Великий імітатор

Чи личить цей імідж президентові, — питання риторичне. Бо варто лише порівняти його готові виступи та імпровізації (до прикладу, в інтерв'ю не сервільним журналістам або на пресконференціях), як одразу впадає у вічі прірва між картинкою і суттю.

Зеленський – великий імітатор, що, зрештою, й не дивно, беручи до уваги його попередній фах і кар'єру. Лицедійство просто перекочувало з-під світла рамп концертних залів у кабінет на Банковій. А імітація "державництва" перетворилася у політичну практику очільника "Слуг народу", - направду макабричного зібрання випадкових персонажів з вкрапленнями потрібних для спонсорів осіб. Ці люди реально були маргіналами, — у сенсі стосунку до політики, держави, управлінських умінь та навіть банального етикету. Альберт Хаурані, англійський соціолог, блискуче схарактеризував такий тип людей (даруйте за розлогу цитату): бути маргіналом "значить жити у двох або більше світах одночасно і не належати до жодного з них, бути спроможним прибирати зовнішні форми, які визначають належність до певної національності, релігії чи культури без справжнього оволодіння ними, тобто не мати власної системи цінностей, а лише імітувати чужу, і навіть не імітувати правильно, бо така імітація передбачає певну оригінальність. Це означає не належати до будь-якого суспільства і не мати нічого спільного з суспільством. Це виявляється в почутті втраченості, в претензійності, в цинізмі, відчаї".

Читайте також: Вляпатися в історію

Зрештою, Зеленський і Ко, — не перші імітатори в новітній українській історії. Просто вони, за гіркою іронією долі, бо прийшлися на час воєнних випробувань, стали направду екстрактом цієї потворної риси вітчизняної політики. Імітація "незалежності" понад тридцять років тому втілилася у банальному перейменуванні комуністичної УРСР у таку ж совкову, правда, синьо-жовту та тризубу Україну. Відтак, вже за Кучми, коли формувалася злоякісна пухлина українського "олігархату" (на зразок того, що відбувалося у Росії), цю імітацію вклали у рядки "бестселера" Леоніда Даниловича "Україна не Росія".

Читайте також: Киснева недостатність

Що зробив багатообіцяльний "свій хлопець" Зеленський на початку свого шляху? Імітував реформи, перейменувавши Адміністрацію президента в Офіс, повторивши той же трюк з Генпрокуратурою. Зміна вивісок без зміни суті. Модне "прибирання зовнішніх форм". Зате "претензійне, цинічне, відчайдушне".

Сьогодні уранці нам повідомили про встановлення Тризуба на щиті "Батьківщини-матері". І скільки б дискусій не точилося і довкола "потрібності" такого вчинку, і щодо вартості робіт, — все це не має особливого значення. Факт залишається фактом: ми знову зімітували бурхливу "декомунізацію", під вигуки "Геть від Москви!" усталили совдепівську суть самого монумента – зразка соціалістичної гігантоманії та претензійності. Бо "народу нравицця". А поза тим, ухвалене три місяці тому конституційною більшістю Ради рішення про створення національного військового кладовища у Биківні, досі лежить без підпису президента-імітатора.

Імітація реформ, обіцяних і власному народові, і партнерському Заходу (задля долучення до ЄС і НАТО), зводиться до перманентних скандалів з конкурсами на посади очільників "зреформованих" інституцій, до перекрикування закордонних резонерів і прагматиків. Боротьба з корупцією та зловживаннями завершується на етапі повідомлень у ЗМІ про обшуки та запобіжні заходи, без належних вироків суду (бо ж корупційна судова влада, причесана та підретушована мертвими законами, не годиться до таких рішень).

Читайте також: Трамплін для прірви, або Скільки триватиме війна

Щобільше, — Зеленський і його "бояри" дедалі частіше ризикують у цій імітації антикорупційної боротьби вийти на самих себе. Так, до прикладу, ситуація з затриманням Дубінського, який, мабуть, не мовчатиме про вельми сумнівну спецоперацію з "плівками Деркача", яку намагалися провернути в Офісі президента для дискредитації Петра Порошенка. Знаючи достеменно ефесбешну суть Деркача, на Банковій все ж вважали за можливе скористатися його фальшивками. І так, я переконаний, відбуватиметься дедалі частіше, бо не можна "жити у двох світах одночасно і не належати до жодного з них".

… Колись, у 1990 році, коли "союз" вже дихав на ладан, на екрани вийшла майже дисидентська сатира Олега Фіалка "Імітатор".  Можливо, хтось з читачів пам'ятає її сюжет. Боюся, що історія сучасних "великих лицедіїв" завершиться приблизно так, як у тій ретрострічці: двоє імітаторів-шахраїв, що прагнули перехитрити один одного, на лавочці у психлікарні…

Про автора. Ігор Гулик – журналіст, головний редактор сайту "Еспресо.Захід".

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.