Випадок Спартака Субботи: чи винна "інтелектуальна бульбашка"?

Після викриття чергового інфошахрая в мережі залунали волання, а відтак почалося посипання собі голови попелом – аааа, це ми, мислячий клас, недопрацювали, це нам ліньки вилазити зі своєї бульбашки, ми пропащі, народ дурний, аааа...

Не вперше. Я б сказала навіть, регулярно. Просто, саме з причини умовних "інфошахраїв" – відносно рідко. Але, скажімо, регулярні арії на тему "тупий і дурний народ" легко і часто можна прочитати, наприклад, у групах правозахисників чи зоозахисників. З причин негідної поведінки зі слабшими групами суспільства чи з тваринами.

Після читання усіх таких інвектив – не так принципово, з якого приводу, у голові вимальовується картинка, чимось схожа на стосунки "русской интеллигенции" з "глубинным народом". Тобто, є витончений гуманний освічений клас, а є безпросвітність, жорстокість і тупість решти народу. Зразу постає запитання – а де середній клас?

Середній освічений клас об’єктивно несе свою частку відповідальності за те, що потім залишається у головах співгромадян і те, як вони цим користуються.

У даному випадку йдеться про авторів науково-популярного жанру, журналістів, учителів тощо. Всі вони об’єктивно несуть свою частку відповідальності за те, що потім залишається у головах "малих сих" співгромадян і – найголовніше – як вони цим користуються. Їхня задача – пояснювати складність світу зрозумілою для загалу мовою.

Бо люди насправді не тупі. Вони ірраціональні. І окрім знань, як воно має бути, та міркувань вигоди вони керуються кількома універсальними страхами. Це – страх невідомості і страх смерті. Людина потребує сенсу, потребує розуміння, чому все так, і чим це може закінчитися. І найголовніше – що від цього очікувати та, відповідно, як поводитися.

Про страх смерті взагалі мовчу – саме з ним працюють усі без винятку релігії. Усі заповіді, катехизми, ритуали – вони, у тому числі, про те, як підготуватися і як примиритися з тим неминучим, яке чекає на кожного і за яким насправді невідомо, що буде. Тому абсолютно дико звучать самовпевнені заяви частини новоявлених "просвітників", що релігія непотрібна і це ознака глупоти і закостенілості. Можу їм гарантувати, що якщо прибрати релігію, то на її місце гарантовано прийдуть або шарлатани, або архаїчні культи. І не мушу далеко ходити за підтвердженнями – прошу тільки згадати про "рейтинги", кажучи сучасною мовою, Кашпіровського чи Чумака або придивитися уважніше до сучасних сільських звичаїв там, де більшовики затрималися найдовше, – ви майже напевно побачите купу слідів всяких архаїчних уявлень.

На місце постійно атакованих релігій із давньою метафізичною традицією неминуче прийдуть шарлатани та бузувіри.

І на цьому місці виринає чергова неприємна істина. Неприємна, бо ламає через коліно традицію національного самоїдства. Отож, інтелектуали, науковці з фундаментальних сфер тощо і не повинні з цим працювати. Їхня задача інша – осмислення, формулювання, пояснення. І плоди цього осмислення середньостатистичний громадянин читати не буде. Не тому, що тупий. А тому що йому банально інколи бракує часу, аби сісти і вдумливо прочитати монографію про – у даному випадку – те, як працюють людські мізки і що з ними діється в процесі травматизації. Проте умовний журналіст чи популяризатор мав би прочитати того ж Сапольські чи Беттельгайма і виконати свою роботу, "переклавши" обох шановних авторів на "просту мову".

Бо саме ці професіонали мають робити з інтелектуального продукту з "високої полиці" зрозумілий для загалу "просто продукт". Який, аби бути популярним, має бути поданим у зрозумілій формі і працювати не тільки на просвіту у раціональному сенсі, а й взаємодіяти з усіма підсвідомими базовими страхами через пояснення, що звідки береться і що з того може виникнути. І, зрештою, просто надавати сенсу життю та давати відчуття приналежності до чогось потужного, сильного й красивого.

Адже святе місце порожнє не буде. Умовний "Суббота" чи "інструктор", чи "інстасамка", чи той же Арестович – нема їм ліку – працюють передусім з отим ірраціональним. Їх слухають, бо вони підтверджують уже певні сформовані, але не сформульовані думки, бо вони заспокоюють, дають відчуття розуміння, приналежності до когось вибраного і тому подібних речей. Як показують їхні прибутки, люди ладні дорого платити за позбавлення від підсвідомих страхів. У результаті все досить просто – якщо до "середнього" громадянина не прийде хороший журналіст чи популяризатор, до нього прийде Арестович чи Субота. А якщо не прийде розумний священник, байдуже якої конфесії, – то прийдуть агітатори-шарлатани.

Справжньою ознакою, що у Москви справді закінчилися гроші, буде припинення масового поширення різних деструктивних наративів, які працюють із підсвідомими страхами і базовими структурами психіки.

Тим часом це те, що чудово розуміє наш ворог. Тому насамперед кидав і кидає величезні гроші на пропаганду. Взагалі, справжньою ознакою, що у Москви справді закінчилися гроші, буде припинення масового поширення різних деструктивних наративів, які працюють, власне, з підсвідомими страхами та базовими структурами психіки людей, як виду.

Тому у 1930-тих роках водночас із фізичною децимацією еліти ще жорсткіше вибивали отой "середній інформаційний клас" – учителів, журналістів, популярних письменників. За десять років до того українізацію починали з простою метою – пояснити "масі" суть ідей і донести до неї потрібні ідеї зрозумілою мовою. Зрозумілою у подвійному сенсі – і рідною, і "простими словами". Розстріляне Відродження, тобто національний інтелектуальний клас, були з цієї точки зору небажаним побічним ефектом, який негативно впливав на цю саму масу через низову інтелігенцію.

Совєти відбирали учителів і журналістів не задля того, щоб подати загалу правильну інформацію, а задля певності у тому, що загал почує саме те, що потрібно тоталітарній імперії.

Тому, крім розстрілів митців та поетів, "просіяли" і вчителів з лікарями. До кінця існування СРСР абсолютно все, що мало з’явитися масово в друці, проходило крізь процедуру "литирования" – простіше кажучи, цензуру. Тому строго відбирали майбутніх вчителів. Коли чуєш нарікання старшого покоління – "от раніше кадри підбирали, не те що зараз, тому і муть несеться всяка", можна хіба сумно усміхатися. Бо відбирали їх не задля того, щоб подати загалу правильну інформацію, а задля певності у тому, що загал почує саме те, що потрібно тоталітарній імперії. А відтак або замовчували, або ганьбили, або висміювали не тільки інтелектуалів, а й отих самих просвітників. Дрібний, але разючий "крінжею" приклад, – у художній белетристиці совєтських часів про класиків – Шевченка, Франка, Лесю Українку – обов’язково будуть висміяні спонсори просвітництва, як-от Тарновські у "Тарасових шляхах" Оксани Іваненко; просвітники провінції – як-от сільські панотці та гімназійні викладачі, котрі, мовляв, всього-на-всього, "пишуть простенькі книжечки для народу" у "Терні на шляху" Колесника. І вже вершина архіцинізму – знецінювати Олену Пчілку саме у контексті її просвітництва і збирання фольклору у... художній белетристиці про її ж доньку Лесю Українку.

Українська культура аж до 2014 року нагадувала квітку серед болота різних "прекрасных нянь", "кадетов" та іншої "девятой роты".

Уже у 2000-них Москва підтвердила своє розуміння того, що з "гласом народу" можна і треба працювати – вона скуповувала не інтелектуалів. Передусім купували канали і перерізали шляхи українській книжці, особливо популярній. Завдяки цьому українська культура аж до 2014 року нагадувала квітку серед болота різних "прекрасных нянь", "кадетов" та іншої "девятой роты". На цьому місці дуже раджу пригадати мовні скандали саме з вчителями, викладачами і в медіасфері. А до теми сенсу – потоки негативу на суспільно важливі теми й практично повну відсутність просвітницької складової на популярних телеканалах. І хронічний неформат для української популярної музики – саме популярної. Що ж, у попередньому поколінні популярного поета чи співака узагалі могли вбити – як Василя Симоненка чи Володимира Івасюка.

Задля справедливості – це розуміли і наші інтелектуали. Досі пам’ятаю свій розрив шаблону, почувши на лекції від викладача зі спецкурсу про націоналізм цитату одного з менш відомих українських громадських діячів, Володимира Бачинського: "Ми доти не матимемо України, доки остання повія на рогатці не заговорить українською". Щось подібне по суті казав і Василь Стус. А до них обох тисячі українських вчителів, лікарів, священник і представників багатьох інших професій, які, за відомою мудрістю, "ніколи з голоду не вмерли", бо ж, бувши орієнтовані на постійне обслуговування базових потреб загалу, поклали своє життя не на особисті кар’єри, а на просвіту "малих сих" і формування соціальних структур. І саме це у них жорстко і жорстоко відбирали, а їх самих – саме за це – знищували. Бо "війни виграють учителі та парафіяльні священник". В умовах модерності – ще й впливові блогери та журналісти.

Отож, "зелені" вибори, Арестович і Суббота – це вже тільки наслідки. Бо саме до них пішли "малі сі" у пошуках віри, сенсу і просто "позитиву". Вони зайняли "святе місце", з якого імперія століттями витискала національну інтелігенцію. Сон розуму породив чудовиськ.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Олеся Ісаюк – історик, докторка гуманітарних наук, наукова співробітниця Центру досліджень визвольного руху та Національного музею-меморіалу "Тюрма на Лонцького", дослідниця нацистських і совєтських репресій у ХХ столітті.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Слідкуйте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.