Цілі Путіна у війні змінились – головна мета вижити фізично і політично, - дипломат Брайза

Відбулося надзвичайно важливе засідання в Давосі. Радше всього, відбулася певна синхронізація геополітичних процесів, яка буде збігатися з рішеннями у Рамштайні, де буде фіналізована історія з виділенням нам надзвичайно важливого озброєння. Ми почули надзвичайне: Генрі Кіссінджер, відомий геополітик, якому 99 років, змінив свою позицію. Зокрема, він пояснив, що після перемоги Україна може вступити до НАТО. Як ви бачите теперішню ситуацію після засідання в Давосі та які публічні й не публічні рішення могли бути ухвалені?

Перш за все, що стосується зустрічі в Рамштайні, я думаю, що на Німеччину буде чинитися величезний тиск, щодо погодження передачі Польщею танків Leopard, які вона купила в Німеччині, а також щодо передачі Україні деяких німецьких танків самою Німеччиною. У  Давосі всі говорили, що з Вашингтона просочується інформація про те, що буде великий тиск із боку США, а ми знаємо, що Великобританія вже позбавила канцлера Шольца одного з його аргументів, який стояв на заваді передачі Leopard'ів Україні, а саме те, що Німеччина не хотіла бути першою, хто пообіцяв це зробити. Великобританія вже пообіцяла передати Україні частину своїх "Челленджерів". Я думаю, що головним результатом зустрічі в Рамштайні буде те, що Німеччина таки піддасться тиску і погодиться на передачу Україні таких потрібних вам Леопардів. Так, це пізно, але, слава Богу, не надто пізно. Україні потрібно бути готовою, або до власного наступу, який, я сподіваюся, відбудеться незабаром, або до будь-якого російського наступу навесні, про які ходять чутки.

Що стосується заяви Генрі Кіссінджера, то вона вражає. Коли я вперше її прочитав, я подумав, що це, мабуть, помилка, або, можливо, якийсь жарт, тому що Кіссінджер повністю змінив свою позицію. Ми всі знаємо, що він говорив про Україну кілька місяців тому, що Україна повинна змиритися з втратою Донбасу і Криму. Це його типовий погляд.

Так, він справді політик, який вірить у грубу силу, і я думаю, що він зрозумів, що прорахувався в тому, на чиєму боці груба сила. А виявилась вона на боці України та її друзів, партнерів і майбутніх союзників у НАТО. Я цілком поділяю  думку, що якби Україна отримала членство в НАТО або навіть план дій щодо членства в квітні 2008 року, і якби Грузія отримала план дій щодо членства, то жодного вторгнення Росії ані в Грузію в 2008 році, ані в Україну в 2014-му та в 2022 роках ніколи б не було.

І останнє про Кіссінджера: я завжди побоювався, що він ніколи не змінить своєї позиції, тому що він заробив статки завдяки своїй консалтинговій компанії "Кіссінджер і партнери", консультуючи інвесторів саме з російських питань і допомагаючи залучати великі інвестиції, пов'язані з Росією. Тож, гадаю, що на те, що ми бачимо нині вплинув або його поважний вік, або ж дивовижні успіхи України на полі бою, а також рішучість, яку продемонструвало ваше суспільство. Думаю, він зрозумів, що зараз Україна - це справжня сила.

Ми розуміємо, що дипломатичні моделі працюватимуть після нашої перемоги. І тут ми входимо в надзвичайно непросту ситуацію, зокрема йдеться про постачання нам важкої бронетехніки. Ми чули багато різних обіцянок, наразі ми побачили дуже дієву позицію Польщі й Великої Британії та США. Велика Британія нам обіцяє надати «Челленджер-2», важкі танки, щоправда у незначній поки що кількості. Сполучені Штати погодилися постачати нам БМП «Бредлі». Польща нам постачала ту техніку, яку вона могла, – стару радянську техніку, установки САУ «Краб». Олаф Шольц тримає палець на такому важливому кейсі, тому що основний європейський танк – це «Леопард-2». Що нам робити з позицією Німеччини? Чи Німеччина блокуватиме до кінця це рішення? Які загалом є інструменти впливу для того, щоб Німеччина змінила свою позицію?

Я вже на початку частково торкнувся цього питання, говорячи, що на Шольца чиниться величезний тиск з боку решти країн НАТО. Його міністр оборони та вся Німеччина в Рамштайні відчули те, що відчув канцлер у Давосі. І я думаю, що цього тиску буде достатньо, я вірю, що Німеччина погодиться на передачу Україні танків "Леопард" та іншого озброєння.

Вчора я був дійсно вражений, коли дивився новини з Всесвітнього економічного форуму в Давосі і почув заяви про незмінну підтримку України з боку європейських лідерів, від яких цього не очікував - бельгійський прем'єр-міністр, наприклад, зрештою, усі бельгійські новини говорять, що ми будемо з Україною до кінця. Іспанський прем'єр-міністр два дні тому казав те саме. У Вашингтоні прем'єр-міністр Нідерландів Марк Рютте кілька днів тому мав зустріч із президентом Байденом, а також виступив в Атлантичній раді, де колись я був старшим науковим співробітником. І коли його запитували, чи не думаєте ви, що може настати час, коли Захід і Європа не захочуть постачати зброю в Україну і ми втомимося від України, він сказав, що цього не буде, що ми повинні продовжувати, і ми будемо продовжувати, адже, якщо не зупинити Путіна зараз, то його рука дістанеться і до нас. Я думаю, що Олаф Шольц також це розуміє, але йому важко підтримувати політичну рівновагу всередині німецької політики, тому він намагається знайти спосіб рухатися вперед і зараз настає мить, коли він повинен сказати своїм партнерам по коаліції, що ми більше не можемо витримувати тиск, ми повинні робити правильні речі. Партія зелених і його міністр закордонних справ вже виступають за надання більшої кількості зброї Україні, і я думаю, що в свідомості   Німеччини відбулися великі зміни, адже на початку війни вони говорили: "О, ми відчуваємо провину перед росіянами за смерті, які спричинив нацистський режим". Зараз, як на мене, дебати змінилися, і німці усвідомлюють — якщо порівнювати українців і росіян — що на душу населення найбільше страждань завданих нацистами під час Другої світової війни зазнали українці, а не росіяни. Тому Шoльц не буде в силі більше опиратися, і ми побачимо Леопарди, які прибудуть в Україну незабаром після зустрічі в Рамштайні.

У Польщі відбулася надзвичайно важлива зустріч між основними провідними генералами – командувачем Залужним і Марком Міллі, який очолює об’єднаний комітет американських штабів. Про специфіку цієї зустрічі ми знаємо зовсім мало, але що б це могло означати?

Це дивовижна символічна зустріч, якщо не сказати більше. Пригадаймо початок російського вторгнення, як всі обережно ставилися до сигналів, бажаючи дати зрозуміти, що Путін не повинен стверджувати, що НАТО якимось чином є супротивником Росії у цій війні. Частково це було пов'язано з побоюваннями, що Путін може піти на ескалацію конфлікту і застосувати ядерну зброю, а частково з тим, що якщо це виглядатиме так, ніби НАТО справді воює з Росією, то Путін матиме більше підстав стверджувати, що у нього не було іншого вибору, окрім як вторгнутись в Україну, про що, я впевнений, ми зараз поговоримо.

Отже, тоді, на початку війни, така зустріч між військовими керівниками США, Польщі та України була справді політично немислимою.

Зараз вона відбувається і демонструє, що, зокрема, військове керівництво цих двох великих країн НАТО і України координує свої дії в оперативному плані і в плані обміну розвідданими, а тепер і в плані все більш смертоносних озброєнь, таких як HIMARS, які надали США, як системи Patriot та Леопарди, які, сподіваюсь, уже на горизонті. Отже, це дуже важлива зустріч і вона посилає широкий спектр політичних сигналів, найбільший з яких полягає в тому, що так, Путін, ти вирішив воювати з НАТО, це те, що ти зробив, і те, що зараз відбувається. Ми в НАТО не збираємося оголошувати вам війну, але ми збираємося змусити вас страждати і гарантувати, що ваші військові не переможуть українців.

Отже, США вже перестали боятися так званої ядерної війни. У будь-якій незрозумілій ситуації Путін чи особисто, чи за допомогою Медведєва, чи Патрушева, чи ще якихось своїх представників починав озвучувати сценарії «ядерного армагеддону», натякаючи, що це може статися. Відповідно, певно, щось відбулося чи у свідомості США, чи у Вашингтоні дізналися про надзвичайно важливі моменти. Є відчуття, що Америка вже готова переходити російські «червоні лінії». Бо Росія переходила будь-які червоні лінії, встановлені як Женевськими конвенціями, як християнством, так і просто здоровим глуздом. Західні військові дивуються просто, як можна було так чинити з цивільним населенням. Але що ж відбулось у Вашингтоні?

Вашингтон неодноразово перетинав багато з оголошених Путіном червоних ліній, це було і у випадку з HIMARS, тепер системи Patriot, були й інші протикорабельні ракети, надані Великобританією, Данією; Туреччина надала смертоносні безпілотники, не відмовившись від можливості бути посередником.

Всі ці червоні лінії порушувалися у Путіна перед носом, всупереч його ядерним погрозам,

що якщо НАТО буде втягнуто в конфлікт, війна перейде на ядерний рівень. Цього не сталося і не станеться, тому що Путін, на мою думку, отримав дуже чіткі сигнали від Сі Цзіньпіна, від Нарендри Моді, від Вашингтона і від голови ЦРУ Білла Бернса, на якого я багато років працював у Державному департаменті. Бернс, колишній посол у Москві, наскільки я розумію, дуже чітко дав зрозуміти, що якщо Путін перейде до ядерної ескалації, символічно підірвавши бодай одну боєголовку на полі бою, буде інтенсивна люта відповідь США, яка знищить російських військових на території України. І тому я думаю, що відповідь Вашингтона, а також Китаю, Індії і всіх союзників по НАТО дала зрозуміти Путіну, що немає сенсу в ядерній ескалації, адже вона лише прискорить повну поразку російських військових на полі бою в Україні.

Що ж станеться в майбутньому? Хтозна. Я маю на увазі, що Путін любить говорити, що якщо російський корабель потоне, то він може потягнути за собою весь світ, але це абсолютно ірраціонально, а президент Путін не є ірраціональним. Він дуже ретельно прораховує всі свої кроки, він намагається завдати Україні та Європі більше болю, ніж ті готові витримати. Але йому це ніколи не вдасться, тому що Україна ніколи не здасться. І у нього ніколи не буде причин застосовувати ядерну зброю, тому що російська територія ніколи не буде під загрозою.

Україна представила на багатьох світових майданчиках, зокрема на саміті G7, формулу миру. Це цілком логічна й нормальна формула, і вона акцептована загалом, певно, всією західною цивілізацією. Але є один істотний момент: Росія не визнає не лише формули миру, але й взагалі не готова вести перемовини, зокрема, йдеться про виведення її окупаційних контингентів. З іншого боку, кілька днів тому російський Ріббентроп пан Лавров цілком відкинув українську формулу миру, сказав, що там буцімто нема про що говорити. Але зрозуміло, що ситуація в самій Росії не є доброю, вона намагається імітувати готовність до надзвичайно довгої війни, але ключовим є питання ресурсів. Коли Росія буде готова переходити до реальних переговорів і яка поразка на полі бою чи щось інше мало би вплинути на Росію?

Як ми з вами неодноразово говорили, і з нами погоджуються військові стратеги, війна - це та ж політика, тільки іншими засобами. Війни закінчуються певним політичним результатом або ж продовжуються. Тобто військова сила використовується для досягнення політичних цілей. Досі Путін у своїй риториці не прохопився про те, якими є військові вимоги Росії, адже вони з самого початку були нереалістичними. Йому просто кортіло напасти на Україну. Ви пам'ятаєте, що серед початкових вимог було те, щоб НАТО, по суті, відкликало вступ східноєвропейських членів, які приєдналися після холодної війни, та вивело свої війська. Путін знав, що НАТО і США ніколи на це не погодяться, тому він використовував таку політичну позицію для виправдання своїх військових дій, які потім були спрямовані на досягнення політичних цілей, а саме - ліквідації суверенітету та незалежності України.

Рік тому в березні відбулися переговори за посередництва Туреччини. На столі уже був компроміс, підтриманий Україною, який полягав у тому, що Росія виводить свої війська з територій, захоплених після 24 лютого; Україна залишається нейтральною і не вступатиме до НАТО, і лише в майбутньому підніматиметься питання про політичний і правовий статус Криму і Донбасу.

Путін відкинув цю формулу, бо хотів використати військову силу для досягнення більших успіхів на полі бою, щоб зміцнити свою політичну позицію на переговорах, і він програв завдяки дивовижному контрнаступу України в Харкові,

а потім на півдні в Херсоні у вересні. Зараз Україна перемагає, і це явно унеможливило мілітарну перемогу Росії. Тому зараз вимоги України більш агресивні, і всі вони мають сенс для України. Але для Путіна вони все ще політично неприйнятні, і якщо Росія прийме вимоги України щодо переговорів, це означатиме, що вона визнає свою цілковиту поразку. Тому він ніколи не піде на це, поки не зазнає повної поразки на полі бою. Путін не готовий до справжніх переговорів, тому що він все ще сподівається, що якщо кидати в топку війни сотні тисяч нових нещасних призовників після чергової фази мобілізації, Європа і США рано чи пізно втомляться підтримувати Україну, і тоді, на його думку, російські військові знову почнуть перемагати, і от тоді можна буде вести переговори про його політичні цілі з вигідної для нього позиції. Тож тільки тоді, коли, не дай Боже, це станеться - але цього не станеться, або коли до Путіна дійде, що він програв у військовому плані, лише тоді він піде на серйозні переговори, і я думаю, що цей день вже близько.

У Давосі жінка президента Зеленського Олена Зеленська передала послання для Сі Цзіньпіна. Зокрема, йдеться про можливу активізацію в перспективі Китайської Народної Республіки в мирних переговорах, яких, щоправда, не видно. Яка зараз буде позиція Пекіну? Зараз з’являється дедалі більше інформації, що Сі Цзіньпін не знав, що Росія готує повномасштабне вторгнення, а якщо й знав, то принаймні не думав, що це буде відбуватися в такий варварський, жахливий спосіб, і так довго, і що буде задіяний увесь світ. Тож Пекін не рветься, не надто прагне підтримувати РФ. Але наскільки він готовий обмежувати різнопланову допомогу? Як хоче грати Китай?

Важко сказати. З точки зору жорстокої реальної політичної перспективи, Китай задоволений тим, що війна ще деякий час триватиме. Він риторично підтримує Росію, звинувачуючи Сполучені Штати в розширенні НАТО та виправдовуючи російське вторгнення в Україну. Я думаю, що китайському керівництву зовсім не подобається, що Україна так страждає, що російські війська чинять військові злочини, і ми точно знаємо, що його найбільше турбує те, що Путін дійсно може вдатися до застосування ядерної зброї. Це неприйнятно для Сі Цзіньпіна і для Китаю. Але поки Путін не переступив цей поріг, я думаю, що Сі Цзіньпін уже підрахував, що продовження війни вигідне Китаю, тому що і США, і Європа зараз зайняті Україною, що позначається на їхніх економіках. Але, як ми бачили на прикладі політики "нульового ковіду", Сі Цзіньпін може розвернути свій курс на 180 градусів, коли трапляється щось драматичне, наприклад загальнонаціональні протести проти нього і проти його політики "нульового ковіду".

Тож чим більше Україна досягатиме успіху на полі бою і чим сильнішою залишатиметься єдність трансатлантичної спільноти та її союзників в Австралії та Японії, тим імовірніше, що Китай почне відступати від своєї підтримки Росії

 висловлювати бажання примкнути на бік тих, хто переможе. Через перебудову геополітичної сили, а Росія більше не може вважатися великою державою, Китай захоче скористатися новими економічними можливостями, які з'являться внаслідок цього. Отже, все залежить від перемоги України на полі бою, і саме в цьому напрямку зараз рухаються події.

Але якщо ми говоримо про Китай, ми не можемо оминути ще одного дуже важливого гравця – Туреччину та її президента Ердогана. Ердоган намагається дотримуватися так званої конструктивності в комунікації з Кремлем. І йому чи не єдиному це вдається. Але зрозуміло, що Ердоган намагається підготувати Туреччину до нових президентських виборів і він не проти стати вчергове президентом Туреччини. Якою зараз буде реальна, не декларативна політика Туреччини щодо російсько-української війни?

Ми в НАТО говоримо про Туреччину як про міст між Сходом і Заходом, і саме такою є роль Туреччини по відношенню до Росії та України. Ця здатність бути мостом між Сходом і Заходом є одним із факторів, що робить Туреччину такою важливою в геостратегічному плані для трансатлантичної спільноти. Ердоган, його політика набагато більш трансакційна, а не колективна з точки зору безпеки. Його підхід до НАТО такий - вони підтримують НАТО, а отже, підтримують друзів НАТО, отримуючи щось взамін в трансакційний спосіб, тобто це нагадує зовнішню політику Дональда Трампа. Хоча, на відміну від Трампа, Ердоган дійсно цінує НАТО і цінує його стратегічне значення для Туреччини, як і стратегічне значення Туреччини для НАТО. Але для тих з нас, хто виховувався в НАТО за часів  холодної війни, наша думка завжди базувалась навколо ідеї "один за всіх і всі за одного", ми - спільнота цінностей, ми захищаємо демократичні та економічні свободи, і ми повинні бути на боці того, що є морально правильним. Ердоган погоджується з цим, і все ж акцентує на своєму складному сусідському становищі. Мовляв, погляньте на наші кордони - ось Сирія, Ірак, Південний Кавказ, а через Чорне море ще й Росія та Україна. Тому і наш підхід дещо інший. Турки як ніхто навоювались з Росією, починаючи з часів Османської імперії. У нас так багато економічних взаємозв'язків, ми хочемо бути цінним посередником, адже ми проти війни. Така позиція дуже схожа на німецьку, і, як ми вже говорили раніше, на Німеччину чинився великий тиск, щоб вона змінила свій курс і повністю підтримала Україну. Однак у випадку з Туреччиною ми чули, як сам президент Зеленський вітав посередництво президента Ердогана, зокрема при укладенні зернової угоди, коли вдячним був і Путін.

Я думаю, що настане момент, хоч і не зараз, коли Росія нарешті буде готова до реальних переговорів, і все НАТО вітатиме здатність Ердогана, чи будь-якого іншого турецького лідера в той момент, бути посередником, а отже вести відкритий діалог як із Україною, так і з Росією.

Гадаю, що для Альянсу також дуже добре, що країна-член НАТО відіграє таку важливу роль. І від цього путінський відчай зашкалює. Так, Путін намагається вбити клин між Туреччиною і рештою НАТО і наблизити її до Росії, але йому це не вдається, тому що Туреччина надавала Україні критично важливу військову допомогу протягом всієї війни у вигляді безпілотників Bayraktar, а також риторична підтримка Туреччиною України була непохитною. Ердоган постійно і послідовно засуджував вторгнення Росії в Україну, а також засуджував порушення територіальної цілісності України. Він постійно засуджує окупацію та анексію Криму, та закликає Україну стати членом НАТО, не кажучи вже про закриття турецьких проток для російських військових кораблів, які не базуються в Чорному морі. Звичайно, було б краще, якби Туреччина під керівництвом Ердогана повністю підтримувала всі санкції проти Росії, але мушу сказати, що ціную чисту користь від підтримки Туреччини, яка є очевидною. Туреччина, безумовно, в таборі України, але я також бачу цінність у підтримці лінії комунікації з Росією, як би боляче мені не було це визнавати.

Можливо, наївне питання: чого хоче Путін? Чого він домагається в реальності? З одного боку, він виставляв ультиматум Заходу, а напав на Україну, вчинивши повномасштабне вторгнення. З другого боку, він хоче немовби вирішувати світові проблеми, але він заганяє себе в певний коридор. Система раціональності, яка є на Заході, не працює щодо оцінок того, що відбувається в голові Путіна. Я не психіатр, не можу продіагностувати його подальші кроки, але ми бачимо, що він намагається дотримуватися своєї старої, можливо ще сталінської, лінії. Хоча він говорить, що воює з НАТО, зі США, він знекровлює Україну, заливаючи її кров’ю, в тому числі своїх солдатів. Але це питання, наскільки довго й наскільки далеко він ітиме в цьому напрямку та які є додаткові опції для того, щоб вийти чи вивезти Путіна з війни.

Я також не психіатр. Думаю, що цілі Путіна щодо цього жахливого вторгнення і агресивної війни змінилися. Зараз його головна мета, ймовірно, - вижити фізично і політично, і це дві сторони однієї медалі, і все це завдяки дивовижній мужності та ефективності українських військових і національній рішучості всього населення України. Путін отримував жахливі поради від своїх спецслужб на початку війни. Він думав, що зможе здобути швидку перемогу, захопивши Київ і обезголовивши уряд, натомість, зазнав повної невдачі. І тепер він застряг у цій війні на виснаження, яку виграти не в змозі, а якщо він не може її виграти, то кінець його близько.

Багато аналітиків у Вашингтоні почали говорити і писати, що вони розглядають ймовірність того, що вся Російська Федерація розпадеться.

Хтозна, чи це станеться, але дебати у Вашингтоні кардинально змінилися. Раніше вони говорили щось на кшталт: "Ой, ми спровокуємо Путіна на ескалацію цієї війни, і він може застосувати ядерну зброю, а потім, навіть, напасти на територію НАТО", а тепер - "Росія розвалиться в результаті цієї невдалої війни". Тому я думаю, що мета Путіна у цій війні - вижити. Для цього він сподівається, що якщо кинути в бій достатню кількість російських солдатів, і навіть якщо загинуть десятки і сотні тисяч, це не матиме значення, тому що в кінцевому підсумку загине багато  українців, постраждає економіка, цивільне населення не зможе більше терпіти і Україна нарешті капітулює. Путін вважає, що знайде спосіб оголосити про перемогу, але цього не станеться. Завдяки військовій перемозі України та солідарності її друзів і союзників ми побачимо, що Путіну доведеться скоригувати свої цілі, і я припускаю, що врешті-решт він скаже щось на кшталт: "Гаразд, ми дійсно перемогли, ми показали Заходу, що не збираємося просто стояти і дозволяти їм забирати у нас Україну. Ми знищили нацистів, кого би Путін ними не вважав в Україні. Ми втерли Заходу носа і втримали якусь територію, про який би мізерний шматочок України він не говорив, видаючи це за перемогу”.

А потім він піде далі, якщо виживе, і думатиме, як повернутися в Україну іншим шляхом у майбутньому.

Але йому це не вдасться, тому що Росія буде неймовірно слабкою наприкінці свого фіаско в цій війні.

А в Сполучених Штатах, зокрема в штаб-квартирі НАТО, розуміють, що відбувається в реальності на території Росії, зокрема йдеться про формування їхніх військових угруповань? Що відбувається в Кремлі – там володіють точною інформацією? Чи все базується як свого часу базувалася «довга телеграма» часів холодної війни, тобто на певних припущеннях. Чи є володіння інформацією в США щодо того, що відбувається в реальності в Кремлі й у військових формуваннях РФ?

Я  не маю допуску до секретної інформації, яку мав раніше, але судячи з записів розмов російських солдатів на полі бою, коли вони телефонують своїм сім'ям або розмовляють зі своїми товаришами, я вважаю, що в штаб-квартирі НАТО і у Вашингтоні є глибоке розуміння жахливого стану морального духу російських військових. І той факт, що навіть вагнерівці скаржаться, що їх використовують як гарматне м'ясо, що якщо вони зроблять крок назад, то отримають кулю в спину, як за часів Сталіна. Це всім відомо, ми постійно чуємо про це в ЗМІ, і, виходячи з мого попереднього досвіду роботи в уряді, немає сумнівів, що США та їхні союзники по НАТО знають набагато більше про те, що відбувається в російській армії. Те, що відбувається всередині Кремля, зрозуміти набагато складніше, оскільки нелегко перехопити відповідні повідомлення, нелегко проникнути у внутрішні кола на найвищих рівнях будь-якого уряду, а тим більше російського, через шпигунство, через агентів, які можуть вивідувати та передавати інформацію. Але, безумовно, легко зрозуміти, під яким тиском зараз перебуває Путін. Я сам чую з власного оточення, що зараз навіть

на рівні міністрів у Росії, не кажучи вже про олігархів, існує глибоке обурення проти Путіна: “Путін, ти зруйнував наше життя, ми ніколи не зможемо жити так, як жили раніше, ти знищуєш репутацію Росії”.

Я постійно чую про такий стан речей від різних людей, навіть, від глав держав. Тому я думаю, що існує глибоке усвідомлення, наскільки серйозною є проблема, в якій опинився Путін. Ось чому я зайняв таку жорстку позицію в цьому інтерв'ю. Як я вже говорив відповідаючи на ваше попереднє запитання, я думаю, що цілі Путіна змінилися і тепер він просто хоче вижити.