В очах Заходу Москва стала легальною ціллю для ЗСУ, - Фейгін

Хотів би зараз запитати про найнебезпечнішого дурня в світі, як його охарактеризував Фрідман. Парад перемоги на 9 Травня засвідчив повну кризу жанру Путіна та його оточення. І ми побачили «жорстку критику» - Пригожин обклав матом, назвавши його просто профнепридатним. У теперішній ситуації це означає, що точку неповернення Пригожин перейшов. Що це насправді означає? Чи це просто водевіль у стилі рольових ігор, де Пригожин збирається грати Жириновського – звісно, з благословення Кремля?

Що стосується самого Путіна, його присутності 9 травня на мітингу після вже відомих подій, пов’язаних з атакою дронів на башті кремля – я не маю сумнівів, що то українські дрони були – Путін розмірковував, виступати йому чи ні. І обрав, на його думку, оригінальний спосіб себе захистити, а на мою, – такий, що лише підкреслює його боягузтво й обмеженість.

Він запросив як живий щит – президентів центральноазійських республік та інших, розуміючи, що вбивати разом із ним президента Казахстану чи Вірменії, чи інших, мабуть, таки не будуть.

Логіка інша. Причому Пєсков напередодні заходу коментував, що Путін по відеозв’язку виступить, бо надто зайнятий. Це була офіційна заява.

Щодо реакції Пригожина. Він любить відіграти, сьогодні вже заявив: вибирайте з трьох стариганів, але Путіна не згадав, натякаючи на Герасимова, хоча той якраз нівроку, на дідугана не схожий. Таке ми вже бачили. Пригожин дещо нестриманий, але водночас добре розуміє, чого він хоче, я б не сказав, що Пригожин у своїй емоційності не здатний маніпулювати, він її в потрібному напрямі регулює, артикулює всіма цими образами, використовує ненормативну лексику дуже зважено. Цим він нагадує Жириновського. Жириновський також був холоднокровний, хоча й запальний, емоційно нестриманий. Звісно, Пригожин повторює політичну ауру Жириновського, намагається її відродити. Тут багато схожого. У них змішане єврейсько-російське походження, вони абсолютно ексцентричні обоє. Але

Жириновський був людиною системи, а Пригожин – її сторонній елемент.

 Усе ж таки 9 років відсидів, займався сферою кримінально-кулінарною – це не надто вітається владними інституціями, відомствами, традиціями. Тому він іде тим шляхом, яким можна: він намагається бути епатажним, заручитися підтримкою й симпатіями найпримітивнішого обивателя, розраховує на люмпена. І люмпен, до речі, симпатизує Пригожину, абсолютно точно, вони дійсно заражаються його уявною природною харизмою. На мій погляд, він дуже «продуктовий» тип, тому що над ним працюють піарники, він знає, де дозувати і як. Але він все далі просувається в своєму конфлікті з владними інституціями й окремими керівниками. Він починав з армійських чинів, очільників міноборони й генштабу, а закінчує вже реально натяками на першу особу. Беручи до уваги ситуацію на фронті, всі недолугі спроби взяти Бахмут, мені здається, що це все якось поєднується. Що це для нього означає? Те саме, що й раніше, – він може стати жертвою змови чи знищення з боку своїх, бо все ясніше публічно висловлює погрозу.

Татарський і Прилєпін – це були йому такі «чорні мітки»? Це натяки? Адже Прилєпін також входив до орбіти зацікавлень Пригожина.

Татарський точно в цій орбіті був, він гроші отримував. Мабуть, і Прилєпін теж. Він обережніший, має горизонтальні зв’язки не лише з Пригожиним, але й з офіційною владою, він має з цього зиск. А зараз, після замаху, він, мабуть, отримає додаткові можливості. На відміну від двох попередніх убивств – Дугіної й Татарського, – він вижив. Не сперечатимемося щодо версій, хто його замовив, як це відбувалося, – це вже інше питання. Але будь-які подібні події для Пригожина – це сигнал, що він зайшов надто далеко. Поки війна, поки він у зоні бойових дій, на базі ЧВК Вагнера, він, можливо, може себе якось захистити, але не поза її межами. Тобто єдиний його ресурс – сили ЧВК Вагнера, що залишилися, що мають вигляд бойової субстанції й можуть його якось прикрити. А як людина апарату він себе вже «закопав». Ви сказали, що його підтримує хтось у Кремлі. Я думаю, що єдина людина, яка його підтримує, - це сам Путін. І цей «наїзд», двозначна фраза про старого, який вже зовсім неадекватний, може стати останньою краплею, яка це ставлення змінить. А хто взагалі Пригожина приймає – Герасимов? Шойгу?

Можливо, Патрушев захоче його прикривати? Патрушев зараз починає свою гру, і є кілька індикаторів, по яких можна зробити такий висновок.

Але він не піде, захищаючи Пригожина, проти Путіна до кінця. Навіщо? Пригожин – то витратний матеріал. Прибере руки й скаже: ну, так вийшло. І прилетить кудись ракета, авіабомба, міна – і нема Пригожина, це не проблема, по суті. А тоді шукай, хто ж це зробив. Пригожин не потрібен нікому як політичний опонент. Тобто як кандидат у президенти, депутат він не потрібен, він небезпечний, непрогнозований, неконтрольований, спонтанний, його реакція багатьом видається занадто емоційною, в апараті так не поводяться, ніхто йому жодного разу публічно не відповів. А все це ще замішано на війні, він паразитує на тому, на чому, на їхню думку, він паразитувати не повинен. Немає снарядів? А чому тобі взагалі мають давати снаряди, ти хто такий? Я, каже, підприємець, директор ЧВК Вагнера. А ПВК Вагнера – незаконна структура. Він повинен вбудовуватися в ієрархію, а він весь час не хоче туди вбудовуватися, він хоче бути над нею чи збоку, тобто мати якісь преференції додаткові.

Він хоче не лише снарядів, а й грошей, він отримує бізнеси, підтримку на різних рівнях адміністративних, але чомусь зосередився на снарядах.

Це виглядає як спроба зняти з себе відповідальність: я обіцяв до 9 Травня взяти Бахмут, але ви мені не дали снарядів, і я його не взяв. Тобто це має ще й такий вигляд. Але грає він дійсно гостро, він гравець, я про це казав неодноразово у вас в етері, аля ця гра має сумний кінець. Оскільки якщо буде Путін і він утримається, то Пригожини йому не потрібні. Пригожин перебуває трохи вище рівня Мотороли й подібних у 2014 році, які відігравали велику роль на фронті, але після закінчення активних бойових дій почали заважати й шкодити.

Ви сказали: якщо Путін залишиться при владі. Аналізуючи путінські виступи останніх днів, розумієш, що йому нема що сказати, він непереконливий. Він не переконує навіть свою фашизоїдну хунту, і це означає глухий кут. Але ж усі інституції під нього зав’язані, і він розгортатиме нову історію зі зборами резервістів тощо. Атака дронів, дивні вибухи, в Росії починається синдром приходу війни на територію, а Путін цього не чекав, навіть ніхто з генштабу їхнього такого не чекав, а війна вже всередині Росії. І якщо буде підняття ставок, то воно буде надзвичайно серйозне. Армія дронів, про яку казав секретар РНБО Данилов, це насправді надзвичайна історія, і Кремль до цього не готовий.

Абсолютно точно. Ми багато разів обговорювали, що війна прийде на територію Росії. Я гадаю, вони в це не вірили. З одного боку, вважали, що Україна набагато слабша й не в змозі виробити засоби, якими можна атакувати вглиб до 700 км, на такій відстані від кордону України розташована Москва. По-друге, вони вважали, що Захід не піде на такий ступінь загострення, щоб надати навіть не дрони, але вузли, деталі, механізми, компоненти для виробництва цих дронів та інших засобів, які дають змогу атакувати на таку глибину територію РФ. Вони в це не вірили. Можливо, вони гадали, що війна настільки довгою не буде й що до цього етапу все вже вирішиться. А війна тим часом затягнулася на понад 14 місяців, і зараз Україна вже підходить ще не до кінця, але до піку наданих можливостей для атаки території самої РФ, ураження цілей глибоко там. Тому що розмови про ракети «Storm Shadow» й про подібні засоби – це питання деякого, але недовгого часу. Тобто засоби нададуть.

І тоді ракетами можна буде спалити навіть Свердловську область, Єкатеринбург, що вже про Москву казати.

І це є проблемою й головним болем. А яка протиотрута? Здавалося б, у Росії є засоби ППО, але з’ясувалося, що працюють вони погано, коли не відсутні взагалі. Можливо, навколо кремля якісь засоби є, але й через них прориваються окремі БПЛА, тобто це показує, що Росія, в принципі, не захищена нічим, це все ілюзія. І це новий фактор у війні, безумовно, на нього треба якось відповідати.

І вони відповідають накиданням великої кількості ракет. Під час останньої атаки я був у Києві, слухав нічну сирену, вибухи, коли, вважається, збили засобами ППО (американськими чи німецькими) ці 15 ракет, які на Київ скерувала Москва. Начебто збили «кинджал», сьогодні продемонстрували світлину уламків, я гадаю, що так воно і є. Про що це свідчить? Що Києву, який і без того у війні перебуває, Україна перебуває у війні, і все одно її бомблять, обстрілюють, понад тисячу км лінія фронту, - чесно кажучи, байдуже. А от для Москви ця зміна стану приводить її у кататонічний стан: як же ж так, ми ж до цього не готувалися, у нас нема нічого, щоб від такого захищатися. І поки що гарної реакції вони не вигадали. От Путін зманеврував і вирішив-таки вийти на площу 9 травня, прикрившись президентами. Але ж він щодня не зможе їздити з цими сімома президентами територією Росії чи іншими місцями, щоб щоразу ними прикриватися, наче живим щитом. А інших способів поки що не виробили, протиотруту від цього.

Путінський психотип: як, на вашу думку, він реагуватиме, чи він справді боїться? Уполювати Путіна за допомогою дрона – складна історія. Але як він особисто буде сприймати цю ситуацію, як він реагуватиме і на що він піде, а на що не піде? Окрема історія – це реакція його оточення. Якщо такого плішивого кролика будуть заганяти, решта середовища скаже: навіщо нам цей Хусейн, якщо в нас є Патрушев, наприклад, у кишені?

Я не виключаю, що це також тактика Заходу, що Захід домовився щодо такої тактики з Києвом. Якщо він не хоче по-доброму, нумо створювати йому проблеми. Спробували вже й санкції, постачання озброєння самій Україні. Але перенесення війни на територію Росії – це так чи інакше з мовчазної згоди Заходу. Київ діє самостійно, у своїх інтересах, захищаючи себе як жертва агресії, територія Росії – так само законна ціль. Так, це не відбувається миттєво, але поступово, починаючи з Пісторіуса, міністра оборони Німеччини, у різних контекстах повторили Блінкен частково й інші про те, що територія Росії є такою самою законною ціллю, як і цілі в Криму, чи на Донбасі, чи деінде. Війна є війна, такі правила.

Що робитиме Путін? У нього варіантів небагато. Він може сподіватися зараз відбити український контрнаступ, якщо він розпочнеться навіть раптово, постарається з ним впоратися, але спробує перевести все у дипломатичний формат.

Щоразу він намагається таке зробити: затягування – дипломатичний формат. Тому що, коли 19-20% окупованої території України зменшаться до 10% в результати контрнаступу, то переговірних позицій залишиться зовсім мало, можливостей для шантажу також. Тому для Путіна критичним є цей цейтнот. Я гадаю, що деякі сигнали про те, що він хоче домовлятися більш суттєво, вже є. Виступ 100-річного Кіссінджера, який позиціонує себе як човника між Москвою та Києвом за посередництва... Китаю, –  явно, що Вашингтон не надихає, що на роль миротворця обрали Китай. Це означає, що є якась узгоджена позиція Москви й Пекіна, до якої залучений представник США – Кіссінджер та його інституція. Про що це говорить? Про те, що Москва дає зрозуміти, що готова домовлятися, але домовленості мають бути не капітулянтські, а якісь посередині. Мені видається, що цей процес наростатиме, і це надважливо реалізувати до контрнаступу України. Тому що коли він буде успішним, то навіть ця ініціатива успіху не матиме.

Яким є периметр тієї ідеї, яку хотів би пропихати Кремль через Пекін чи через Париж. Основна ключова історія – що для Кремля було б якимось варіантом, а що – ні. І як реагуватимуть наші політики в Києві? Відомо, що президент Зеленський свого часу все доволі чітко позначив.

Навіть нема про що говорити, Київ не прийме таких пропозицій. По-перше, який сенс їх приймати, якщо в тебе є перспектива початку контрнаступу й дивитися на його результат. По-друге, Москва публічно не окреслює, на що вона готова піти, в чому полягає її компроміс. Київ же ж пішов би, якби були звільнені території України всі, принаймні ті, що до 24 лютого були зайняті, а решта мають бути звільнені за якийсь час на якихось підставах – демілітаризація Криму, але вихід звідти російських військ, російської адміністрації й повернення Україні, наприклад. Я чув, що таке обговорювалося, що демілітаризація означає, що в Криму жодних баз не буде, а в решті частин України – заради бога.

Мені видається, що в Москви поки що немає готовності до того, щоб піти на серйозні компроміси

 вона й надалі бубнітиме про публічну демілітаризацію й денацифікацію, недопустимість вступу до НАТО України з казками про фейкові референдуми й про те, що ці території вже зайнято й вони не підлягають жодному поверненню. Тому поки що гарної перспективи нема, але це не означає, що вона не може з’явитися, якщо результат контрнаступу України буде провальним для Москви й вони втратять половину окупованої території, навіть якщо їх відженуть на лінію 24 лютого. Це буде катастрофа для Москви, безумовно. А заради чого тоді все? Понад 14 місяців війни – і ви отримали через цей час такий самий результат, з якого ви почали, тільки набагато гірший для вас. Бо поки ви не почали війну з Україною, всі думали про другу армію світу, що не приведи боже зв’язуватися з ядерною державою. А тепер уже ніхто нічого не боятиметься. 14 місяців – і ви повернулися до того самого результату. Бо ти не зміг за 14-15 місяців досягти навіть мінімального результату, ти повернувся до початкової точки, але з утратою іміджу, армії, з сотнями тисяч убитих тощо. І чого тебе мають боятися? Чого тебе не принижувати далі? Такий результат – безумовно, катастрофа.

Але ж мають це зрозуміти в російському генштабі чи в оточенні Путіна ті люди, які називаються методологами війни? Війна вперлася в глухий кут, стратегічної перспективи в них нема, вони можуть множити злочини, вбивати цивільне населення тощо, але це не означає, що вони наближаються до тої чи іншої версії кремлівського виграшу. Нема куди рухатися: вони можуть битися головою об стіну, ще навалити 50 тисяч трупів вагнерівців чи регулярних російських військ – щоб що? Немає завершення в цієї історії.

У них немає планів – фінальної крапки нема. У чому вона? Дійти до Києва? Це смішно, це ніхто не обговорює, бо за такої підтримки Заходу й мобілізації, яка дала майже мільйон силового блоку (це разом армія й силові структури) в Україні, як ти збираєшся цього досягти? Коли, в які терміни? Ймовірно, там є тактика затягнути війну до виборів в Америці. Трамп уже знову відзначився, ухилившись від відповіді на питання, чи бажає він перемоги України, - у CNN був його публічний виступ. Можливо, вони безпідставно сподіваються, але на що їм ще сподіватися? Що ні сіло ні впало російська армія почне воювати якось інакше й дійсно почне захоплювати місто за містом? З якого дива? У них якась особлива військова техніка є? Була надія на постачання з Китаю, на тотальну підтримку Китаю військовою технікою й озброєнням, боєприпасами тощо, але вона не справдилася, Китай на цю авантюру не наважився, та й не думав наважуватися – навіщо йому це? Тому, відповідно, в Москви залишається резерв - виключно затягування, і можливий вихід – трансформація воєнної політики на дипломатичні якісь рейки. Звісно, така можливість є, але ступінь втрати лиця в такому разі не прогнозований, бо це може бути як 50 х 50, так і цілковита капітуляція Москви, виведення всіх військ звідусіль. І що тоді?

Але ж Путін трупом ляже, та подібного буде намагатися не допустити. Тут має бути повністю перевернутий політико-дипломатичний стіл у Кремлі.

Поки що він може це зробити, поки що він може перешкоджати політично загибельному для нього варіанту. Але наскільки довго він зможе протриматися? Це залишається загадкою, бо йому складно дійти з кимось консенсусу – з Заходом, навіть з Китаєм, що дивно. З Китаєм також важко віднайти консенсус, бо ж що – домовляйтеся, щоб було перемир’я й не наступали українські війська? Але Китай на себе таку місію не покладе, вона не має сенсу, водночас ставить Китай на одну дошку з Москвою: ви захищаєте інтереси агресора, щоб подовжувати й подовжувати цю війну, утримуючи окупаційні війська на території сусідньої держави. Якщо ви проголошуєте відданість принципам міжнародного права й визнання міжнародно визнаних кордонів України, чому Китай має допомагати в тому, щоб через припинення вогню фактично узаконювалась окупація земель України? Китай теж на таке не погодиться. Китаю потрібний якийсь проміжний варіант, на який погодяться Україна й Захід, а з іншого боку, щоб Москва не спробувала торпедувати цей мирний план, – тому вони його й не визначають, він публічно не проголошений. 12 принципів – це не мирний план. Але я не вважаю, що Китай відмовиться від посередницької місії, мені здається, що Китай продовжить зусилля в бік того, що «нумо ми займатимемося мирними переговорами».

Вибухи всередині Росії загадкові, ми на себе відповідальності не беремо, але розуміємо, що думає пересічний росіянин, житель Тульської губернії: о, почалося, вибухає. Тут два можливих сценарії: перший – гуртуватися навколо фюрера, бо ж «отєчеєство в опасності», другий – скільки можна, це вже час завершувати. Як зреагує цей глибинний народ?

Я вже багато разів говорив: коли народу не стосується, - у нього нема емпатії, йому байдуже, в Бєлгороді чи в Шебекіні скільки народу підірветься, загине тощо, їм взагалі начхати. Вони не реагують ніяк. Кажуть, що там і волонтерської допомоги для жителів того ж таки Шебекіна, Бєлгорода не поставляють і не скеровують. Тобто вони там оголошують рахунки, підтримку, та їм байдуже. Можливо, держава підкидає, а так, щоб обивателя з Єкатеринбурга, Москви, Владивостока хвилювала доля прикордонних районів з Україною, хоча б їх, - такого нема.

А якщо Калуга?

Це неважливо.  Тут головне, що поки його не стосується особисто, він вважатиме, що це відбувається не з ним, а з кимось іншим, і байдуже, що з тим кимось відбувається. Це результат путінської диктатури, путінська дегуманізація сприяла тому, що люди байдужі до долі навіть своїх співвітчизників, що вже казати про інших людей – українців, наприклад.

Щодалі йтиме війна, то більше буде фактів, як-от: тут вибухнуло, там прилетіло, тут збили, там не збили. Розуміння  того, що війна тихенько вкатується до життя російського обивателя, наростатиме. Україна цьому сприяє,

Захід також. Бо це є єдиний спосіб, донести до цих людей, що війна приносить ці біди не лише українцям, але й вам, це неминуче. І що далі, то більше. Тому настрої змінюватимуться, просто обстрілів має стати більше, прильотів, тоді вони адресуватимуть ці претензії до фюрера. А ось повірити, що вони згуртуються... Як вони це зроблять, коли їх деідеологізовано? Ці люди не розуміють, за що вони мають умирати. Вони підходять до питання виключно меркантильно. Я не бачу ентузіазму іти на смерть, який був би необхідний для патріотичної мобілізації: мовляв, дивіться, вони нас бомблять, вони навіть ударили по одній з башт – по Сенатській башті кремля. І що - якісь збурення, мітинги, протести, натовпи в добровольці записатися?

Черги до військкоматів російських були?

Ні, нічого такого, вони бухали, відпочивали на 9 Травня, нічого більше. Нема такого нічого – з чого б це мало статися? За Гітлера мільйони йшли на смолоскипні ходи – де це все? Усе через примус. Тому це не означає, що вони раптом стануть пацифістами, виступатимуть проти війни – ми цього теж не очікуємо. Але очікувати Путіну, Кремлю, що народ якимсь чином заразиться ідеєю помсти до українців за дрон, що прилетів, чи ще щось таке, на мою думку, безнадійно.

Що ви можете розповісти про візит в Україну, до Києва і до Часова Яру, куди ви заїхали. Скажіть, що ховається в кулуарах цього візиту. Тому що «Фейгін приїхав до Києва» одразу вмикає конспірологію та різні версії. Можливо, будете кандидувати в президентській кампанії й обженете Арестовича?

Отакої... Ні, ще раз хочу повторити: я жодного стосунку до політичних процесів усередині України, до виборів - чи парламентських, чи президентських – не мав ніколи й не матиму ніколи. Я не громадянин України, не маю інтересу змінити свою позицію щодо неї, нейтральний абсолютно. Чи братиме участь десь Арестович – уявлення не маю, просто не знаю, ніколи про це з ним не говорив. Я бачу лише те, що й решта, і читаю. Моє завдання залишається тим самим: я виступаю проти злочинного режиму в Росії, я беру участь у діях російської опозиції зі знищення цього режиму. Я виступаю проти війни. І в цьому сенсі мій приїзд на це й скерований, а не на якесь медіасередовище в Україні, громадську думку в Україні, я не маю такого завдання, незрозуміло, як його реалізовувати й взагалі навіщо. Я приїхав, бо, роблячи впродовж 14 місяців випуски щоденників і зведень, смішно звучить: людина, яка навіть поряд із фронтом не була, навіть з Україною, а починає розповідати й розмірковувати про те, що там відбувається. Тому дводенне перебування на Донбасі, ще й у Харківській області, отже трохи більше вийшло, я й Донецьку, і Харківську область проїхав, в Ізюмі був та інших місцях, у самому Харкові. Це все необхідно, щоб моя думка була вагомою, щоб довіра до мене була такою, щоб люди не казали, що я пустий базікало на своєму каналі, який нічого цього не бачив, але береться розумувати. Я дещо подивився, хоча й без цього був доволі поінформованим, а тепер я маю уявлення, сформовану думку безпосередньо звідти. Я побачив саме те, що й очікував, – я б не сказав, що побачив щось неймовірне.

Дещо мене приємно здивувало: наприклад, там, на Донбасі, абсолютний сухий закон.

Ніхто, може, не знає – спиртне взагалі не продають. Я не зловживаю алкоголем, просто підійшов спитав: у вас пиво є? – Ні, ми ні пива, нічого такого не продаємо, не сподівайтеся. Тобто спиртного не продають взагалі. Я не бачив жодного п’яного військового. Жодного. Навіть такого, щоб випивав, не бачив.

У нас із цим дуже жорстко.

Дуже жорстко всюди. Я їхав через пости, пости дуже часто, перевірка документів, усе, як і має бути. У мене була акредитація ЗСУ, мене супроводжував пресофіцер. Не називатиму бригаду, яка відповідала за мою безпеку там, де я їздив. Усі знали про мій візит. Звісно, керівництво України не хотіло, щоб мене там прибили. Тому намагалося мене якось оберігати, бо ясно, які могли б бути наслідки.

Обстріли відбуваються, обстрілюють Часів Яр, буквально вчора там загинув французький журналіст Сальден. Я їх бачив, вони французькою розмовляли, я французьку чув. Там багато журналістів, не так, що нікого нема. Я ночував у Краматорську в приватному секторі, у будинку. Я до того, що це була надзвичайно інформативна поїздка, все, що я хотів побачити, я побачив. Можливо, для фільму, який я хотів відзняти як блогер (я не претендую на документалістику, якийсь професійний рівень, але мені видається, що й такий погляд цікавий), ще мало матеріалу. Але ми його дозбираємо й обов’язково покажемо. А щодо решти… Я в Києві давно не був. Я до війни часто бував у Києві, і у ваших програмах також. Але зараз візовий режим, я, як усі, теж отримував візу, і дуже довго, я мав надати пакет документів – як усі абсолютно. Попри те, що всі мене знають, але вимоги до мене відповідно до закону абсолютно такі самі, як до всіх. Питання вирішувалося в Києві: впускати мене – не впускати. Як для всіх, немає жодних преференцій, особливого ставлення. Як звичайна людина.