Вляпатися в історію

Пригадую, як колись, у моєму далекому дитинстві, школами ходили завішані брязкальцями "ветерани Вєлікой Атєчественной…", яким на час отієї самої війни не виповнилося й десяти років. Ще, правда, збереглися більш "легендарні легенди", - ті, хто "Леніна бачив", носив з ним колоду на комуністичному суботнику. Вони по школах не ходили, мабуть, через вік і старечу деменцію (ще ляпнуть чого зайвого!), зате періодично, до якоїсь річниці, ставали героями публікацій компартпреси. Тоді не було соцмереж, тому "історичні постаті" змушені були торувати собі шлях до слави або власними ніженьками, або ж посередництвом особливо довірених журналістів…

Відтак історія, ця вибаглива пані, повернула навспак. І вже за незалежної України ми побачили натовпи ряджених "упівців", які на позір виглядали щось надто молодими. Мій батько, тоді ще живий, тихенько підсміювався собі, смакуючи цигаркою: "Вони ж ще попід стіл ходили…". А справжні "лісовики" обурювалися, сварилися поміж собою, шукали "стукачів"…

Однак і протилежний табір не просто здавав бастіони сумнівної слави. Тепер устами своїх нащадків. Хто пам'ятає Вадима Колесніченка, 1958 року народження, з Партії регіонів, батько якого, мовляв, "двічі горів у танку у Білорусі"? Комічний персонаж, звісно…  

Кожна влада (совєтська і постсовєтська теж) прагне переписати історію на власний штиб, витерти з неї "небажані" епізоди, підретушувати лики "героїв", перешикувати їх стрій. При цьому наївно сподіваючись, що саме її, влади, версія, стане канонічною

Читайте також: Як Шевченко, Червоненко та яскрава орденоносиця Ксюша Манекен "виграють" війну

Якось так виходить, що кожна влада (совєтська і постсовєтська теж) прагне переписати історію на власний штиб, витерти з неї "небажані" епізоди, підретушувати лики "героїв", перешикувати їх стрій. При цьому наївно сподіваючись, що саме її, влади, версія, стане канонічною. Але історія, — не тільки вибаглива, але й скрупульозна пані, — вона все бачить і фіксує, навіть дрібне шулерство теж. Аби потім винести власний вердикт.

Він може бути різним: залежно від стилю фіксаторів, наукових підходів, особистих уподобань. Хтось, як от Норман Дейвіс чи Тімоті Снайдер, малюють історичні полотна "широкими мазками", глобально масштабуючи події, їхній детермінізм, контексти й тло. Хтось зосереджується на локальних аспектах, — наповнюючи минуле "живими" акторами, олюднюючи його, деталізуючи й тим самим створюючи відчуття причетності сучасників.

Відверто кажучи, я міркував, що нинішня війна спонукатиме до інших підходів, що її дійові особи, — ось, у плоті й крові. Та, з'ясувалося, ні. Нічого не змінилося під сонцем. Навпаки, — типові для совка маніпуляції стали настільки масштабними та брутальними, що годі сподіватися на об'єктивність чи бодай неупереджене сприйняття тих чи інших дійових осіб.

Читайте також: Чи може Україна і в ЄС вступити, і авторитаризм побудувати?

Хто сьогодні згадає сержанта Ярослава Журавля, який вмирав у муках, покинутий своїми ж? Або Віталія Скакуна, сапера, що підірвав разом зі собою міст на Херсонщині, аби зупинити просування ворога? Так, відбулися урядовими нагородами, і забули

Хто сьогодні згадає сержанта Ярослава Журавля, який вмирав у муках, покинутий своїми ж? Або Віталія Скакуна, сапера, що підірвав разом зі собою міст на Херсонщині, аби зупинити просування ворога? Так, відбулися урядовими нагородами, і забули.

Зате "подвиги" депутатки Безуглої, яка невідь для чого висиджувала у бліндажах, її колеги Євгена Шевченка, "закамуфльованого" у Раді, чи, як от зараз – новітньої розвідниці Ксюші Манекен, — стають наріжними каменями "нової історії" України. Історії, у якій "сталінградом" стануть "бої за урядовий квартал", пісна "мівіна", у якій не буде передвоєнних "шашликів" і пиятик у Буковелі, розмінованого Чонгара і "чому ми досі не в НАТО?". Історії, яка безапеляційно стверджуватиме, що першим президентом України, який побував на аудієнції у британського монарха, був Володимир Олександрович Зеленський, і взагалі, — вся вітчизняна історія починається з 2019-го…

Мабуть, для того, аби полегшити це завдання для майбутніх літописців, а також для того, щоб розвантажити школярські мізки від зайвого архаїчного "баласту", міністерство освіти і науки Шкарлета тримає, як останній рубіж, скасування обов'язковості предмета історії для національного мультипредметного тесту

Читайте також: Шкарлет — це суцільна дно-бурильна установка

Мабуть, для того, аби полегшити це завдання для майбутніх літописців, а також для того, щоб розвантажити школярські мізки від зайвого архаїчного "баласту", міністерство освіти і науки Шкарлета тримає, як останній рубіж, скасування обов'язковості предмета історії для національного мультипредметного тесту. Бо, як я вже писав колись, навіщо історія для "кухарчиних дітей"? До того ж "неякісних", за версією ще однієї "новаторки" зі "Слуг" Галини Третьякової. Конфуз з цього приводу можна цілком виправити, гадає Третьякова, запровадивши у святковому українському календарі "день цвітіння вишні" в червні (?!). А що як приживеться, вляпається в історію?

Усе це було, хлопчики й дівчатка. Було… І якщо вже вам так кортить підправити чи переписати історію, то не варто бавитися у пісочні пасочки. Коли Зеленський зустрічатиметься, як він того дуже бажає, з товаришем Сі Цзіньпінем, то хай поцікавиться досвідом "культурної революції". Оце масштаб! Куди там ескортницям у ролі Мата Харі…

Про автора. Ігор Гулик – журналіст, головний редактор сайту "Еспресо.Захід".

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.