Війна, яку треба виграти, Галичина на манжетах і як створюють монстронароди – 5 книг про витоки і нерівності

"Подорож людства. Витоки багатства і нерівності" Одеда Ґалора

Автор цієї книжки нагадує про те, як ще кілька століть тому дійсність переважної частини людей була схожа радше на дійсність їхніх далеких пращурів і більшості тих, хто жив на Землі багато тисяч років тому, ніж реалії їхніх сучасних нащадків. "Подорож людства. Витоки багатства і нерівності" Одеда Ґалора (Наш Формат) взагалі жорсткувате, маловтішне, але надихаюче чтиво, в якому спростовується багато припущень. Наприклад, про те, що революцією, яка змінила гру останніх століть, була не індустріалізація, а масова освіта, і що нові технології, звичайно, можуть підвищити рівень життя, але це сталося лише завдяки зменшенню розміру сім’ї та стимулюванню більшої гендерної рівності. Словом, про брехні щодо того, мовляв, що жити стало краще і веселіше, як запевняли нас допіру. І нехай колись, як писав англійський філософ Томас Гоббс, людське життя було "потворним, жорстоким і коротким", кожне четверте немовля помирало впродовж першого року життя від холоду, голоду та численних захворювань, жінки часто гинули під час пологів, а людський вік рідко перевищував сорок років, але у наші часи де-не-де мало що змінилося. Тож даремно довгий час вважалося, що впродовж історії людства рівень життя крок за кроком змінювався на краще. Це уявлення хибне. Процес технологічного розвитку справді був переважно поступовим і набирав обертів із плином часу, проте умови існування не поліпшувалися паралельно з ним. Дивовижний стрибок якості життя, який відбувся за останні століття, є наслідком крутого повороту. Якого саме і де ж були ті ключі до прогресу людства – й досліджує автор книжки. Він доводить, що нехай навіть за останні двісті років ми мали приголомшливий прогрес у сфері здоров’я, багатства та тривалості життя, але це не було випадковістю історії. Насправді нам розкривають більш універсальні сили, що стоять за цією зміною, розкриваючи, таким чином, таємницю людського розвитку.

"Війна, яку необхідно було виграти. Друга світова: стратегії, битви, рішення" Вільямсона Мюррея та Еллана Р. Міллета

Ця книжка є чи не найбільш повним і досконалим екскурсом в історію Другої світової – від японо-китайської війни 1937 року до капітуляції Японії в 1945 році. По суті, "Війна, яку необхідно було виграти. Друга світова: стратегії, битви, рішення" Вільямсона Мюррея та Еллана Р. Міллета ( К.: Дух і Літера) – це унікальна історія війни, яка відтворює повну картину битв на землі, на морі та в повітрі. Автори аналізують операції та тактику ведення війни як на європейському, так і на тихоокеанському театрах воєнних дій, а також представляють портрети воєначальників обох воюючих сторін, демонструючи неоднозначності, з якими вони стикалися, описуючи можливості, якими вони скористалися і ті, які пропустили. Усюди у цьому дослідженні ми бачимо зв’язок між фактичними військовими операціями та їхніми політичними і моральними наслідками. При цьому автори уникають пафосного погляду на війну, але зберігають глибоку зацікавленість щодо проблем, з якими зіткнулися союзники та які вони подолали, а також реалістичну оцінку досягнень і невдач Осі. "На безпрецедентну агресію з боку країн Осі держави, що сповідували інші ідеології, зокрема радянського комунізму та ліберально-капіталістичної демократії, відповіли не менш жорстоко, - нагадують автори про перебіг воєнної історії. - На момент завершення війни кількість загиблих цивільних унаслідок дій обох сторін перевищила бойові втрати у співвідношенні два до одного. Ідеологічний і моральний імператив Заходу покарати німців за їхні численні злочини досяг кульмінації у спільних стратегічних бомбардуваннях, які здійснювали Королівські повітряні сили Великої Британії та Повітряні сили армії США. Чотири роки нищівних повітряних нальотів та наступне просування з боями на суходолі сплюндрували практично всі великі міста в Центральній Європі, за винятком Праги та Відня. Дрезден, Гамбург, Варшава, Берлін, Кельн та інші лежали в руїнах. Почуття расової помсти могло вплинути на рішення США скинути фугасні бомби на Токіо й атомні на Хірому та Нагасакі в Японії, вбивши сотні тисяч цивільних і перетворивши міста на купу каміння. Та хай би якими відразливими видаються сьогодні ці бомбові атаки для більшості громадян молодше шістдесяти років у країнах ліберальної демократії, спільне стратегічне бомбардування в Європі та бомби, скинуті на Японію, відображали не лише почуття морального переконання частини Заходу, а й упевненість у тому, що саме ці повітряні напади покладуть край війні, яка ставала дедалі жахливішою і для військових, і для цивільних".

"Мурашник. Нотатки на манжетах історії…" Іван Гоменюк

Не так давно, як знати, духовно-ментальна картографія нашого підсоння прибрала більш "європейського" вигляду, і, отже, де нам тепер шукати, наприклад, той самий захід України? Це питання допіру нібито остаточно вирішив Юрій Андрухович у "Моїй останній території", заявивши, що "Галичина – це не-Україна, якийсь такий географічний доважок, польська галюцинація", що вона "облудна і фальшива, це смердючий звіринець, переповнений єхиднами й химерами". І нехай автор книжки "Мурашник. Нотатки на манжетах історії…" Іван Гоменюк (К.: Віхола) так само підтверджує, що сьогодні під "заходом України" традиційно розуміють сім західних областей, але тут-таки додає, що так було не завжди. Нам вкотре – слідом за усіма тамтешніми дослідниками проблеми, від Тараса Прохаська до Володимира Єшкілєва, – нагадують про те, що обриси цієї території постійно змінювались – долучалися і відпадали ті чи інші землі, мінялась конфесійна та мовна панорама, відчайдухи робили чималі статки, а диктатори й епідемії збирали криваві жнива. Тож не дивно, що й київські видавці книжки так само продовжують цілком успішно переконувати нас, що саме тут перетиналися валки купців та армади королів, сюди стікалися ідеї, тут шукали нафту й золото, звідси втікали за океани в пошуках кращої долі й сюди переселялися заради неї ж. І саме тут занепадали славетні роди й підносилися сірі та вбогі. Правителі плакали, отримуючи ці землі, й жертвували всім, аби здобути їх. Історія цієї частини нашої країни – яскрава мозаїка, яку неодноразово розбивали на друзки, а потім склеювали знову. Таким чином, ця книжка – спроба пізнати історію західних областей України від часів Габсбургів до окупації СРСР.

"100 ідей, що змінили фотографію" Мері Ворнер Марієн

Наступна книжка – "100 ідей, що змінили фотографію" Мері Ворнер Марієн (К.: ArtHuss) - розгортає перед нами історію найвпливовіших ідей, які сформували фотографію: від винаходу дагеротипу на початку XIX століття до цифрової революції. Розважальна та інтелектуальна водночас, вона занурює нас у глибоке дослідження цього медіуму. Викладені в хронологічному порядку ідеї показують розвиток фотографії через інноваційні концепції, культурні й соціальні події, технології та мистецькі рухи. При цьому опис кожної ідеї доповнено зображеннями, а також обставинами її виникнення і подальшим впливом на фотографію. Як-от, наприклад, перша камера. "Перша камера, яка, по суті, була скринькою з об’єктивом спереду і місцем для розташування світлочутливого матеріалу ззаду, - дізнаємося ми, - давала змогу фотографу бачити те, що бачить об’єктив, — або на задній стінці скриньки, або через невеличкі відкидні дверцята зверху. Вважається, що всі подальші вдосконалення камери обскури — екстраполяції цієї елементарної форми. Але таке міркування ігнорує багато інноваційних ідей, як-от затвор, рулонна плівка чи однооб’єктивна дзеркальна камера. Кожна з цих ідей стала результатом дивовижних технічних розробок і формувалась у відповідь на нові запити суспільства та прагнення громадськості бачити фотографії подій, про які люди дізнавалися з новин".

"Як створюють монстронароди?"  Юлії Рацебуржинської

На прикладі наступної книжки можна простежити зокрема те, як сьогоднішні реалії проникають навіть у найнесподіваніші галузі нашого життя. Зокрема дитячого. Утім, несподіванками, як знати, сповнене саме життя наших дітей, про що й мова в історії "Як створюють монстронароди?"  Юлії Рацебуржинської, повна назва якої – "Книжка про пропаганду, дурнероб і Чухлера". Адже наразі, наприклад, вони дізнаються про те, що таке пропаганда. Як вона влаштована та чому здатна перетворювати цілі народи на монстрів. Про все це розповідається в історії, яка трапилася на горищі будинку №3 на вулиці Сонячній. Там, як і на будь-якому іншому горищі, мешкають лепетунчики. Дві лепетунські країни — Доладиківство й Абищойство — мали досить пристойні стосунки, аж доки абищойці не обрали своїм першуном жадібного тирана Чухлера. Звісно, аналогії цілком прозорі, чи не так? "Для лепетунчиків, які жили в будинку №3 на вулиці Сонячній, їхнє горище булоцілим світом. Вони мало знали проте, що за його межами. Час від часу лепетунчики бачили людей. Ті піднімалися на горище – здебільшого щоб занести якісь старі речі. Ледь зачувши чиїсь кроки, лепетунчики ховалися, тому люди не підозрювали про їхнє існування, а мешканці горища не могли навіть як слід роздивитися, хто навідується в їхню домівку, - розпочинає авторка свою історію. - Чую-чую, ти вже нетерпляче запитуєш: "Та хто ж вони такі, ті лепетунчики? Які вони на вигляд?". На перше запитання навряд чи можна відповісти точно (які на запитання "хто такі люди?", наприклад)". Що ж до подальших питань про дитячий всесвіт сьогоднішніх фантазій, то краще дізнатися відповідь на них на сторінках цієї незвичайної книжки.