Українська єдність є умовою нашої перемоги, - Костянтин Сігов

Перша книга французькою мовою "Quand l'Ukraine se lève" – "Україна випростила нас". Це дуже важлива теза Василя Стуса. Він сказав, що головне завдання людини випростуватися. Мені здається, що обкладинка цієї книги, французи дуже звернули на неї увагу, взагалі у світі, – це відома світлина Дмитра Козацького, Орест як він їх публікував під час оборони Маріуполя, – чудовий фотограф, надзвичайно талановитий, щирий. Це він зробив автопортрет і в післямові до цієї книги, я назвав післямову "Хто нам допомагає не опустити руки" і я згадую, що Оранта Київська, жест, коли вона тримає руки, – це жест Мойсея. Він тримав руки для того, щоб під час битви його народ перемагав. Коли він втомлювався і руки опускалися, то двоє його друзів допомагали йому тримати руки вгору. І дуже важливо, я не знаю може Дмитро Козацький не думав про Оранту, про Софію в цей момент, але спонтанно людина підіймає руки, як на цій світлині, для того, щоб йти на зустріч до перемоги в найширшому сенсі: людському, екзистенціальному, соціальному, політичному, культурному, духовному зрештою. Ця книга про це. На початку березня мені зателефонувала із Парижа журналістка "Figaro"  Лаура Монтвіль і вона записала першу розмову, надрукувала її – велика сторінка газети "Figaro", а потім побажала записати ще п’ять розмов.

І коли розмови зібрали протягом весни, я був в Києві, вона в Парижі, я думаю, що це, мабуть, єдина книга, яка поєднала в такий спосіб голоси Київ-Париж і створила книгу. Вона добре знає наш регіон, вона очолювала редакцію "Figaro" свого часу у Вашингтоні, а іншого – у Москві. Вона в цій розмові щиро казала, що відкриває для себе Україну: культуру України, історію опору українського не тільки в останні вісім років, не тільки в 21 столітті, а протягом століть і 20, і 19. Мені дуже важливо було розповісти, що цей опір зараз, ця відвага, ця сила українського опору пов’язана з українською традицією, у тому числі Василя Стуса, українських дисидентів, яких я там згадую: і Йосифа Зісельса, і Мирослава Мариновича. І згадую, зокрема діяльність Могилянки. У Могилянському університеті я викладаю більше тридцяти років і для нас дуже важливо було, що саме на ґрунті Могилянського університету ми створили видавництво "Дух і літера" разом з Леонідом Фінбергом. Створили часопис, багато видань. І мені здається надзвичайно важливо, що в цьому широкому Могилянському культурному гуманітарному контексті ми друкуємо багато перекладів зі всіх світових мов: від англійської, французької до івриту, грецької, японської і так далі. Я пояснив, що ця світова солідарність, яка настільки є необхідною для України, вона вже вкорінена в Києві, тобто Могилянське середовище й видавництво "Дух і літера" свідчать сотнями книг про те, наскільки глибоко українська культура сьогодні пов’язана з цим світом. Тому ця солідарність є природною. І французам надзвичайно важливо було відкрити, що вони зараз допомагають своїми танками Україні й мають допомагати більше, але ми тридцять років перекладали кращих авторів Франції: Поля Рікера – це один з найвідоміших у світі філософів, він приїздив до Могилянки, читав лекції, став почесним професором і ми видали п’ять його книжок, Ханни Арендт п’ять книжок ми видали. І ці проекти наші, ці книги вони певною мірою готували глибокий ґрунт цієї солідарності, що ми реально розмовляємо єдиною інтелектуальною мовою, філософською мовою. Вона в України, у Києва є єдиною з вільним демократичним світом. Про це перша книга. Вона є доступною для всіх: французів, взагалі людей світу. Вони, я сказав би, не потребує специфічних знань про слов’янський або пострадянський простір. 

Друга книга, яка вийшла вже в цьому році. Ця книга вийшла в листопаді 22-го року.  А ця –  два тижні тому в Парижі. Назва її "Мужність України" і підзаголовок – запитання до європейців. Ця книга інша. Це збірка моїх статей. Перша стаття має назву "Лист з Києва" – це лист, який я написав з Києва на початку березня, буквально за кілька днів після 24 лютого.  Далі тут інтелектуальна історія України від Михайла Драгоманова – дев’ятнадцяте століття до двадцять першого століття з Мирославом Поповичем, Сергієм Кримським і кращими викладачами тієї ж Могилянки, УКУ і так далі. Епілог книги про Сковороду має назву "Альфа й омега: як читати Сковороду під час війни". Зокрема я там згадую Артема Димида, який читав філософські книги під час його служіння на Донбасі, де віддав життя за нас. Для мене дуже важливо, що в цьому випадку обкладинка книги – це світлина, яку 22 березня 22-го року зробив мій син Роман. Він активно працював як фіксер і перекладач, й організатор співпраці із західними журналістами, зокрема французькими. На вулиці Сковороди на початку, якщо з Контрактової площі вийти до Могилянки, є зупинка автобусна і слід кулі російської він помітив на склі і крупним планом просто мобільним телефоном зробив світлину. Коли я показав французам, серед десяти варіантів, які їм запропонували, вони обрали саме цю. Для мене вона дуже важлива.

Отже, дві книги між собою пов’язані. Вони дуже різні за жанром і може, на перший погляд, за формою, але підзаголовок у них теж пов’язаний. Тут, де "Україна випростала нас", – "Народження нової Європи". Я певен, що Україна допомагає народитись новій Європі прямо тут у Києві, в Україні і в найширшому сенсі в Європі. А тут реально питання, в який спосіб мужність українців, українок і, звичайно, військових і волонтерів, усіх, хто в той чи інший спосіб допомагає відвоювати нашу свободу і гідність як і в який спосіб ми формулюємо сенси для Європи, для нашого континенту і для світу. Я дуже сподіваюсь, що ці дві книги у свій спосіб допомагають у дуже важливій справі. До України є величезна увага: усі найкращі телеканали світу щодня щось кажуть про Україну. Ми знаємо, що увага – це дивовижно дорогоцінний ресурс. Ми кажемо, що в сучасної людини бракує часу, грошей, а ще більше – уваги. Зараз увага є до України. Дуже важливо конвертувати увагу до України в знання України. Для того, щоб коли зміниться увага, ми переможемо, буде мирний час і увага піде в інші драматичні регіони світу. Дуже важливо щоб ця увага, яка зараз є, щоб її трансформувати в знання. Тобто, щоб було укорінене дерево, знання України: культури, мови, історії, суб’єктності, особистого голосу. До речі, в обох книгах я говорю про цей музичний голос України. Тут, у Софії, нещодавно був концерт Валентина Сильвестрова. Ми у видавництві "Дух і літера" разом з Леонідом Фінбергом видали дві книги Валентина Сильвестрова і це, мабуть, один із найпотужніших голосів сьогодні України у світі, який чують без перекладів, його симфонії, хорові композиції. І сьогодні ми почули Вікторію Польову. Ці псалми, які лунають у Софії, я думаю, що це правдивий, дуже глибокий, сильний голос України, який світ має чути, має полюбити, має запам’ятати. Якщо ви полюбили і запам’ятали українську пісню, як "Щедрик", але в нас є більше пісень, мені здається, це незабутньо. І дуже сподіваємось, що в мирні часи європейці будуть слухати нашу музику, читати ці та інші книги кращих українських авторів. Я радо свідчу про надзвичайно талановитих сучасних українських авторів і буду й далі намагатись розповідати про це в Парижі, Берліні. Має ще в мене книга німецькою вийти, англійською буде книга. Для нас дуже важливо зараз свідчити, щоб ця увага стала постійним, великим деревом, яке буде далі на багато поколінь людей привертати до плодів мудрості України. 400 років Могилянці і сучасні могилянці боронять нас на фронті, життя віддають за нас, а інші свідчать просто зараз у ці дні. Володимир Ярмоленко, Тетяна Огаркова везуть машини до Харкова, до Херсона, до Краматорська. Ця єдність і солідарність самих українців тут і тепер, в Україні, є надзвичайно важливим свідченням для всього світу. 

Наскільки, за Вашими спостереженнями, французам бракує знань про справжню Україну, про те, що таке Україна як держава, а не як радянська колонія або російська? 

Насправді, брак величезний. Ми навіть не усвідомлювали тут, у Києві, наскільки сильно глушили і заважали різні чинники і радянської спадщини, ще Російської імперії, зараз Путінської недоімперії, почути і побачити голос Києва. І тому мені здається сьогодні з подивом дехто відкриває для себе, що ті українці, які так мужньо тримають удар, які реально перемагають так звану одну з найбільших армій світу, що вони реально боронять велику культуру, надзвичайно глибоку, оригінальну від часів Київської Русі, від тих часів, коли збудували і прикрасили Софію, тобто 11 століття – це століття раніше, ніж Notre Dame de Paris, Собор Паризької Богоматері, й відповідно це тисячоліття розвитку київської культури драматичне, дуже насичене різними подіями. Воно, я би сказав і для самих українців, щиро кажучи, пов’язується в якийсь єдиний лейтмотив. Від часів Володимира, Ярослава й до наших часів. Тому мені здається, нам самим дуже важливо осмислити це, відійти від сварок всередині Києва, всередині України і зрозуміти: що ми хочемо про себе розповісти, якою є наша наративна ідентичність. Коли ми розповідаємо "Я народився в такому місті, у такий час, одружився, навчався" – це і є моя наративна ідентичність. Українцям важливо зрозуміти, якою є наративна ідентичність всієї України, нації, культури, історії нашої і водночас поліфонія голосів Києва, Одеси, Харкова, Львова. Отже, щоб поліфонія, яку ми тут чуємо в Софії – Сильвестрова або Польової, була прикладом реальної поліфонії нашого життя. І мені здається, що досить почути 5 хвилин, як співають псалом, сьогодні ми чули 90 псалом, щоб зрозуміти, що це пропозиція для нашого життя сьогодні. Хор "Києв" Гобдича, який, до речі, записав уже багато дисків чудової музики і Сильвестрова, і Польової, й інших композиторів, дає модель, парадигму, приклад того, як українці можуть реально відходити від нашої застарілої давньої какофонії і приходити до гармонії, до Софії власне.

Ви вже зазначили про те, що у Франції недостатньо знають багато про історію України. А чи можемо ми це якось змінювати, зокрема й завдяки таким книжкам, як Ви пишете. Можливо я ще якісь методи, якими ми маємо розповідати свою власну історію, за що ми боремося, у Франції людям й у всьому світі? 

Я думаю важливо поєднати кілька елементів. Безумовно, необхідними є книги. Книгу читає від президента, парламентаріїв, мистецтвознавців, викладачів. Треба щоб в Сорбонні на різних факультетах постійно розповідали й були курси поглибленого знання України. Також важливо дуже, щоб музична культура України, а вона у світі є зараз однією з найпотужніших музичних країн. І в Європі, і у світі. Далі у нас надзвичайно сильна художня школа. Дуже важливо, щоб у Луврі були представлені шедеври України від часів Софії Київської до сучасних, живих, чудових художників і мені здається, кроки певні до цього є. Нова директорка Лувру абсолютно до цього відкрита. Вона навіть відкриває зараз спеціальне відділення, щоб там могли представити наші скарби. Мені здається, важливо бути активними, важливо єднатись, знаходити плідних партнерів. Можу сказати, що за 30 років діяльності видавництва "Дух і літера" підписало десятки, може навіть сотні контрактів із провідними паризькими видавництвами. Ми багато з ними працювали. Вони знають нас, ми знаємо їх. На цьому ґрунті можна будувати міцні взаємини. Так само й в інших галузях: кіно, театр, музика у всіх вимірах. Звичайно, ми розуміємо, що зараз може складніше показувати складні експозиції, але, будь ласка, музика може лунати в найкращих залах Парижа, а це значить і світу тому, що Париж певною мірою залишається культурною столицею Європи й сприяє, до речі, тому, щоб одного разу культурною столицею одного року був Харків, іншого року – Одеса, Київ, Львів. Тобто мені здається, що зараз є безпрецедентне, ніколи за всю історію Парижа він не був настільки солідарний з Києвом. Я знаю знов таки через те, що 4 роки викладав там, у 90-ті роки. Уперше, можна сказати, такий культурний монстр і мегаполіс повернув повністю свою увагу до Києва. Отже, час скористатись: розповісти, зацікавити, налагодити дуже стабільні, міцні контакти для того, щоб далі вони працювали на Україну протягом найближчих десятиліть. 

А як пересічні французи ставляться до українців, як Ви вважаєте?

Знаєте, я був здивований, але і у великих, і в маленьких містечках Франції, скрізь мерія шанує український прапор. Багато французів, починаючи прямо з дня 24 лютого 22-го року, прийшли в мерію і казали, що готові приймати українців, принесли речі. І в народному плані, у такому широкому – це просто дивовижна солідарність. Мені здається, що реально французи подолали ту кризу, яка була, як пам’ятаєте, мільйон із Сирії був біженців. І Німеччина прийняла мільйон людей. Деякі країни вагалися, але зараз подивитись, якою гостинною є Польща, Чехія, великі й маленькі країни Центральної Європи, відповідно Франція. Франція відома не тільки чемпіоном із футболу або єдина ядерна держава Європейського Союзу. Франція багато може зробити, але для цього потрібна емпатія, потрібне знання, заради кого вона буде йти на це. Можу сказати, що у всіх пересічних французів за цей рік піднялися ціни на енергетику, на паливо, на все. І якщо вони розуміють,  для чого ці сімейні жертви, для чого вони мають робити додаткові зусилля, вони це зроблять. Головне – комунікувати, пояснювати, що ми реально разом із ними боронимо нашу свободу спільну. У такому разі, я думаю, у нас є всі шанси для успіху й для плідної праці разом із ними, і для, до речі, прийняття їх тут, у Софії. Вони мають відкрити для себе Софію Київську й Київ.

А якщо говорити про інтелектуальне чи академічне середовище, чи досі залишаються сентименти до російської культури? Наприклад, до оперних співаків, художників. Знаєте, в Європі є такі хороші почуття навіть досі попри війну, яку розв’язала Росія, хороші відчуття до "хороших русских" так званих.

Знаєте, це змінюється. Я можу навести один із найяскравіших прикладів. Може найбільший славіст і русист Франції Жорж Ніва – людина, яка перекладала найскладніші тексти французькою мовою: і поезію, і прозу, уже кілька років поспіль, ще перед цією навалою масштабною війни, перекладає Василя Стуса. Це означає, що найскладнішу українську поезію, він вивчив українську мову, до того ж ми з вами розуміємо, що мова Василя Стуса – це особлива мова, яка єднає поліський словник, і мову Рільке, Ґете, Целана й так далі. Тобто цей найскладніший синтез, український синтез, Жорж Ніва перекладає надзвичайно вишукану французьку мову, поезію. Ми мали честь разом з Леонідом Фінбергом видати книгу білінгвою: половина книги – Стусова мова, його поезія оригінальна й половина книги – перекладена Жоржем Ніва. І він публічно звернувся до всіх славістів Франції й каже: "Треба долати цю імперську парадигму бачення України в тіні імперії і відкривати для себе найглибші джерела української культури і мови". Мені здається, це блискучий приклад. Отже, звичайно багато хто продовжує просто скаржитись, але це нудна справа. Мені здається, набагато цікавіше створювати позитивні прецеденти, коли реально відкривають найкраще, що є в скарбниці української культури і відповідно це викликає реальний подив і захоплення. Найближчим часом в одному з кращих паризьких видавництв вийде теж білінгвою видання Стуса. 

І щодо Ваших творчих планів: які можливо книжки вже пишуться, може вже готові, які Ви хочете найближчим часом видати? І для кого вони будуть: для українців чи все ж спрямовані на закордонну аудиторію?

І те, й інше. Я дуже хотів би зробити українською мовою цю книгу й відповідно ми домовились. І значна частина вже українською існує. Отже, "Україна випростила нас. Народження нової Європи"  – це реально той меседж, яким би мені хотілось поділитись із українцями. А інші книга має вийти, вже третя французькою, це зовсім інша книга, відмінна від цих двох. Це скоріше філософські рефлексії про цю війну. Далі – у Празі має вийти книга чеською мовою і мені дуже важливо, що там будуть світлини Олександра Глядєлова й також будуть світлини Романа Сігова. Німецьку книгу я вже згадав і теж готую англомовну збірку статей. В Columbia University є видавництво "Ibidem". Отже, на цей рік багато планів. Головне – просто впоратись із цим і продовжувати мою головну працю, пов’язану із викладанням у Києво-Могилянській академії, із працею у видавництві "Дух і літера", ну й інші деякі завдання. 

Й останнє запитання. Багато з Вами поговорили про закордон, про те, як французи до нас ставляться. А от українці зараз у цей складний період, як Ви думаєте, чи зможуть зберегти єдність до кінці цієї війни й після неї? Як це зробити? 

Я вважаю, це є умовою нашої перемоги. Якщо ми бажаємо жити вільними, якщо ми бажаємо бути незалежними, може навіть у більш глибокому сенсі, ніж це було в попередні десятиліття, нам треба віднайти нову форму єдності, нову форму громадської нашої парадигми, платформи нової, почути реальних промовців, голоси яких зараз лунають потужніше й потужніше. Мені здається, надзвичайно важливо, зокрема це стосується реформ, треба реформувати багато галузей нашого життя: правосуддя, освіту, економіку. Мені здається, ми бачимо, як важливо було реформувати армію. Якби не відбулась реформа ЗСУ, відповідно що було б з усіма нами. Отже, реформа – це ключове слово для нашої єдності, спільна справа всього нашого суспільства від сходу до заходу України, від півночі до півдня – віднайти нові форми нашого спілкування. Прикладом цього може бути чудова діяльність "ПЕН-клубу" українського. Він єднає всі регіони України, маленькі міста й великі, він єднає всі різні жанри слова, журналістики, видавничої справи із широким світом, який хоче більше знати про Україну. Але знати, звичайно, не про наші сварки, а знати про, скоріше, нашу поліфонію, про нашу здатність співати на різні голоси: і колядки, і більш складні партії.