Ставлення соціальних мереж до українського контенту дуже нагадує сталінський погляд

"Насправді я завжди казала, що нам треба більше україномовного контенту, в тому числі й трешової попкультурної фігні. Але до такої навали, яка сталася за минулий рік, навіть я не була готова. Хоча розуміла головою, що рано чи пізно це станеться", - написала днями на своїй сторінці у Facebook поетка Каріна Тумаєва. І це ще дуже стриманий, загалом позитивної тональності допис на тему новоспеченого українського україномовного контенту. Уточнення виглядає оксюмороном, проте поки доречне й необхідне: в Україні громадяни України донедавна створювали та й досі створюють аудіовізуальний контент російською мовою.

Але претензії до такого продукту – лише мовні. Натомість до україномовних творів вимоги в мережевих активістів не лише високі, а й практично завжди – завищені. Найперше перепадає пісням, бо ж прослуховування однієї забирає найменше часу, від 3 до 5 хвилин у середньому. Також доступ до музики в час нинішній є найпростішим. Вона або звучить фоном на FM-станціях і люди чують її в таксі, ТРЦ, кафе чи барах, або ж зринає в тих таки соцмережах, поширюється легким порухом руки й навіть часом стає вірусною.

Претензії до українського продукту – лише мовні. Натомість до україномовних творів вимоги в мережевих активістів не лише високі, а й практично завжди – завищені. Найперше перепадає пісням, бо ж прослуховування однієї забирає найменше часу, від 3 до 5 хвилин у середньому

З кіно й театром важче. По-перше, не всюди працюють кінотеатри й театральні майданчики. По-друге, українського продукту не аж так багато. Кіно взагалі скоро може зникнути, вичерпується запас фільмів, створених до масштабного вторгнення, нові не знімають через брак коштів. А популярні онлайн-платформи опановують здебільшого мешканці великих міст, та й інформації про українське кіно не дуже багато. Театральний репертуар – переважно класика. Сучасну п`єсу ставлять невеличкі незалежні театри, і онлайн-трансляції не рятують від невідомості.

Читайте також: Сварками в соцмережах українці створюють ілюзію нормальності

З книжками поки найгірше. Ціни зросли, тиражі зменшилися, стаціонарні книгарні – явище рідкісне навіть у Києві. Хоча вони є і навіть деякі мережі розвиваються. Проте околиці, спальні мікрорайони про існування книжок забувають. Онлайн-торгівля поволі зростає. Але читачі замовляють віддалено лише перевірене. Тобто – книжки відомих українських авторів та перекладну літературу. Українським перекладам дістається на горіхи, так само як українській музиці та українському кіно.

До музики й повернемося. Стан справ у ній вже не перший рік негативно оцінює співак і композитор Анатолій Матвійчук, представник класичної, в хорошому розумінні – консервативної української естради. Ось типова оцінка-звинувачення: "В ефірі фактично панує квазікультура, створена не носіями української мови, а залишки справжньої культури оголошуються совковими пережитками та безжально зачищаються. Паралельно відбувається інформаційний тиск на окремих представників старшого покоління, яких ще слухає народ. Зате коміків і стендаперів офіційно, навіть з телеекранів, іменують представниками української культури". Або: "З кожним днем Слову все важче долітати до людських сердець, все складніше пробиватися крізь чиновницьку байдужість і комерціалізованість інформаційного простору". Чи ось: "В міру того, як культурне життя вислизало з-під контролю держави, воно все більше концентрувалося в руках продюсерських центрів, афільованих із комерційними телеканалами та популярними радіостанціями".

Якщо сприймати роздуми в загальному контексті витіснення українського російським чи проросійським – зі сказаними можна й треба погоджуватися. Проте пан Матвійчук регулярно закидає новому українському контенту саме комерціалізацію. Тобто – орієнтованість на бізнес у тому вигляді, в якому він можливий в непростий воєнний час. Кон`юнктура і заробляння грошей домінує над справжнім. Популярне й пізнаване не є талановитим. По радіо крутять не те, причому – в нереальній кількості. Гроші на кіно дають не тим. П`єси на сцені ставлять не ті. Популярні книжки повинні бути не такими. Хіба що поезія лишилася справжньою, та й то в соцмережах на неї передоз. Бо ж пише, хто попало.

Кон`юнктура і заробляння грошей домінує над справжнім. Популярне й пізнаване не є талановитим. По радіо крутять не те, причому – в нереальній кількості. Гроші на кіно дають не тим. П`єси на сцені ставлять не ті. Популярні книжки повинні бути не такими

Читайте також: Чому ідеологія — досі страшний сон навіть активних українців

Сказане вище вже не прямі цитати Анатолія Матвійчука, але – типові думки й претензії, яких стає забагато. Вони привертають до себе увагу в тій же пропорції, що зростає масив україномовного контенту – від музики до егоцентричних YouTube – каналів. Проте мало хто  зважає на очевидне: до перемоги Майдану й початку російського вторгнення у 2014 році ті самі активісти соцмереж говорили й писали або про повну відсутність українського україномовного популярного контенту, або – про його свідому маргіналізацію. Отже, збільшення такого контенту і вихід на помітні позиції, в ефіри, на екрани та інші демонстраційні майданчики, стало можливим – на жаль! – за непростих для нашої країни, трагічних обставин.

Але тепер тих самих людей не влаштовує кількість. Її іменують навалою, засиллям, окупацією інфопростору, зразками несмаку, трешняком, крінжатиною тощо. "Українське повинно бути аби високої якості – або його не повинно бути!" - ось типовий висновок, типове гасло, яке читаєш і чуєш у соцмережах від тих, хто проголосив себе мірилом смаку та якості.

До перемоги Майдану й початку російського вторгнення у 2014 році ті самі активісти соцмереж говорили й писали або про повну відсутність українського україномовного популярного контенту, або – про його свідому маргіналізацію. Але тепер тих самих людей не влаштовує кількість. Її іменують навалою, засиллям, окупацією інфопростору, зразками несмаку, трешняком, крінжатиною тощо

І тут мимоволі зринає інший контекст – радянський. Причому згадується чи не найтемніший – пізньосталінський період. Хто не знає: 1951 року всіма (виділено мною. – Авт.) кіностудіями в СРСР було створено 10 (десять) фільмів. При тому, що до радянсько-німецької війни знімали по 40 стрічок на рік. А в 1920-тих лише ВУФКУ – українська кінофабрика, що працювала в Одесі, — знімала стільки, що конкурувала з московською та ленінградською студіями. Звісно ж, на свою користь. Причина різкого падіння виробництва, як тепер кажуть, аудіовізуального контенту – розпорядження особисто товариша Сталіна. Позиція диктатора, яка не обговорювалася, була наступною: "Хай краще роблять менше, але кожен фільм має бути шедевром". Причому шедевром вважалося лише те, що визначив таким особисто вождь. Комерційна, ліквідна сторона не мала значення.

Читайте також: Під час війни культура не має бути приватною ініціативою

Поліглоти або знавці бодай англійської чи французької збрехати не дадуть: англомовна чи франкомовна пісня у більшості своїй далека від шедевральності в українському розумінні. Це стосується загалом будь-якого іноземного контенту (російський не обговорюємо за замовчуванням). Те саме – з кіно, телебаченням, театром, книгами, культурою загалом. Не має значення сегмент: є попкультура, є естрада, є оперне мистецтво – та багато, чого є. Важливіше, що жоден розвиток неможливий, коли контент дописом, розчерком пера, легким порухом руки поділяють на шедеври й несмак. Вимагаючи прибрати з вільного доступу несмак, лишивши винятково шедеври. Причому довірити визначення шедеврів комусь одному. Тому, хто запросто перебере на себе диктаторські повноваження. Й стане для культурного простору таким собі "хорошим Сталіним".

Поліглоти або знавці бодай англійської чи французької збрехати не дадуть: англомовна чи франкомовна пісня у більшості своїй далека від шедевральності в українському розумінні. Це стосується загалом будь-якого іноземного контенту (російський не обговорюємо за замовчуванням)

Краще мати україноцентричний продукт різної якості, аніж не мати жодного. Розкидаючись контентом у гонитві за гіпотетичними шедеврами. Також не слід сподіватися, що споживач, вдячна аудиторія, сама розбереться й неодмінно відділить зерна від лушпайок. Цього ніколи й ніде не було. У репертуарі навіть найпопулярнішого артиста завжди є кілька хітів на фоні кількох десятків прохідних творів. Те саме можна сказати про творіння митців, ролі акторів, роботи художників. Без того, що впевнено таврують "комерційною попсятиною", в Україні ніколи не з`явиться нічого якісного. Та і якість – поняття в наших умовах досить індивідуальне…

Спеціально для Еспресо.

Про автора: Андрій Кокотюха, письменник, сценарист.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.