Росіяни – це вірус, поширення якого зупиняється жорстким карантином

Ми з другом, поетом Сергієм Жаданом, старанно робили вигляд, що не розуміємо їх. Але російським туристам на нашу присутність було начхати. Навіть якби знали, що ми розуміємо російську, навряд би це зупинило чи бодай стримало.

Про незбагненний цивілізованій людині потяг громадян Росії гидити під себе й мітити таким чином територію вже писалося. Проте зараз інший, значно ширший погляд на проблему. Загидженням території свого перебування росіяни ніколи не обмежуються. Процес перетворення всього довкола на громадський туалет є складовою загального руйнування й хаосу. Адже саме в такому середовищі росіянин почувається мов риба в воді. Й найкраще виживає. Там, де все в порядку, все красиво, цивілізовано, пристойно й працює, росіянину погано.

Аби не втратити життєвих сил, він починає ставити довкілля з ніг на голову. І возвеличує цей процес, перетворює його на культ та робить визначальною російською рисою. Перетворюючи рукотворний хаос на ілюстрацію того, як виглядає оспівана «загадкова російська душа».

Ось характерний приклад. Наприкінці 2000-них в українському кінопрокаті була нічим не визначна російська комедія "На море!". Її герої, російські туристи з дітьми, вирішують відзначити Новий рік на іспанському острові Тенерифе. На початку історії вони домовляються хоч раз у житті вести себе "як люди" й не ганьбитися привселюдно. Але ці спроби раз по раз оберталися проблемами для мандрівників. Вони не могли дати собі раду, і відпочинок опинився під загрозою. Тож нарешті росіяни махнули руками на прикрі обтяжливі умовності нудного західного світу, перевернули все догори дригом – і не лише вирішили свої проблеми, а й навіть зірвали захоплені оплески буржуїв-іноземців. Під фінал уже прямо говорилося: тільки росіяни так можуть, тільки росіянам пробачається "русская удаль" і розумом Росію не зрозуміти.

Коріння, модель подібної поведінки й зневажливого ставлення до західної цивілізації лежить у російській класиці. Тій самій, з якою зараз в Україні з перемінним успіхом боряться, і процес названий складним словом "депушкінізація". Хоча згадаємо в даному контексті не головного російського класика Олександра Пушкіна, а значно менше відомого широкому загалу Миколу Лєскова. Точніше, з усього його творчого доробку згадується єдиний твір – опублікована 1881 року повість "Лівша". Правда ж, відразу згадується цей текст і це слово, коли треба вирізнити якогось талановитого народного умільця-самородка. Мовляв, гляньте, який чудовий майстер, чисто тобі Лівша.

Причину порівняння нагадаю. За сюжетом тульський майстровий Лівша взявся виконати наказ царя Олександра І й перевищити англійських майстрів. Вони зробили унікальний витвір – механічну сталеву блоху, яка могла танцювати. Після того, як над нею попрацював російський умілець, блоха танцювати перестала. Бо Лівша поставив на мікроскопічний каблук її туфлі ще меншу підкову. Тобто, підкував блоху – ще один старий вираз, коли треба високо оцінити чиюсь роботу.

Але по факту росіянин не вдосконалив англійський виріб. Він не модернізував його, не наділив новими можливостями. Навпаки, Лівша хоч і виявив дива ювелірної та ковальської майстерності, по факту продемонстрував тупиковий шлях розвитку. Він не додумався ні до чого кращого, окрім як поламати, зіпсувати те, над чим ретельно працювали інші. Яка користь від підкови на каблуку блохи, якщо підкута блоха не танцює краще, а навпаки – падає й нікого своїм танцем не розважає.

Подальша історія знаменитого Лівши повністю відповідає ситуації, описаній вище в сюжеті типової російської сучасної комедії. Майстер-ламайстер поїхав у тур Британією, побачив чимало цікавого, що можна впровадити в Росії з користю для його країни. Але біда в тому, що Лівша наївно хотів покращити, а не погіршити. Збудувати, а не поламати. Впорядкувати, а не посіяти хаос. За що вдома опинився в божевільні.

Як тут не згадати цитату зі справді культового для багатьох фільму "Брат": "Що росіянину добре – німцеві смерть". Я продовжу: і навпаки – там, де європеєць помре, росіянин завжди виживе. Що з огляду на сказане вище є передумовою загибелі цивілізації, а не її розвитку. Адже жити в умовах та за правилами, які комфортні й звичні для русского человека, означає зубожіння, антисанітарію, невігластво, відсутність можливостей для саморозвитку й послідовну деградацію.

Тому варто всіма доступними засобами, з усіх доступних майданчиків підтримувати ініціативу позбавити росіян віз та можливості їздити за межі Росії. Якщо вдасться закрити для росіян кордони з країнами, цивілізованішими за Білорусь та Північну Корею, це буде дорівнювати карантинним обмеженням. На відстані вірус під назвою "русский мир" поширюється не активно й з часом від зарази є шанс вилікуватися. А без відповіді лишається одне важливе питання: якщо росіянам комфортно жити в хаосі, бардаку, невігластві й нечистотах, чому вони вперто намагаються вийти з-за власного периметру? Аби зробити за його межами те саме, а не насолоджуватися благами цивілізації.