на початку. Він хоче, аби європейці подумали, -”о Боже, це несправедливо, що Європейський союз якимось чином ізолював російський анклав в Калінінграді та викликав велику війну”. Я думаю, що це блеф, але його також потрібно сприймати серйозно і ми повинні викривати путінський блеф у звинуваченнях Литви у, буцімби, порушенні міжнародного права, в той час, коли Литва чітко виконує санкції Європейського союзу, накладені якраз через зухвале порушення міжнародного права Росією через неспровокований і невмотивований напад на Україну. 

Так, це назвичайно важливий сигнал пане амбасадоре, але ми розуміємо, що зараз можливе входження Лукашенка і Білорусі у війну проти України. Чи є, на вашу думку, якісь інструменти, щоб стримувати Лукашенка в цій історії? І з другого боку ми розуміємо, що президент Ердоган на півдні проводить не до кінця зрозумілу політику. Точніше політику, яка полягає в тому, що Путіну дуже вигідно зараз торгувати з Туреччиною і Ердоган якось надто мляво підтримує Західні санкції проти Путіна.

Я думаю, що Лукашенко загнаний в кут Путіном. Останньої декади ми чули про жахливі відносини Путіна з Лукашенком. Це все почалось, коли Лукашенко зіткнувся з сильними протестами в серпні 2 роки тому, коли йому знадобилось, аби Путін застосував силу і допоміг пацифікувати ситуацію в Білорусі і тепер він тотально залежний від Путіна. Я думаю, Лукашенко розуміє, що його життя могло бути краще, якби він не був настільки залежним від Путіна, але він мусив поступатись тиску Путіна і в незаконний спосіб дозволити використати територію Білорусі для нападу на Україну. Проте Захід не може зробити багато, аби вплинути  на Лукашенка, адже Лукашенко сильно від’єднаний від Заходу.

Якщо ж говорити про Ердогана, то він дотримується традиційної турецької політики, вікової політики щодо Росії. Туреччина, за часів  Османської імперії провела більше воєн проти Росії, тодішньої Російської імперії, аніж проти інших країн. Туреччина показує, що не боїться протистояти Росії, коли це необхідно, навіть у військовий спосіб, на полі бою, як це трапилось два роки тому у Сирії, Ідлібі чи Лівані. Ердоган і Туреччина, тим не менше, виказують  підтримку українському суверенітету та територіальній  цілісності й прагненню до НАТО. Туреччина дуже незадоволена російською анексією Криму, але, як ви і сказали, Туреччина уникає санкцій щодо  Росії. Так, Туреччина надає Байрактари, які необхідні Україні на полі бою, але оскільки Туреччина не підтримує санкції, то створює ефект зняття тиску з Росії. Ті високопосадовці, на найвищому рівні, у Туреччині, з якими я розмовляв, наводять аргументи, що мовляв найбільше від продовження війни постраждають насамперед  самі українці. Моїм контраргументом було, що “так, це правда, але це повинні вирішувати самі українці. Чи хочуть вони продовжувати боротьбу і на який тиск щодо Росії розраховують. І всі члени НАТО повинні солідарно тиснути на Росію і тримати цей тиск “по всій лінії кордону”. Анкара ж думає інакше і позиціонує себе, як медіатор, чекаючи на той момент, про який ми говорили на початку нашої розмови: коли  Україна за підтримки Заходу зупинить російську армію, то у Путіна не залишиться вибору і він піде на переговори.  

Туреччина обирає «третій шлях», шлях Ататюрка, можливо. Але ми бачили наскільки не конструктивно була її позиція стосовно вступу  кандидування у НАТО Швеції і Фінляндії. Ми розуміємо, що можливо зараз Кремль б мріяв про замороження ситуації, зокрема на Півдні. Кремль готується до повзучої анексії і взагалі не збирається бавитись у якісь, я не знаю, ефемерні референдуми чи щось інше. Вони розгортають там окупаційні адміністрації, і ми розуміємо, що саме південь України є ключовим. З іншого боку нещодавно відбувся візит президента Макрона, канцлера Шольца, прем’єра Драгі і президента Румунії Йоханнеса в Україну. Вони їхали з одним кейсом –  формально це була розмова про кандидування України до Європейського Союзу. Ми бачимо, що цей шанс буде реалізовано. Але буквально наступного дня до Києва приїхав прем’єр-міністр Великої Британії  Борис Джонсон, аби терміново обговорити дещо із президентом Зеленським. І найдивніше, що під час візиту Шольца, Макрона, Драгі і Йоханнеса було те, що до візиту не був запрошений президент Анжей Дуда. Таке відчуття, що маємо відразу кілька дипломатичних треків, які реалізовуються буквально на очах.

По-перше, повертаючись до Туреччини і питання вступу Швеції і Фінляндії. Туреччина готова погодитись. Уряд Туреччини розуміє, що НАТО стане сильнішим із Швецією і Фінляндією. Я думаю, Туреччина просто використала цю можливість для власної вигоди, аби у Європі ще раз послухали думку Туреччини про Робітничу партію Курдистану та її сирійське відгалуження, як про терористичні організації.  Про плановані фейкові референдуми в Херсоні, як в Криму - вони нав'язані і нелегальні і будь безсенсовними, адже в Херсоні люди продовжуватимуть боротьбу. Ніхто у світі, ніколи не легітимізує і не визнає референдуми такого типу, як може бути в Херсоні чи був у Криму. І як я казав, я думаю, що за кілька декад ми побачимо, що питання статусу Криму лежатиме на столі обговорень, але це потребуватиме трохи часу. Щодо візиту європейських лідерів. Я думаю це просто чудово, що вони відчули політичну необхідність приїхати до Києва. Я думаю, що дехто з них, зокрема Макрон і Шольц, можливо зрозуміли, що з порядку денного допомоги Україні вони матимуть результат. Врешті вони побачили:  якщо бої просто припиняться, як колись наполягала Франція, коли Росія напала на Грузію, то це ненадовго, якщо російські війська залишаються на території, як це вже показали ситуації у Грузії і в України. В цій ситуації інші європейські лідери, як згаданий Анджей Дуда і навіть президент Румунії Йоганнес виглядають по-іншому, посиливши свої позиції, тож схиляння України до перемир'я, чого, я думаю Макрон і Шольц хотіли б, не стало порядком денним. Що ж до Бориса Джонсона зі Сполученого Королівства, яке вже не в ЄС. Його особиста позиція, міцна підтримка суверенітету та територіальної цілісності України, допомагає також і з політичної точки зору вирішувати проблеми в середині країни. Якщо подивитись зі сторони на ці візити європейських лідерів до Києва, то це виглядає дуже важливим символічно, а також важливим з політичного огляду, бо це зміцнює єдність Заходу і відповідає запиту людей, на противагу певним бізнес колам, що хочуть повернутись до торгівлі з Росією.  

Але все одно на столі лежить питання газу і нафти. Ми сподівались, що ембарго буде значно жорсткішим щодо Росії. З іншого боку, ми бачимо надзвичайно важливі кроки, які робляться у напрямку Венесуели чи в сторону Близькосхідної нафти. Пане амбасадоре, як буде зараз вирішуватись питання нафти і газу без Росії і чи можливий подібний сценарій? В першу чергу йдеться про Європейський континент і чи буде готове ЄС пітримувати Україну в цьому надзвичайно дорогому і болючому питанні? 

 Звісно мені б хотілося щоб було беззаперечне негайне ембарго на імпорт російської нафти і  газу до Європи. Очікувано, що деякі країни протистоять повному втіленню санкцій. Те, що робить Угорщина це  насправді жахливо. Те що робить Орбан для власної вигоди і прибутку, це продовження використання російської нафти для переробки. Вони отримали велику знижку, що робить угорський енергетичний сектор набагато прибутковішим, аніж енергетичні сектори союзників. У даному випадку треба віддати належне Німеччині. Вони зробили дуже складний крок і готові відрізати усі поставки російської нафти до кінця року, що стане дуже витратним процесом для Німеччини. Що стосується природного газу, то вочевидь на нас чекає складна зима і нема на то ради. Більше зрідженого газу постачають зі США, можливе збільшення поставок з центральної Азії, Туркменістану, який шукає виходи на Європу через Іран та Азербайджан. Азербайджан, в свою чергу не зможе збільшити постачання газу до Європи до 2027 року, допоки нові родовища запрацюють. Також газ доступний в Північному Іраку та Ірані. Але й газ з Туркменістану, і з Іраку, і з Ірану потребують вирішення складних політичних питань. Тож, якщо ця зима буде холодною, то буде відчутна нестача природного газу, особливо в Німеччині. Німеччина, як завжди все прораховує і в цьому випадку вони вирішили, що промислові підприємства отримуватимуть газ по залишковому принципу, після того, як його отримає населення: домогосподарства, школи, лікарні. Але що нарешті зробила Росія, так це остаточно пробудила Німеччину та решту ЄС і впевнила у необхідності завершувати із енергетичною залежністю, робити кроки для цього і їх роблять. Це забере час, це не трапиться цього року, але точно станеться. 25 років Європа не хотіла про це слухати, але тепер Європа слухає, Європа робить, але це потребує часу, аби відмовитись від російської нафти та газу. Росія й надалі отримуватиме прибуток, але щоразу менший, і це дійсно завдасть шкоди російському енергосектору в середній перспективі, за кілька наступних років, через зокрема й блокування доступу до різних західних технологій, особливо програмного забезпечення чи можливостей видобутку в Арктиці. В Росії не буде можливості розвивати свій енергетичний сектор і вона дійсно економічно страждатиме, але для цього потрібно трохи часу.