Росіяни вважали себе елітою, а їхні діти гралися біля каналізації, – письменниця Ярослава Литвин 

Еспресо поспілкувався про те, як поляки сприймають війну в Україні, над чим зараз працює письменниця та чому війна Росії проти України була неминучою.

Ви побували у багатьох країнах, спілкувалися з великою кількістю іноземців, зараз мешкаєте в Польщі… Спостерігаєте, що ставлення до українців у світі змінилося?

За моїми власними спостереженнями, поляки до нас дуже змінили ставлення. Раніше ми для них були люди, які жили гірше і приїжджали до них по краще життя – так вони нас здебільшого сприймали. А зараз вони побачили, що ми – гідні, вільні, сильні, незалежні, приїжджаємо до них не через те, що ми жебраки вдома, а просто через те, що ми вільні жити в тій країні, де хочемо, як і будь-який європеєць. От у цьому плані дещо змінилось.

Якщо говорити про цінності, то, на моє переконання, вся планета належить людям. І якщо якась людина хоче десь пожити в іншій країні, то вона може це зробити, може насолодитись іншим кліматом, чи життям на березі океану, бо вона не лише громадян своєї країни, а й мешканець планети. Вона може хотіти за своє життя отримати різні досвіди проживання в різних куточках світу. 

Тут, звичайно, є різниця між тим, щоб десь пожити і отримати досвід проживання, та між тим, щоб прийти сказати – "от ваші кордони нічого не означають".

Багато з письменників скаржаться, що війна змінила їх, їхні плани, пов'язані з  творчістю, життя загалом. Творчі люди, як і всі інші, почали займатися не тим, чим займались нащодень. Як війна вплинула на ваші творчі плани, чи відобразилася на творчості психологічно?

У цьому плані мені поталанило. Я також займаюся волонтерською роботою, але війна не вплинула на мене таким чином, щоб не могла писати. Серед моїх колег справді дехто каже, що все змінилось і ще зміниться, що зміниться література, бо одні теми стали неактуальними, а інші навпаки – гострими. Мені поталанило з тією темою, над якою працювала

Читайте також: "Хочеться, щоб людина в окопі чи лісі відчула, що про неї потурбувались": письменниця Ярослава Литвин готує сухі харчі для українських захисників

Радянський Союз вирішував фінансові питання за допомогою ціни на горілку. Коли потрібни були гроші, то піднімали ціну на горілку.

А яка це тема? Розкажіть трішки про майбутню книгу.

Це історія дівчинки Олесі Олексіївни, яка народилася 1986 року. Вона на власні очі спостерігає, як розвалюється Радянський Союз. Я саме працювала над цією темою і в останні дні перед повномасштабною війною дуже багато читала, зокрема про те, як Радянський Союз вирішував фінансові питання за допомогою... ціни на горілку. Коли потрібни були гроші, то піднімали ціну на горілку. Поринула в читання цих архівних документів і всього того абсурду, який там відбувався.

Але за короткий час прийшла війна, і читаємо, що там відбувається "на чорному боці". Люди дивуються: як вони так живуть? А я розумію, що це все вже читала, це було ще 30 років тому. Риторика, спосіб життя і мислення залишились ідентичними. Я зрозуміла, що для нас усі ці 30 років були, а для них їх не було. Ми за ці 30 років змінилися, виросли. Виросло покоління.

Ми спершу не могли усвідомити, а що це – чому вони крадуть шуби? Кому зараз потрібні ці шуби? А все тому, що вони просто досі живуть у Радянському Союзі, в бідноті, а можливо, ще гірше, ніж було за часів перебудови. Для мене часового переходу не було, а одна й та сама часова лінія. І оці істоти "за поребиком", і епоха перебудови – це моя тема, про яку хочу писати і продовжу це робити.

Війна відкоригувала якимось чином роботу над книгою – сюжет, методи роботи чи темпи написання?

Якщо раніше я дуже інтуїтивно копала в той бік, то зараз побачила серйозні паралелі і подумала – яке цікаве наше покоління! Скільки всього, скільки змін режиму, людяності!

Книжку хотіла б уже десь зараз дописати. Вона у мене в голові вже сформована, її просто треба дописати. До львівського книжкового форуму хотіла видати. Я собі так принаймні гадала, але життя внесло корективи. Задум книги через війну не зміниться, але, я переконана, що буде другий том. І тоді, швидше за все, буде описана актуальна ситуація – та, яка є на сьогодні. 

Як ви сприйняли війну? Наскільки вона була для вас несподіваною, шокуючою?

Війна мала розпочатися. Вони дуже просто нас відпустили. Саме перед війною читала, як розвалився Радянський Союз – по днях. Знаючи цю імперію, розумієш, що все просто відтермінували. На відміну від людей, які досі живуть у Радянському Союзі, ми зараз виборюємо своє право в ньому не бути. У голові ми про нього вже забули, але ці люди, які прийшли до нас, досі вважають, що ми – частина їхньої великої совєцької імперії. І це повний абсурд. 

Знаю, що ви народилися в Росії і провели там дитинство. Пригадуєте, як це було? Є щось, що запам'яталося, вразило вас ще дитиною в російській культурі?

Я народилася на Камчатці, тато служив підводником. От нещодавно про це думала і весь час збиралась написати пост. Жила там до 6 років. Пам'ятаю, мешкали в закритому військовому містечку.

Малою дуже любила гратись в пасочки і щось готувати, збирала листя подорожника і все це змішувала. Єдине – робила все це поряд із каналізацією. Діти гралися і в тій відкритій каналізації – це просто посеред вулиці такий рівчак. А мама мені так обережно казала, щоб інші дітки не образились: "Ну, не лізь туди".

Вони ходили на свої військові паради в білих формах із золотими гудзиками, які виблискували на сонці, а ми спостерігали за цим з кульками непожалік каналізації...

Уже зараз я собі думаю: як таке взагалі було можливо?! Адже це не просто хутір, де одна хата. Це – військове містечко, де проживали військові офіцери, еліта, підводники зі своїми сім'ями і дітьми. Можна ж було створити їм кращі умови.

Так от, до чого веду – в цьому моєму дитячому спогаді дуже багато тієї Росії, яку нам ніколи не показували по телебаченню. Ми такої її ніколи публічно не бачили, а власне тільки "блєск велічія". Коли вони ходили на свої військові паради в білих формах із золотими гудзиками, які виблискували на сонці, а ми спостерігали за цим з кульками неподалік каналізації, в якій гралися дитячими лопатками.

Згадуючи своє дитинство, завжди знала, росіяни – це не ми. Не знаю, чи мені це мама говорили, але весь час я мала розуміння: вони – це не ми. Вони інакше говорили, інакше поводились. І хоча я народилась і частину дитинства провела в Росії, завжди знала, що ми – інші. 

Що люди зараз читають, що хочуть читати і що читаєте зараз ви?

З відгуків у інстаграмі бачу, що дуже багато книжок зараз читають або про війну, або щось таке доволі відірване, аби відволіктися. Читають про різні війни, намагаються порівняти свій досвід з досвідом  інших.

Я от закінчила читати Андрія Куркова "Сірі бджоли", про зону АТО. Якби читала її раніше, більше шокувалася б, співчувала, але менше співпереживала. А зараз включалася в книжку про війну максимально. Думаю, що багатьом також хочеться відволіктися, почитати щось легке, веселе. Ми маємо на це право, і маємо право хоч трохи розвантажити свою психіку. А ще важливіше, щоб люди продовжували купувати українські книги.