Тетяна Шевченко на позивний "Кобзар": Сподіваюсь, ніколи не почую більше "здрасьте" чи "спасібкі"

Тетяно, як ви, така тендітна жінка й доволі хороша мати й дружина, вирішили піти на фронт? Розкажіть про всі ваші діяльності до війни та початок повномасштабного вторгнення російського окупанта.

Я мама, дружина, подруга, друг, громадська активістка, бізнесвумен, певно по життю я жінка-воїн, яка має загострене почуття відповідальності, справедливості, тому я і стала швидше за все депутаткою. Що головне, чим старше я стаю, розумію, що люблю понад усе Україну, дітей, чоловіка.

Одружена, маю двох чудових дітей, донечку 29 років, синулю 13 років і зятика, з нетерпінням чекаю онуків.
Фронт сам прийшов до мене. Нагадую завжди всім, що війна триває 8 років, а 24 лютого 2022 року почалось повномасштабне вторгнення! Ще в 2014 році я думала про фронт, але малий був геть маленький.
Як тільки дізналась про Закон про ТрО, я, як мама, як депутатка і як бувший медик ( 2000-2006 рр. працювала операційною мс в 1-шій хірургії Львівської обласної лікарні, за що безмежно вдячна долі і колективу, досвід, розуміння життя і смерті, співчуття та ціна здоров’я, навики і люди, які оточували мене, там я і познайомилась з чоловіком), 7 лютого прийшла в штаб 103 Львівської бригади ТрО записатись у резерв. Розуміла, що навички згадаються, а поводження зі зброєю та все інше армійське мене навчать.

Мені повезло, я познайомилась з комбригом полковником Курко В.Б., ми довго розмовляли, і він прийняв рішення зарахувати мене в штат медпункту на посаду санінструктора (виявляється я, як медик все ж стояла на обліку у військкоматі, і моя спеціальність саме така). Інколи все ж не розумію, чому не береться до уваги досвід роботи, адже я працювала керівником напрямку у Приваті, ми мали невеликий сімейний бізнес, отримала вищу економічну освіту, але напевно так мало статись… 

24 лютого 2022 року прокинулась від повідомлень про вторгнення. Я одягнулась і поїхала у штаб бригади. З 25 лютого я рахуюсь мобілізованою. 

Посада - санінструктор медпункту, прийшла солдатом, на сьогодні маю звання молодшого сержанта.

Як ви відчули себе у новому середовищі? Адже довкола було багато розгублених людей… Як внутрішнє вас це змінило?

27 лютого ми прийшли на ППД. Це було у Львові, але казармене положення. Ніколи не забуду цей день, нас багато, ніхто не знає, що нам чекати, але всі налаштовані рішуче боронити свій край. Море почуттів, спогадів та емоцій перейшли за цей день повз мене. Зрозуміла, на скільки я люблю жити, як мало я зробила, страшенно жалкувала, що я строга мама і згадувала наші, іноді зовсім дріб’язкові суперечки з чоловіком, всі мої подорожі, всі щасливі дні, що встигла, а що так і не змогла… 

Страху, як такого не було. Можливо перед невідомим, якийсь період було моторошно, та більше було злості й впевненості, та віри, що справимось з усім. Там в перший же день я відчула плече, плече побратима і посестри, я побачила Людей, Людей і Чоловіків, справжніх. В перший вечір, коли ми зібрались всі разом в майбутньому медпункті з абсолютно голими стінами і не маючи нічого, кожен з нас розповів свою мінімальну історію, і почав думати, як налаштовувати медслужбу. 

Нам повезло, з нами був надзвичайно досвідчений медик (був у Донецькому аеропорту), начмед, який є хорошим менеджером, кожен з нас вчився і вчив того, що знав. Перша історія, яка запам’яталась, це наш Олег, якому 29, так як моїй малій. І в нього того дня син зробив перший крок. Та Олег був поруч із нами, і ми разом міркували, як нам все налаштувати. Всі ми були цивільні до 24 лютого, і ніхто з нас не прийшов за званнями чи зп. Я тоді повернулась в кімнату і плакала, тому що він для мене дитина, не можу зараз сказати, де він і хто зараз, але це мужній і справний Воїн, який боронить свою землю. 

Пам’ятаю, з часом, сказали, що в нас будуть зп і преміальні, я не вірила, поки не отримала. Першу премію у 30000 грн витратила на ізраїльський бандаж (гемостатична пов'язка, яка активно застосовується у пара медицині, невідкладній допомозі має бути у кожній аптечці бійця, і його, звичайно, ніде і ні у кого не було).

Ваш досвід в зоні бойових дій? Що вас найбільше вразило…

З 20 травня я вже в зоні бойових дій. За цей час - це друга область, в якій ми стоїмо. І я бачу разючу відмінність в людях. Крім того бачу, що 31 рік тут на жаль, України не було. Мої основні обов’язки тут - це прийом нашого особового складу в більшості з соматичними хворобами від банальних простуд і вірусів, інфекцій та загострень хронічних хворіб. Так, крім поранень, наші військові хворіють і, на жаль, стрес, умови, фізичне та моральне перевантаження даються взнаки, гіпертензію чи температуру, нежить чи пронос ніхто не відміняв. Пройшла навчання тактичної медицини або першої домедичної допомоги на полі бою та забезпечення. Постійно контактую з волонтерами, благодійними та громадськими організаціями. Крім ведення бойових дій, на долю військових випала величезна гуманітарна місія, а ми, коли можемо ще й проводимо просвітницьку діяльність. Так в одному з сіл, в якому ми базувались, ми провели футбольний турнір. Коли я звернулась у Федерацію футболу Львівщини, та федерацію футзалу з проханням про амуніцію для дітей, мій аргумент був такий: можливо ми через спорт принесемо в їх дім Україну. І ми отримали 15 комплектів форм збірної, м’ячі, провели справжній турнір з переможцями, призами, налагодили щотижневі тренування. 

Для особового складу - це був чудовий відпочинок і розрядка, а для дітей радість. Перші рази приходила грати одна дівчинка, а на турнірі в нас було вже 4 команди. Через дітей і спорт ми ближче сконтактувалися з місцевими жителями. Приймали місцеве населення і в медпункті, допомагали з ліками, тощо. 

В селі не було ні церкви, ні каплички, наші хлопці встановили фігуру Матінки Божої і на день Захисника, Святої Покрови її було урочисто освячено, замайорів наш прапор та прапор ОУН. Хтось можливо це і не одобрить, але для села, я надіюсь, це буде початком України!

Розкажіть трохи про роботу медика на фронті.

Для розуміння, є посади - бойові медики роти ( надзвичайно важка і небезпечна посада, армія певне найбільше потребує зараз саме таких спеціальностей), евакуаційні екіпажі, стабілізаційні пункти та медпункти. При потребі, я готова стати, як на евакуацію, так і на стаб. пункт, а також бути бойовим медиком, якщо в нас в бригаді виникне така нагальна потреба. Але хочу відразу пояснити, що бойовий медик може бути один на всю роту, інколи їх є 3-4 плюс рятівники-санітари і це вже сила. Як правило, ці люди навіть не мають спеціальної медичної освіти, проходять курси, навчання, відчувають потребу і хист рятувати побратимів та стають в стрій. 

Основне завдання кожного, хто воює - це вміти надати першу домедичну допомогу собі самому, і при потребі - своєму побратиму. Накласти турнікет і винести до медика, кожен має це розуміти і вчитись, вчитись, вчитись, накладав 100 разів турнікет, не завадить і 101-й. А завдання держави забезпечити кожного мінімум 2-ма якісними, саме якісними турнікетами (на жаль, майже все забезпечення далі на плечах у волонтерів). Хто продає і постачає на фронт неякісні, самопальні чи китайські турнікети, чесно, садила б в тюрму або такий турнікет йому в аптечку і на передову!

Чи переслідував вас страх?

Страх, це нормально. Не можна не боятись смерті, обстрілу чи бою, але його потрібно вчитись перебороти. Або жити з ним і все ж воювати далі. Тому краще  побороти. Будучи ще у Львові, прочитала пізно ввечері про Ірпінь, про звірства, які творились і творяться до сьогодні, зробила для себе висновок, що останні патрони потрібно залишити для себе, так як у ворога не має поняття жінка чи медик, взагалі немає ніякого поняття про поводження з полоненими, як військовими так і цивільними. 

Дуже страшно було перший час, коли постійно рахуєш прильоти і відльоти, коли чуєш, як летять літаки. Хоча, я, як санінструктор медпункту, все ж не сиджу в окопі чи на позиціях, тому завжди з радістю і теплом зустрічаю наших хлопців, які повертаються з позицій, завдань чи виїздів. Намагаюсь допомогти їм не тільки з медициною, а й з побутом, відпочинком, хорошою якісною їжею. Хочу подякувати нашим кухарам. Я скажу, хороший кухар, хороша рота забезпечення, авторота, це 50% нормального функціонування організму, нам важко, тому що ми все ж новостворені, але ми швидко вчимось. 

Смерть, а швидше загибель… Ми ж не кажемо помер, ми кажемо і пишемо – загинув. Це найбільша втрата і найстрашніша, є розуміння, що на війні не обійдешся без таких втрат, але, о Господи, як хочеться, щоб їх було якнайменше. На жаль, це страшна і жорстока реальність. Кожен з медиків переживав смерть або першого 200 в себе на руках, кожен по різному, та певне одне єднає всіх… Це думка, що я не так зробив чи не встиг зробити, щоб людина залишилась жива. Але ми повинні все ж відноситись до цього, як до роботи, тому що по іншому ніяк. 
Мені не доводилось збирати тіло по частинам, коли окремо руки, ноги… Є такі, яким це довелось робити. Родина має мати можливість поховати і віддати шану, попрощатись, щоб не прийшлись вивозити тіла, які прочекали, щоб їх забрати, не один день. Я вдячна за це долі, і чесно, не знаю, як би я відреагувала, чи що б зі мною було, але це війна і наша сила в самих нас!

Які історії з фронтового життя вам найбільш запам’ятались? І чи живе на війні любов?

Любов… моя любов далеко від мене, не можу поділитись своєю історією та хочу сказати, що любов’ю пронизане все, і тільки це дає силу й наснагу йти далі. Любов до чоловіка, до дітей, до цієї землі, ми повинні полюбити кожен куточок нашої країни. І тільки таким чином ми Переможемо і відбудуємось, я люблю цю землю, полюбила й цей край. 
Для мене приклад жертовної любові - це сім’я, яка прийшла до нас в ТрО в перші дні. Прийшов чоловік, а за ним і дружина. Ніхто не зміг переконати чи відговорити її, вона медикиня, і її знання та досвід були надзвичайно потрібні. Ця їх любов поширювалась на весь наш колектив, і я зігрівалась біля них душею, вчилася і бачила, що жінка може бути іншою, не такою як я.

Чи бачили ви ворога зблизька?

Ворога близько, ні не бачила. Привозили медикам кілька разів поранених і взятих у полон для надання допомоги. Я, звичайно, обурювалась. Їм ще й допомагати, рятувати… а дострелити й до Кобзона? Але потім сама собі кажу, я ж не орки і хлопці наші не орки, та й чи зміг би хтось беззбройного ворога добити чи знущатись? Думаю, ні. Тим ми і відрізняємось, ми люди, ми військові, ми абсолютно з іншого тіста.

У якому джерельці черпаєте сили?

Моя сім’я - це моя сила і наснага. Коли я прийняла рішення записатись в ТрО, мене підтримали, коли пішла у військкомат і через два дні почала збирати рюкзак - також. На присягу приїхав чоловік, і він вже напевно тоді зрозумів, що перебуванням у Львові це не закінчиться. Пам’ятаю, як він сказав мені: "Мамочка, сьогодні ти склала присягу на вірність українському народу, ти розумієш, що це армія і ти повинна виконувати накази?". Сперечатись чи не пускати мене не було змісту, з сім’ї хтось один має йти на фронт і крапка. З кожної сім’ї. І не ображайтесь ніхто на мене за такі слова. Тільки так ми здобудемо Перемогу. В даному випадку це була я. І я безмежно вдячна сім’ї за розуміння, шалену підтримку і тепло. Синулі за те, що вчиться, займається баскетболом і допомагає татові. Чоловіку за його роботу в лікарні і за всі хатні клопоти, які тепер на ньому. Старшим дітям за їх безперервну роботу і допомогу для Перемоги. Цю підтримку я відчуваю за тисячу км. А коли приходять передачі з дому, завжди знаходжу приємні сюрпризи, донечка вгадує, що би я хотіла, чи чого не вистачає саме мені і саме в цей час.

Які проблеми існують досі на фронті?

Всі проблеми вирішуються тим чи іншим шляхом, а якщо проблема не вирішується, на неї потрібно подивитись із іншої сторони. Найбільші проблеми були з забезпеченням, зв’язком, транспортом. Але все більш менш налагоджується, і я ще раз говорю: "Слава волонтерам!". Налагоджується постачання і в ЗСУ, зокрема в ТрО. Нагадую, ми геть молоді і новостворений організм. Це зовсім інше, ніж робоча бойова бригада. Зараз готуємось до зими і, напевно, також виникатимуть проблеми більше побутового характеру. Проблем у комунікаціях з особовим складом та командуванням немає, а якщо і виникають різні точки зору, то це все вирішується. В нас єдина ціль – Перемога. 

На фронті на передку розкриваються всі людські якості, як честь, гідність, самовідданість і жертовність, так і до самого низького й гнилого. Це війна, і вона вивертає людей навиворіт, і все стає на свої місця. Україна має перемогти! Нова Україна - це Україна з думаючими і працюючими людьми, з владою, котра працює на Державу, включно зі всіма гілками. Ми будемо в ЄС, ми повинні вступити в НАТО, ми відбудуємо все зруйноване та знищене! Наша мова стане єдиною для нас всіх, без звички і без різниці, я ніколи не почую "здрасьте" чи "спасібкі". Я бачу ці страшенні рани по своїй землі, вирви горя і біди, розумію, що наш шлях буде важкий! Не має тут хороших рускіх! До Кобзона! А населенню - нарешті проснутись, а всі, хто не проснеться - також до Кобзона! 

Ваші плани після Перемоги України над усім цим злом…

Плани-мінімум після Перемоги - це сім’я, подорожі, Португалія і Мексика, відпочити і набратись сил для завершення початих справи. Як депутатка ЛМР, маю бачення щодо своєї роботи і хотілось би втілити задумки в життя. Максимум… я ще не думала про Максимум, чесно… На сьогодні для мене основна домінанта - це Перемога! 

"Тьотя Таня (мене інколи так називають, мама Таня, наша доктор), я не вірив в Бога, а коли ми сиділи в с…, нас постійно поливало вогнем, 24 години на добу, і ти нічого з цим не зробиш, не втечеш і не заховаєшся, добре, якщо знайдеш ямку, тому що окоп вирити просто не встиг. Я молився, молився безперервно, згадував слова, молився, як знав. Я залишився живий, і всі ми в той день залишились цілі, я думав, що зійшов з розуму від страху, але і це пройшло. Я повірив в Бога". 

Не знаю, можливо це такий шлях вибрав для нас Господь, щоб ми нарешті проснулись. Не знаю… але знаю, що ми повинні вистояти і перемогти, що позаду мене мій дім, а поруч зі мною брати і сестри. З сумом, біллю, співчуттям та злістю читаю про кожного, хто загинув. Радію, як дитина, коли бачу своїх цілих і неушкоджених. Ми вітаємось і кажемо один одному "до побачення", міцно обіймаючи і цілуючи один одного. Тут інше життя, тут друга сім’я, моліться за нас і за Україну!