Віталій Портников. Аеропорт імені Руставелі

Про йдеться у колонці Віталія Портникова "Аеропорт імені Руставелі" на порталі Збруч.

"Проти поновлення прямого авіасполучення з Москвою виступила президент Грузії Саломе Зурабішвілі, чиї позиції дедалі більше розходяться з політикою уряду, сформованого правлячою партією «Грузинська мрія». Зрозуміло, протестували опозиціонери. І про можливі наслідки поновлення прямого авіаційного сполучення з Росією грузинських керівників попередили на Заході. Але у Тбілісі до попереджень не дослухалися. І не дивно. Адже рішення про припинення прямого авіасполучення приймали не у Тбілісі, а у Москві - як "покарання" за грузинські протести проти появи російського депутата Сергія Гаврилова у кріслі спікера грузинського парламенту під час однієї з міжнародних конференцій, що проводилися в Грузії. Президент Росії Путін просто скасував своє рішення. І він же ухвалив рішення про відновлення безвізового режиму із сусідньою країною. Прийняв у односторонньому порядку. Візи для росіян скасував ще президент Грузії Михаїл Саакашвілі, за правління якого і проходила остання поки що російсько-грузинська війна 2008 року.

Й ось тут ми наближаємося до суті того, що відбувається. Тбілісі у своєму ставленні до Росії мав би орієнтуватися не на війну Росії проти України, а на війну Росії проти Грузії. Так, це була коротша війна, але навряд чи можна просто так забути, як чужі війська стоять буквально біля стін Тбілісі. Навряд чи можна залишити у минулому етнічні чистки, коли біженці, які змушені були залишити територію Абхазії та Південної Осетії протягом останніх десятиліть, живуть у сусідній квартирі, ну, і якщо ти сам біженець. Навряд чи можна не помічати ту очевидну побутову зневагу, яку викликають у "простого росіянина" вихідці з Кавказу. Мене завжди вражало, як людина, готова буквально бухнутися навколішки перед портретом Йосипа Джугашвілі-Сталіна, може тієї ж миті назвати "гризуном" будь-якого співвітчизника свого улюбленого диктатора.

Проте сталося так, як сталося. Грузія продовжує привітно приймати російських туристів. Я говорю зараз не про людей, які рятуються від мобілізації або виступають проти путінського режиму - багатьох опонентів Кремля грузинська влада саме після нападу Путіна на нашу країну перестала пускати до Грузії. Я говорю саме про туристів, яких вважають за краще сприймати не як людей, які мають свої політичні погляди та свою відповідальність за те, що відбувається, а як ходячі гаманці. Сотні тисяч грузинів як працювали у Росії, так і продовжують працювати. Уявлення про необхідність співіснування та співробітництва з країною, дипломатичні відносини з якою розірвані ще 15 років тому, залишаються важливою частиною сприйняття реальності у великої частини суспільства - незважаючи на все прагнення до європейської та євроатлантичної інтеграції.

Мені, звісно, скажуть, що у нас так не буде. У нас - інша війна. Більше горя. Буча. Ізюм. Бомбардування. Якби грузини перенесли таке…

Але грузини багато чого перенесли - просто українці не дуже хотіли цікавитися їхніми випробуваннями у повній впевненості, що така доля їх обов'язково омине... А власне чому? Тому що українці - не грузини? Бо близькість між українцями та росіянами була не до порівняння із близькістю між росіянами та грузинами, і вони не можуть з нами, як із ними?

Що ж, мушу визнати, що у цьому твердженні є частка істини. Російська мова завжди була чужою для переважної більшості жителів Грузії. Грузини виходили на проспект Руставелі з вимогою зберегти згадку про грузинську мову як державну мову Грузинської РСР ще тоді, коли першим прагненням багатьох українців, які перебиралися до Києва, Дніпра чи Харкова, було позбутися своєї «сільської» мови. Грузинська православна церква заявила про відновлення своєї автокефалії ще тоді, коли Українська автокефальна православна церква була маленькою гнаною громадою на своїй землі і навіть мріяти не могла про конкуренцію з РПЦ. А у Грузії Російської церкви немає з 20-х років минулого століття. І, проте, ані мова, ані Церква, ані розрив дипломатичних відносин, ані навіть візи для грузинів (для українців Росія, між іншим, і не думає запроваджувати візовий режим, бо ж ніяких українців для неї просто не існує) - нічого не вберегло.

Якими є передумови того, що після війни з Росією - навіть якщо ця війна завершиться відновленням територіальної цілісності нашої країни та стабільним миром - Україна може повернутися до російської сфери економічного, політичного та цивілізаційного впливу і як цього уникнути? Це насправді і є головне питання виживання Української держави та народу, яке, на думку людей, які перебувають у мильній бульбашці націонал-демократичного мислення, не потрібно навіть обговорювати. Бо образливо навіть так думати про український народ. Тому що набагато цікавіше поговорити про те, як Україна перетвориться на країну-лідера континенту і пояснюватиме сусідам, як влаштоване життя. Та й вигідніше, звичайно, обговорювати такі теми. А чому? А тому, що ми продовжуємо жити у країні, визначальним напрямком політичного життя якої є популізм – тобто прагнення догодити електорату, потурати його інфантильності, а не говорити з людьми, як із дорослими. Популізм – перша та головна передумова повернення України до російської сфери впливу. Власне, правляча партія Грузії - популісти, за якими маячить тінь олігарха. Нічого не нагадує? Правда?

Післявоєнні роки будуть важкими. Інтеграція до Євросоюзу - не одномоментною. Інтеграція до НАТО може бути відкладена аж до досягнення "політичної угоди" з Росією. Відтак почуття небезпеки зберігатиметься, а запит на «політичну угоду» зростатиме. Саме цей запит, між іншим, визначав настрої українців і у 2010, і у 2014, і у 2019 роках. Вже у новій, більш витонченій формі - не забудемо, не пробачимо, примусимо до угоди – він може стати політичним мейнстримом майбутнього. Ну і, нарешті, гроші. Якщо ми все ще не у ЄС, реформи проходять не просто, чи повинні ми назавжди відмовлятися від статусу транзитної держави? Від дешевого бензину? Від газу зі знижкою? Нехай відшкодують усе те, що знищили, мерзотники! І чому ви не хочете цих домовленостей? Ви хочете, щоб українці жили бідно? Та ви і є російський агент!

Ще одна важлива передумова - інформаційний простір, який здатний зіграти з нами злий жарт. Влада може вважати, що контроль над медіапростором, який перетворився на справжню ракову пухлину української демократії саме під час війни, допоможе їй зберегтися у післявоєнний час і уникнути "розбору польотів". І, можливо, з тактичної точки зору це правильний - той самий популістський - підхід. Але контроль над медіапростором з одночасним зниженням якості продукту знижує не лише довіру, а й інтерес. І це насамперед стосується молоді. Куди йде молодий росіянин, який не хоче дивитись Соловйова? Правильно, у YouTube та Tik-Tok. А молодий українець, якого замучив - аби не сказати точніше - телемарафон? Туди ж. І вони вже сьогодні зустрічаються на майданчиках тих самих продуктів. Після війни це співіснування може лише набирати обертів, стаючи запорукою навіть не інформаційного, а цивілізаційного взаєморозуміння у майбутньому.

Ну й Російська церква, яка, як бачимо, нікуди не може подітися і продовжує функціонувати як головна конфесія, принаймні у східних та південних реґіонах країни. Але річ навіть не у самій Церкві як у інституції - річ у її парафіянах, які навіть зараз намагаються переконати нас і самих себе, що вони насправді відвідують служби у справжній українській Церкві, а ми своїми криками порушуємо свободу совісті. І так, після війни ці люди - міст для відновлення цивілізаційної взаємодії між Україною та Росією. Але стверджувати, що тільки вони, я не став би. Тому що зараз ще не час компетентно говорити про настрої тих людей, котрі до 24 лютого 2022 року сприймали нашу країну просто як територію проживання. Звичайно, багато хто з них шокований. Багато хто зрозумів, що він міг втратити. А багато хто просто чекає на закінчення війни, щоб жити звичним життям, ніякої України з ним не трапилося, тим більше, якщо війна безпосередньо його не торкнулася - тому що така людина реагує не на факт, а на імпульс.

Україна не приречена до грузинського сценарію. Але для того, щоб його уникнути, ми повинні мати можливість позбутися гангрени популізму. Українська держава має відмовитися від відновлення економічних зв'язків із Росією у будь-якій формі. Нам потрібна не труба та торгівля - нам потрібна цивілізаційна стіна. І боронь нас Боже сприймати Росію як територію між Україною та Китаєм - не встигнемо схаменутися, як опинимося в обох пащах дракона, тільки нас і бачили. Українська держава має прагнути до справжньої демократії - бо лише політична та економічна конкуренція та свобода слова вбереже нас від нового російського пропагандистського наступу у більш витончених формах. Ми не можемо дозволити собі довго затримуватись у передбанниках ЄС та НАТО просто тому, що довге очікування - пряма дорога у російські сіни.

І ми маємо хоча б зараз спробувати стати реалістами й оцінити всю масштабність повоєнних викликів і проблем. Не обіцяю, що це вдасться. Але варто принаймні спробувати запобігти небезпеці - щоби потім у черговий раз не божеволіти і не заламувати руки на новому згарищі".