Дозволити собі випити каву чи подивитися в небо – неоціненно: полонена Кремлем прикордонниця Аліна Паніна про випробування війною. Спецпроєкт "День Незалежності: світлі люди в темні часи"

У День Незалежності Еспресо розповідає про героїчних українців, які давали відсіч ворогу і роблять це донині, не зраджуючи свою присягу.

27-річна Аліна Паніна родом з Нововолинська. У полон потрапила, коли їй було 25 років – 17 травня 2022 року з Азовсталі. Місяцем раніше окупанти забрали Іллю із заводу Ілліча. Нині про ті події прикордонники пригадують неохоче, але зізнаються – забути не зможуть ніколи.

Я якось читала що ви книжку хотіли написати про те як перебували в полоні, аби всі дізнались про ті страшні часи. Відмовились від цієї ідеї, чи може працюєте над цим зараз?

Є таке в планах, але на цей момент ще не починала писати. Також повернувся мій хлопець з полону (Ілля Музика, – ред.) і я думаю, що ми разом можливо сядемо і напишемо таку книгу-спогад і передамо у видавництво, щоб її довели до фінального етапу.

Фото: надала Аліна Паніна

Гадаю, буде багато охочих таку книгу видати. До речі, вже знаєте про що б вона була? Події, якісь деталі, які б ви точно хотіли описати, обставини, які запам'ятались найбільше?

Найперше – про те, як усе починалося. Хочу описати, як ми разом трималися і трималися до останнього. Що підтримка є важливою навіть на самій війні, а в обставинах під обстрілами - ще ціннішою. Це дає силу далі триматися, вижити, боротися. Недаремно ми вижили, саме оця підтримка нам допомогла. 

Була взагалі якась атмосфера безвиході чи ви все ж таки вірили, що все добре закінчиться?

Звичайно була. Були моменти, що опускалися руки й у хлопців. Дивлячись на них, ти розумієш, що дуже важко. Як би це пояснити вам? Були такі моменти, що ми прощалися один з одним, обстріли нереальні. Не знали, чи доживемо до ранку і не розуміли, чи буде якась підтримка, чи ні.

"Мрію про те, щоб повернути з полону своїх собак"

Ви в полон потрапили зі своїми собаками й вони так там і залишились, наскільки я пригадую. Чи відома їхня доля?

Коли я повернулася з полону, знайшла волонтерів, які їздили туди. Вони контактували з волонтерами на окупованих територіях. Поїхали до колонії в Оленівку, запитали в них, де собаки. Ті відповіли, що вже понад два місяці, як їх віддали. Це було фактично одразу, як мене вивезли до Росії.

Їх забрали собі військові противники, які охороняли колонію. Станом на зараз, швидше за все вони у Донецьку. У мене є маленька надія, що повернемо їх. Нам порадили нещодавно звернутися до Червоного Хреста та в координаційний штаб – написати їм про нашу ситуацію. Я знаю, що двох собак уже повернули й, до речі, ще тоді, коли мене обміняли. 

Там така історія: була собака одної дівчини з "Азову". Її подарували Кадирову, коли ми виходили. Окупанти так представили, що мають трофей для нього – собаку з "Азову". Коли нас обміняли, буквально через місяць собаку цій дівчині повернули. Ще один випадок – кінолог з нашої прикордонної служби повернув теж службову собаку. 

Фото: надала Аліна Паніна

А справді собаку подарували Кадирову чи просто так сказали?

Справді. Нам у полоні навіть показували відео і фотографії, що в Кадирова була та собака, що вийшла з полону з Азовсталі разом з дівчиною.

А ви свою собаку впізнали б? Вона має характерні ознаки?

Звичайно. Більше скажу, ці собаки нас ніколи не забудуть. Я знаю, що вони пам'ятають наш голос. Вони настільки були до нас прив'язані, що їм і казати не треба було нічого. Ти на них подивився і вони все розуміли, як правильно зробити. Ці собаки згадали б із першого слова, якби ми їх покликали.

Як думаєте, окупантів вони слухаються?

Напевно певний якийсь період не слухали, тому що вони до нас були дуже прив'язані. Якщо абихто подавав їм команду, вони не виконували й навіть не відгукувались до них, голову повертати не хотіли. Але я думаю, що такий період пройшов, адже минуло понад 2 роки. Можливо, вони привикли, але все-таки собака залишається вірною своєму першому господареві.

У полоні мені марився торт "Наполеон"

Ви були в Оленівці під час теракту, мали розуміння, як і що сталось? 

Це жахливі спогади. Наш барак був недалеко від епіцентру вибуху, може 300 метрів. Практично спостерігали за цим всім – як вони заводили поранених під ранок. Чесно кажучи, ми думали, що можливо це наші зробили прорив, бо наші позиції були не так далеко від цієї колонії. Також думали, що може наші хлопці зробили якийсь бунт у бараці, де вони перебували.

Зранку хлопців привели до нас у дворики. По одному заводили на якісь перев'язки. А допомогу надавали наші дівчата-полонені. 

Усі були шоковані. Чесно – це напевно ніколи не забудеться. Цю картину неможливо передати на словах, просто повірте.

А ваш хлопець також тоді був там же ж – в Оленівці?

Я думала, що він там є. Але були можливості запитати в хлопців, чи його не бачили, то дізналась, що його вивезли. А вже коли його обміняли взимку (обмін полоненими відбувся 3 січня 2024 року, - ред.), то він розповідав, що в Оленівці пробули понад тиждень і їх відразу вивезли до Росії.

Вже минуло пів року, як він повернувся, маєте якісь плани? Як у вас зараз стосунки складаються?

Зараз ми облаштовуємо свою домівку. Після того, можливо, відразу і розпишемося. Йому також потрібен був певний період для відновлення.

Місяць після реабілітації вийшов на роботу. Так вирішив для себе. Робота трішки допомагає забути ці всі події, адже відволікаєшся розмовами. Якщо бути в оточенні людей, менше себе занурюєш у депресивний стан, спогади. Зараз він має нову собачку для служби, тренує її. В планах одружитися, жити й звичайно забути це все. Але я думаю нам цього не вдасться ніколи, бо в полоні залишаються хлопці, які нам дуже дорогі, за яких ми завжди переживаємо і пам'ятаємо.

Вас взагалі змінив і як саме 2022 рік? Знаю, що ви перестали крові боятись…

На адреналіні ти не розумієш і не пам'ятаєш того, що боїшся. Лиш розумієш, що треба рятувати. Зараз я навіть можу сама собі укол зробити, а раніше боялася звичайної голки.

Як загалом такі випробування змінюють ставлення до світу, повсякденного життя?

На все дивишся зовсім іншими очима. Ти цінуєш те, що маєш.  Чесно скажу вам: перебуваючи під обстрілами в Маріуполі два місяці, як ми тримали оборону, навчилися їсти робити практично з нічого. А коли повертаєшся сюди, то запросто можеш собі дозволити випити каву, подивитися в небо – це неоціненно. Усі ми маємо цінувати те, що маємо, і берегти. А близькі й рідні – це взагалі сенс усього життя.

Чогось Вам може хотілося після полону, окрім того, що  – побачити рідних, вибратись звідти? 

Надзвичайно сильно я хотіла солодощів. Торт "Наполеон" мені марився. Увесь полон говорили, мріяли про ці торти. Організм був знесилений, глюкози жодної не було. Компоти чи чаї давали взагалі без цукру. До речі, коли нас тільки обміняли, під час зустрічі з командиром, ми від нього отримали цілу коробку снікерсів. За дорогу від Запоріжжя до Києва все з'їли.

Фото: надала Аліна Паніна

Читайте також: "Ілля запитав у батька, чи я жива": експолонянка Аліна Паніна про нещодавно звільненого з полону нареченого Іллю Музику

На кордоні зустрічаються люди, які причаїлись і чекають на "рускій мір"

Пройшовши ці кола пекла, чи змінилось ваше ставлення до росіян?

Я б цих людей ніколи в житті не хотіла бачити, перетинатись. Вони знають, що вони не праві, але не хочуть це визнавати. Вбивати малих дітей і жінок, ні в чому не винних – це кара і провина. Для мене вони просто не існують, і я категорично проти, щоб із ними спілкуватися чи їх бачити.

Ви як повернулись прикордонницею працювати, чи змінилось сприйняття роботи, усвідомлення важливості того, що ви робите?  Може, маєте вже якусь собаку нову чи налагодили з нею стосунки?

Маю собачку, їздила вже з нею на навчання. Ставлення до роботи помінялось, але на що звернула увагу – наші люди не цінують військових, які віддають своє життя. Ставлення людей часом вбиває, тому що після повернення з полону і приступивши до служби на пункті пропуску я стикалась з такими людьми, про яких думала, що вони зміняться, але помилялась. Пересічні люди, не військові, дуже часто ставляться з неповагою до воїнів, це мене якось вбиває.

Фото: надала Аліна Паніна

В цьому контексті, якою ви бачите майбутню Україну, людей, що тут живуть?

Щоб кожен цивільний цінував військових, підтримували один одного, тоді переможемо.

А що для вас особисто означає День Незалежності й наскільки важливою є ця незалежність для України?

Для мене незалежність – це хлопці, які віддали свої життя. Це покладене життя за вільну Україну. 

Коли війна закінчиться на вашу думку, що повинні робити українці в першу чергу, а чого навпаки – не робити?

В жодному випадку не розмовляти мовою противника. Не впускати на територію України людей, які працюють на росіян. Ми впускаємо противників дуже близько до себе, навіть того не підозрюючи. 

Знаєте конкретні приклади цього?

Я працюю на кордоні на якому виїжджають, наприклад, з окупованих територій. Шкода цих людей, але коли ближче про декого з них дізнаєшся, оглядаєш їхні речі, то знаходиш російські паспорти, а також паспорти, які вони везуть своїм родичам, що вже тут в Україні перебувають. Переглядаючи їхні телефони, бачиш, що вони працюють на ФСБ Росії. Ці люди зсередини гнилі. Вони просто причаїлись і чекають "рускій мір".