В 1919 році українцям для збереження держави не вистачало спільного ворога, як сьогодні, - історик Мараєв

22 січня 1919 року на Софійській площі у Києві в єдину державу урочисто об’єдналися Західноукраїнська народна та Українська народна республіки. Обидві вони з’явились після розвалу Австро-Угорської та Російської імперій під час Першої світової війни. Втім, соборність протривала недовго. Повноцінного об’єднання досягти так і не вдалося. Чому? 

Насправді, не вистачило ситуації, в якій в українців був би один спільний ворог, як зараз. Тоді Україні тоді довелося одночасно воювати на кілька фронтів. І для наддніпрянців головними ворогами були червоні та білі росіяни. А для галичан - поляки, оскільки Польща претендувала на всю територію ЗУНР. І вже в липні 1919-го року Польща окупувала всю територію ЗУНР, а галицька армія змушена була відступити на територію Наддніпрянщини.

Виглядало так, ніби політичні діячі й самі не вірили в обʼєднання двох частин України в одну державу. Це хибна чи правдива думка? 

Процес підписання Акту Злуки дійсно відбувався в досить піднесеній атмосфері. Бо тоді, на зламі 1918 і 1919 років справді існували шанси на те, що ця соборність та незалежність відбудуться. Однак, у 1919-му році ситуація теж неодноразово змінювалася. Наприклад, навесні 19-го вона була критична. Армія УНР була притиснута більшовиками на Поділлі і Волині. Галицька армія, відповідно, затиснута поляками в травні 1919-го в Східній Галичині.

Натомість, влітку ситуація знову покращилася. Почався спільний наступ на Київ та на Одесу, вдалося на дуже короткий час визволити Київ, і це було знову повʼязано зі сплеском позитивних очікувань. Восени ж ситуація знову стрімко погіршилася, і українська армія знову опинилася в трикутнику смерті: між поляками, білими та червоними. І погляди людей змінювалися під впливом цих подій. Погляди тогочасних українських політиків теж не були сталими, вони так само змінювалися із впливом історичних обставин.

Чи можемо говорити про те, що через внутрішні протиріччя об’єднавчий процес зупинився? 

Восени 1919-го обʼєднані армії - УНР і УГА - опинилися в критичній ситуації, притиснуті російськими білогвардійцями і, водночас, більшовиками - так званий трикутник смерті. І в цих безвихідних, по суті, умовах, Уряд УНР, Директорія, на чолі із Симоном Петлюрою активізувала перемовини з Польщею, оскільки це була єдина держава, що висловила згоду на те, аби надати хоч якусь підтримку Українській народній республіці. Підтримку, зрозуміло що, проти більшовиків, оскільки поляки теж на той момент вели війну з більшовиками на території Білорусі. Це було абсолютно неприйнятно для діячів ЗУНР і для президента Євгена Петрушевича. Виходить, вони ініціювали злуку - і вони ж ініціювали розрив. 

Виїхавши в еміграцію в грудні 1919-го року у Відні делегація ЗУНР, їхній уряд, ініціював розрив Акту Злуки. З того моменту знову існували два Українські державні осередки: УНР і ЗУНР.

Наскільки далекоглядними були дії тодішніх українських політиків?

Петлюра і Петрушевич були політиками доволі сильними, які були переконані в реальності існування сильної і соборної України. Але під впливом цих невдач ми так само бачимо, що Петрушевич в 20-ті роки, опинившись в еміграції, писав, що дуже добре було б, якби Україна зберегла хоча б автономію у складі якоїсь держави, щоб створити базу для майбутнього відродження незалежної держави.

Євген Чикаленко, видатний меценат, повʼязаний з тогочасними політиками, теж, живучи в еміграції, писав, що, на жаль, наша нація ще не готова до незалежності, і треба чекати на другу світову війну, після якої настане час української держави. Як виявилося, в цьому він помилявся - довелося чекати ще 46 років після закінчення Другої світової війни. 

Але ці люди - вони свого часу справді багато зробили для нашої країни, вони виходили з тих можливостей, які у них були, і ми зобовʼязані памʼятати та шанувати їхній внесок.

НЕ ІСТФАК - це розмови двох друзів, журналістки Уляни Панасюк та вчителя історії Владислава Штегельського про наше минуле. Та ще й із запрошеними гостями-фахівцями:

- Національної академії наук України;
- Українського інституту національної пам’яті;
- Провідних університетів країни та історико-культурних установ.

У програмі простими словами обговорюють історію України та українців, росіян, поляків, кримських татар, доля яких пов'язана з нашою державою. Проєкт популяризує історичну науку й формує адекватну картину минулого, адже воно є підставою української ідентичності та запорукою єдності країни.