Умови мирних переговорів диктуватиме український контрнаступ, - експерт Раміс Юнус

Про візит Сі Цзіньпіна до Росії поговорили вже всі кому не лінь, але саме зараз уже підійшов час підбивати певні геополітичні підсумки. Зокрема це стосується України, а загалом – великої російської агресивної війни. Радше всього звірялися геополітичні годинники між Путіним і Сі Цзіньпіном, і частина експертів каже, що вони не домовилися. Як ви зараз бачите ситуацію? Що ми маємо на виході?

Це нагадує мені східну приповістку, яка китайською також є: удав сидить на дереві, а внизу звірі б’ються. Усі звірі б’ються, а удав пильно спостерігає, а коли всі дещо втомилися, удав поволі спускається й починає ковтати нишком усіх, кого можна ковтнути. Позиція Китаю за цей рік війни мені нагадує дії цього удава. Подивіться в динаміці, як поводився Китай упродовж цієї війни офіційно, публічно. Усі три голосування в ООН – однаково нейтрально, дистанціювався від усіх сторін у цьому конфлікті. Водночас він був зацікавлений у послабленні як Росії, так і колективного Заходу, бо врешті-решт це давало змогу вийти Китаю на авансцену, свіженькому новому гравцю, і всі тепер зацікавлені в тому, щоб цей гравець був ближчим до позиції тієї чи іншої сторони. Це явно помітно. Тому Китай цілий рік мовчав, тема Китаю в інформаційному полі почалася  наприкінці минулого року, коли вже українські успіхи почали з’являтися, після харківського і  херсонського контрнаступів, коли вже Зеленський вперше покинув країну й приїхав до Вашингтона, коли Байден приїхав в Україну. Ці контакти за останні два-три місяці сприяли тому, що Китаю стало зрозуміло, що США та їхні союзники збираються йти в цьому питанні до кінця й може статися повний розгром Росії. В цій ситуації

Китай приходить і простягає патичок Кремлю, який тоне в болоті.

Але перед тим він пояснює їм, за якими правилами тепер треба буде існувати в цьому житті. З іншого боку, попередньо, я так розумію, в Індонезії з Джо Байденом зустрічалися й розмовляли. І все це підсумувавши, Китай вкидає цей так званий мирний план із 12 пунктів. І тому за рік, до речі, він закрутив гайки в себе в країні – провів з’їзди тощо, посилився політично всередині країни. Після цього він вийшов на міжнародну арену, щоб заявити: ось мій порядок денний, його проштовхуватиму. Вийде в мене чи ні – то вже інше питання, але я його жорстко проштовхуватиму.

Китай розпочав з Росії, пояснив їй правила. Не всі з них підходящі для Росії, тому вона вхопилася за ті позиції, які її влаштовують, – негайне припинення вогню й початок переговорів, сподіваючись, що Китаю це вдасться. Решту моментів Китай, звісно, обговорюватиме зі США, і

зрештою, рано чи пізно, подобається це комусь чи ні, Китай зустрічатиметься й спілкуватиметься з офіційним Києвом і президентом Зеленським.

Чому Китай не зустрівся досі з керівництвом України? Чому не відбулося навіть якихось номінальних переговорів між Сі Цзіньпіном і президентом Зеленським? Ясно, що ніхто не сприйматиме в Україні якихось домовленостей над нашими головами. Але Сі Цзіньпін ухиляється від цього. Якщо він знайшов три доби свого часу на візит до Росії, то чому б йому не знайти один день для візиту в Київ, чи Варшаву, чи до інших держав – наших союзників, до могла би відбутися відповідна конференція, нарада голів держав?

Ні, це неможливо, і ніхто й не очікував, що Сі Цзіньпін відвідає Київ чи раніше Москви зустрінеться з президентом Зеленським. Це було б наївно, тому що така політика Китаю. Китай – це не США, це можуть собі дозволити Сполучені Штати, Китай не є союзником України, як США. Китай сьогодні поводиться, як нейтральна країна, але ідеологічно й політично вона ближча до Росії, ніж до США. Для Китаю ця війна – між Росією й Сполученими Штатами, це не війна між Україною та Росією. Я хочу, щоб ви це чітко зрозуміли, тому що Китай розуміє, що відбувається перерозподіл світу після 1991 року, старі правила не діють, і в цьому новому світі його головним суперником будуть США. Саме тому в цій новій ситуації він робитиме рухи, щоб посилювати свій центр, який буде опонентом центру, очолюваного США.

Китай розуміє, що зрештою Україна опиниться в центрі, який очолять США, а Росія буде в центрі, яким керуватиме Китай.

Отже, дії Китаю потрібно розглядати через цю призму. І рано чи пізно, але вони таки зустрінуться, інших варіантів нема. Зустріч перспективна між Байденом і Сі Цзіньпіном, коли порядок денний, кон’юнктура дозріє до цього, відбудеться тоді, коли попередні зустрічі всі проведуть – і китайські лідери та посадовці, і американські зараз по всьому світу їздять, по тих країнах, які в цих центрах перебуватимуть. Певним чином Блінкен роз’їжджає – Середня Азія, Центральна Азія, Індія, Ближній Схід. Так само й китайці, погляньте, які активні на тих самих територіях, скільки лідерів сьогодні приїжджає до Китаю. Відбувається попередня пролонгація всього, що на нас чекає в перспективі.

Тема України також в порядку денному, тому що тригером усього цього є війна, і в цій війні не спілкуватися й не зустрічатися з Україною просто неможливо. Тому подивіться: весь світ сьогодні спілкувався з офіційним Києвом, просто черга Китаю ще не дійшла – з погляду Китаю. Тому що Китай хоче виграти максимум від цієї зустрічі. Він розуміє, що зустріч, із Росією наприклад, – ви ж бачите, як Росія витискає повністю, по повній, щоб показати, наскільки це вигідно самій Росії. А Китай це довго тягнув, і ось він прийшов. Так само Китай підходить і до зустрічі з Україною. Підхід Китаю до зустрічі з усіма іншими лідерами країн – і Шольц там був, і Макрон тепер поїде, і іспанський прем’єр, усі їздять. Одна річ, коли Китай їздить, інша – коли до нього їздять, створюється враження, що всі їздять на поклін до Китаю, усі зацікавлені повернути Китай у найближчий до себе бік. Це зайвий раз показує китайцям, китайському суспільству, всьому світові, наскільки сьогодні Китай вагомий. Це така політика. Якщо Україна сьогодні просить про зустріч з Китаєм, не Китай просить цієї зустрічі, – то й на Китай Захід тисне також: зустрічайся, зустрічайся, у тебе інших варіантів нема, бо ти оголосив себе модератором, а якщо ти хочеш бути модератором цього конфлікту, ти не можеш зустрічатися лише з однією стороною. Отже, процеси відбуваються в цьому напрямі, і в мене нема сумнівів, що, коли політична кон’юнктура дозріє, ця зустріч також станеться.

Якими, до речі, будуть ознаки дозрілої кон’юнктури? У які моменти вона може дозрівати? Як нам правильно й швидко розпізнати, коли дозріє ця кон’юнктура? Які реальні параметри пропозиції Китаю, адже Пекін і Сі Цзіньпін озвучили свої пункти, які можна прикладати до будь-якої ситуації, вони надзвичайно малоінформативні. З одного боку, Китай підтримав суверенітет і цілісність будь-якої держави, зокрема ми в Україні перекладаємо це й на себе, але бачимо, наскільки брутально Путін порушує цей пункт, установлений Китаєм. З другого боку, Китай із Кремлем підписали спільне комюніке, зокрема про нерозповсюдження ядерної зброї. Що зробив першим ділом Путін – заявив про розміщення ядерної зброї в Білорусі. Як із тим усім бути?

Критерієм усього цього реально будуть успіхи на полі битви. Тому залежно від того, як просуватимуться справи найближчим часом на фронті, на полі битви, діятиме Китай. Він не збирається доводити до повної поразки Росії на полі битви. Він зацікавлений у слабшанні Росії, але не у знищенні режиму Путіна, так само, як не зацікавлений у знищенні режиму в Ірані й режиму в Білорусі. Йому потрібно, щоб уся ця територія з географією була під його «дахом», антизахідна, але під його «дахом», ослаблена. І що більше ослаблені, то слухнянішими вони будуть під «дахом» Китаю. Знищення й переформатування цієї території, щоб потім у перспективі ця територія перейшла під західне крило – Китаю цього не потрібно. Тому Китай чекатиме, і поки Москва стане слухнянішою в цьому питанні. Для цього потрібно, щоб і Москва також отримала кілька потужних ударів на фронті. І коли це станеться, у цій перспективі буде можливою зустріч президента Зеленського й Сі Цзіньпіна, і Китай тоді буде більш договороспроможний і уважніше ставитиметься до того, що відбувається, і до позиції України. Але наскільки Китай зможе на це впливати – це інше питання. Тут Китай мало може вплинути, адже щоб впливати на полі битви, Китай має безпосередньо стати на бік Росії, а він цього не збирається робити, тому що розуміє: це означає стріляти собі в ногу й  іти на конфронтацію з Америкою. Ви мене питаєте, який головний критерій, – це те, що відбуватиметься на полі битви. Усе решта – політична риторика.

Іран активізувався. Це ж не просто про релігійну автократію – це про союзника чи партнера Китаю. Зростає напруга Карабаху, зрозуміло, що Іран стягує свої війська під відповідний кордон.

Коротко розповім, що там відбувається: після другої карабаської війни змінився статус кво на цій території. 30 років Іран спокійно займався цією окупаційною територією разом з Вірменією та Росією. Але два роки тому статус кво змінився. В Ірану та Росії виникли певні проблеми. Росія ще додала собі проблем, після того як вчинила агресію проти вас.

З’явилися нові гравці в регіоні, такі як Туреччина, Пакистан, Ізраїль, – головні стратегічні воєнні партнери Азербайджану,

Туреччина передусім. Тому в цій ситуації російська авантюра ще більше поглибила ситуацію.  Коли війна закінчилася два роки тому, там не було збройних формувань, вони всі втекли. Так тихо-тихо сьогодні вже 18 тисяч представників вірменської армії перебувають на території цього анклаву, які охороняють так звані російські миротворці. Тому що зі зброєю там можуть ходити лише російські солдати, а там регулярна вірменська армія. Азербайджан почав брати територію під свій контроль: спочатку закрив анклав, там екологи стали – на виході з анклаву стали цивільні. Це перший бар’єр Азербайджану, а другий бар’єр він встановлює вже на кордоні з Вірменією. А вони навколо по грунтівці обійшли екологів і вночі бронетранспортер із російським прапором, позаду машини військові «Урал» – ротація вірменських солдатів. У них БТР аж там з’явився, всередині цієї території. І Азербайджан цього тижня захопив усі ключові висоти, установив КПП і їм офіційно сказав: тепер два виходи, на кордоні з Вірменією й там, де екологи стоять, ви ніяк уже не пройдете, все під прицілом. Або нехай ці збройні формування йдуть звідти добровільно й ми починаємо переговори з місцевим населенням про реінтеграцію, або ми починаємо антитерористичну операцію. Все це сталося цього тижня, буквально сьогодні вночі. Іран, природно, це не влаштовує. Росію, звісно, також.

А чому це не влаштовує Іран? Які перспективи того, що Іран може включитися у війну проти Азербайджану?

Я не думаю, що в цій ситуації Іран може зайнятися самогубством. Тому що Іран сьогодні демонструє бажання розпочати цю війну. Але проти Ірану коаліція – США, Туреччина, Ізраїль, Пакистан і 200-тисячна армія Азербайджану за найвищими стандартами НАТО. Найближчим часом буде кордон Азербайджану з боку Росії. Він і без того закритий, але тепер буде закритий жорстким замком. Кордон з Росією і кордон з Іраном. Вихід до Азербайджану буде лише через Туреччину та Грузію. Більше жодних проходів територією Азербайджану ніхто тепер здійснювати не може. Азербайджан тим самим показує, що готовий до будь-якого розвитку ситуації. Іран, звісно, сконцентрував війська на кордоні, Іран здійснює агресію проти Азербайджану (винищувачі порушують кордони), Іран вчинив нещодавно напад на посольство Азербайджану в Тегерані, посольство Азербайджану наразі закрито, всіх працівників вивезено, там смертельний наїзд був з автоматом Калашникова. Звісно, Пашинян, який два роки тому жодного слова не казав про свої західні настрої, завжди був проросійський, проіранський,  – а сьогодні збирається робити «політичний шпагат»: то Вашингтон і Брюссель, то навпаки – Росія і Іран. Ці дві сторони сьогодні воюють, ненавидять одна одну. А Вірменія хоче цей політичний шпагат зробити, чим заробить собі політичний геморой, тому що це не поєднується в цій ситуації. Багато хто цього не розуміє. Коли ви хочете зрозуміти, а хтось на українських каналах розповідає вірменські наративи, проштовхує їх, це є зараз у величезній кількості, – подивіться спочатку на географію й дізнайтеся, хто сьогодні підтримує Вірменію в цьому питанні: підтримують Вірменію вороги України. Треба зрозуміти: вороги Азербайджану так само вороги України – це Росія та Іран. І як можна в такій ситуації впускати в інформаційне поле ворогів вашої країни? Це державний злочин.

А Китай відіграватиме стабілізаційну роль у цій історії? Китай долучився до переговорів між Іраном і Саудівською Аравією, це надзвичайно серйозна історія. І якщо ми говоримо про китайську дипломатію, можливо, вона зараз посилюватиметься в цьому кейсі?

Якщо ви подивитеся на географію, побачите, де розташований Китай, стане зрозуміло: одна справа – впливати на Центральну Азію, на Казахстан і Узбекистан, а інша справа – впливати на цей регіон. На цей регіон у Китаю жодного впливу нема плюс тема Саудівської Аравії та Ірану – в іншій площині, вона пов’язана з конкуренцією Китаю та Індії, Китаю та США. Тому Китай хоче перетягнути на свій бік передусім Саудівську Аравію, а також Іран (через енергетичні ресурси). Це дві найголовніші країни, де найбільше нафти й газу на планеті. Але на боці Вірменії Індія, і, природно, Китай ніколи собі не дозволить щось чинити проти Азербайджану. Це геополітична гра. Тому можу сказати: найближчим часом Азербайджан робитиме все, щоб повністю відновити суверенітет і територіальну цілісність. Азербайджан сьогодні робить те саме, що й Україна, але поки що вам це не вдається. Просто знайте: що скоріше нам це вдасться тут, тому що ми звідси витіснимо і Росію та Іран, а це два ваші вороги, то вам легше буде це зробити. Ви хотіли другий фронт? Це він і є. Але в Росії та Ірану сьогодні не та геополітична ситуація, щоб вони могли тут чогось досягти, як вони це робили останні 30 років.

Є ще один союзник і Азербайджану і України – Туреччина. Зрозуміло, що президент Ердоган переживає передвиборчу ситуацію, буквально в травні відбудуться президентські вибори. Можливо, це може трішки негативно вплинути на швидкість реагування Туреччини в різних дипломатичних і  дипломатично-воєнних рішеннях (ідеться як про азербайджанську історію, так і про українську). Наскільки зараз жорстко гратиме Ердоган, наскільки внутрішньополітична ситуація в Туреччині його може підгальмовувати?

Я нещодавно був у Туреччині, я часто там буваю, пильно спостерігаю за подіями в Туреччині. Скажу коротко: звісно, землетрус наклав відбиток, там 52 тисячі загиблих згідно з офіційними даними. Якби землетрусу не сталося, то можна було б точно говорити, що Ердоган переміг би в першому турі. Землетрус додав певних проблем, зовсім невипадково Ердоган з дружиною та головними членами своєї команди, членами уряду щодня бувають у зоні землетрусу. Тому що з 23 мільйонів кілька мільйонів мають право голосу, і тут виборчий процес поєднується з процесом забезпечення потреб цих людей. Цим людям байдуже, хто буде президентом, для них головне зараз – залагодити свої проблеми. Триває жорстка боротьба, опитування суспільної думки, зрозуміло, проплачені, вірити їм не можна, тому що опозиційні казатимуть проти них, урядові – ближче до них. Коли знаєш ситуацію трішки зсередини, можливий результат – 51:49 на користь чинного президента. Але парламент Ердоган швидше за все програє, та парламент не матиме такої більшості, щоб змінити конституцію країни й перейти до парламентської форми правління, тому що потрібно 2/3 голосів. Ситуація на сьогодні така.  І останнє, рік цієї війни: позиція Туреччини по всіх питаннях, включно з полоненими, зерновою, і ще багато чого ви навіть не знаєте, але знає чудово ваш президент і ваше військово-політичне керівництво. Головне резюме: коней на переправі не міняють у такій турбулентності, тому в тій геополітичній ситуації, яка є сьогодні, і для України, і для Азербайджану дуже важливо зберегти політичний вектор зовнішньої політики в Туреччині, яку сьогодні провадить політичне керівництво Туреччини.

А які речі відбуваються, про які знає президент Ердоган, президент Зеленський і ви?

Про те, що знають президент Туреччини і президент Зеленський, я не можу знати, я простий експерт, я аналізую. Моя аналітика ґрунтується на стратегічних інтересах України і Туреччини, я бачу, наскільки сьогодні ці країни тісно взаємодіють. Це почалося дуже давно, задовго до цієї війни. Я точно знаю, що найближчим часом ви побачите складні відносини між Туреччиною і Росією. У міру слабшання Росії й наших успіхів на полі битви це проявлятиметься все більше. Не забувайте, що Туреччина і Росія ніколи не були ні воєнними, ні стратегічними партнерами, вони просто друзі по нещастю – воюють, миряться, кожен тримає ножа в кишені, але воєнно-стратегічне партнерство Туреччини в Чорноморському регіоні пов’язано з Україною, Грузією, Азербайджаном та Ізраїлем, але жодним чином не пов’язане з Росією. Подивіться на географію – цього цілком достатньо.

Які перспективи зараз, наприклад, примушування Путіна до мирних переговорів? Зрозуміло, що президент Ердоган зараз перебуває в передвиборчий ситуації, дуже непростій, ніхто не знає результатів. Але буквально ще пів року тому президент Ердоган міг виступати з позиції сили, і в Кремлі його чули, а не просто слухали, і виконували натяки з його боку. Як зараз може змінитися ситуація? Кремль звик спілкуватися з позиції сили з сильними державами, а зараз є певна пертурбація в самій Туреччині, яка завершиться після виборів, але зараз, можливо, турецька позиція дещо послаблена.

Тут більше уваги треба приділяти китайській тематиці, ніж турецькій в тому, що очікує вашу війну. Ваша війна перейшла до тієї фази, коли всі очікують успіхів на полі битви, того контрнаступу, про який сьогодні всі кажуть з усіх «прасок». Тому не просто так Китай вийшов сьогодні на авансцену й пропонує себе в ролі модератора. Найближчі два місяці з боку Туреччини активності не буде, якісь дзвінки, але то просто підтримування ситуації в певному стані. Як воно буде надалі, хто буде головним модератором і хто матиме можливість впливати на цю війну? Це, безперечно, будуть передусім США та Китай, але не Туреччина й не ООН. Просто в Туреччини насамперед і в ООН було конкретне завдання і воно є на час цієї війни, тому що це не завдання Китаю чи США. США – сторона конфлікту, а Китай взагалі тримався нейтральної позиції. А Туреччина, з одного боку, – представник Заходу, з іншого боку, має гарні відносини з Росією. Туреччина підходила на роль модератора на таку політичну кон’юнктуру. А на наступну політичну кон’юнктуру хтозна чи підійде Туреччина, тому що кон’юнктура може змінитися й ситуація може бути такою, що знадобиться модератор рівня Китаю. Якщо все піде так, як планує Захід і як планує Китай. Зовсім невипадково, що цей мирний план з 12 пунктів Китай оприлюднив.  Вони проштовхуватимуть цей мирний план у життя. За масштабами й можливостями Китай набагато сильніший за Туреччину. Зрештою Туреччину вибрали США, Росія й Україна. Якщо все збігатиметься й усім це буде вигідно, в тому числі Росії й Україні, тому що коли це буде вигідно США, колись  настане момент, коли доведеться робити ці переговори, і тоді в переговорах братимуть участь не лише Туреччина, а й Китай. Сьогодні на цю тему не говоритимемо, тому що це все поки що риторика, а порядок денний майбутніх переговорів формуватимуть події на полі битви, як карта ляже.

Захід бажає, щоб Україна проводила ці переговори з позиції сили, тому що вирішив перейти від точки зору «Україна не програє» до «Україна має виграти».

Це головне. А якщо Україна має виграти, це означає, що Україна повинна мати успіх на полі битви. Україна має вести переговори з позиції сили. Я такою бачу поточну ситуацію.