Джо Ліндслі: У США починають розуміти, що лише українці знають, що таке свобода, і готові боротися за неї

Про те, що таке свобода, і як її розуміють українці й американці, і, звичайно ж, про американську політику і допомогу для України — в інтерв’ю Джо Ліндслі Громадському радіо. Його публікує Еспресо без змін.

Радіо дало мені свободу залучати слухачів у розповіді про війну

Олег Климчук: Джо, зараз ви вільний дописувач, фрілансер чи штатний кореспондент?

Джо Ліндслі: Можна сказати, що вільний дописувач, проте я таки був волонтером. Що божого дня я готую 10 хвилин новин з України для Радіо Чикаго — WGN, українці називають його Ві-Джі-Ен. Щодня від 24 лютого 2022 року. Жодного разу не брав вихідного, хіба що на Різдво чи якесь інше велике свято. Щодня веду репортажі з України. Насправді це єдина радіопрограма у США наживо, що транслює щодня повідомлення з України. Що б там не коїлося у світі, ми продовжуємо говорити з України.

Але я це робив на добровільних засадах, це може й ненормально. Проте, якщо поглянути на моє минуле в засобах масової інформації, то, знаєте, я колись був протеже керівника Fox News і мав неймовірно високу посаду. То ж я нині дуже ціную свою незалежність і дотримуюся її.

Олег Климчук: Нам приємно, що ви тут від початку активного періоду російсько-української війни. Але чому вирішили поїхати саме в Україну?

Джо Ліндслі: Думаю, тут було якесь провидіння. Вважаю, що я був готовий до цього. Так сталося, що я опинився тут, коли розпочалася широкомасштабна агресія. У 2019 році американська телевізійна мережа Showtime показала шоу про мого колишнього директора — керівника Fox News, людину, яка допомогла стати президентами Рейгану, Ніксону, Джорджу Герберту Бушу.

Ця людина також була засновником Fox News. У тому шоу роль Роджера Ейлса, мого колишнього наставника, грав Рассел Кроу, а якийсь там актор грав мене. Це вже було занадто для мене. Я не хотів, щоб моє життя було на кожному телефоні та екранах американського телешоу. Я залишив це і почав мандрувати світом.

Мої мандри завели мене багато куди: я був у Грузії, Сакартвело, встиг пожити в Україні, потім в Стокгольмі у Швеції.

І ось мене запрошують на конференцію в Український католицький університет до Львова. Першого березня 2020 року я лечу на тиждень в Україну. А тут почалася пандемія коронавірусу. Мій рейс з України скасували, я застряг у Львові.

Чимало моїх друзів з Америки казали вибиратися з України, бо помру тут, адже вони отримували тоді лише негативну інформацію. Однак я побачив, що під час пандемії Україна була найвільніша країна світу! Україна була винятковою країною, де для іноземців створили дуже сприятливі умови перебування. То ж я залишився.

Час був неймовірний. Я чимало дізнався про Майдан, про Україну, її історію, культуру і розуміння свободи.

Усе, про що ми, американці, говоримо. Десь у січні 2022 року, я вже був готовий поїхати з України.

Безперечно, я б повернувся. Проте ми вже знали, що Росія збиралася почати повномасштабне вторгнення.

Мої друзі з попередніх місць роботи працювали в Пентагоні й бачили дуже чітко, до чого йде.
24 лютого рано-вранці я отримую повідомлення від знайомої. Вона написала рядки з Біблії: "Якщо піду я навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися зла!". Я зрозумів, що почалася війна. А п’ять хвилин по тому мої друзі з Харкова підтвердили це.

Я вже приготувався, мав для себе пояснення, чому я застряг в Україні під час пандемії. Застряг в доброму значенні слова. Тож я був готовий до всього. І подумав: ти гарно провів тут час, тож пора застосувати всі знання, все, чому навчився, допомагати всім, чим можу, а особливо — стати голосом з України для американців і ділитися з ними, що значить бути українцем і як це — боротися за свободу.

Олег Климчук: Вражаюче! Думаю, це важка і непомірно велика робота — щодня давати радіорепортаж для чиказького радіо WGN. Як тобі вдається утримувати інтерес редакторів, авдиторії Чикаго і його передмість до України?

Джо Ліндслі: Це — ключове! Розумієте, Чикаго — третє за величиною місто Америки. У WGN одна з найвищих радіовеж у США, і радіо транслює сигнал на багато штатів. Ми успішно утримуємо увагу широкої авдиторії. Це не ті люди, хто вмикає частоту WGN, щоб почути про Україну. Вони слухають нашу станцію, їдучи автівкою на роботу.

Моя програма — це 10 хвилин у складі довшої радіопрограми. Ми успішно утримуємо свою авдиторію у третьому за населенням місті США. Часом, знаєте, бувають проблеми з інтернетом чи затримка сигналу і моє включення може запізнитися на хвилину чи дві. І тоді на радіостанцію приходить шквал повідомлень, люди запитують, чи все гаразд із Джо? Де він?

Багато хто каже, що американці втомилися від війни, війни, яку Росія веде в Україні, або ж вони втомилися чути про спротив України. Я категорично не згоден з такою думкою. Американці втомилися від манери викладу подій. Я це зрозумів, мабуть, місяць чи два після початку широкомасштабного вторгнення у 2022-му.

Як приклад, я на той час розповідав новини з України, щодня мова йшла про Бахмут. Але це саме те, що потрібно росіянам. Вони хочуть, щоб ці теми повторювалися, стали нудними й буденними. Тож, коли я почав їздити по Україні, поставив собі завдання знаходити варті уваги історії.

І знаєш, Олеже, я ж до цього не був радіожурналістом. Я прийшов зі світу Fox News, з телебачення. Але там я був за лаштунками подій, писав тексти.

То ж у перші місяці виходу в радіоетер, я завжди дуже хвилювався. Завжди. Адже це було не те, до чого я звик, але я дійсно полюбив радіо і високо ціную його місію, особливо у час війни. І причин тут, думаю, дві: коли пишеш історію для телебачення, вона супроводжується відео або світлинами. На радіо потрібно глибше думати, описувати те, про що раніше ніколи не писав — описати запах, описати емоції. Виклики радіотрансляції покращили мої репортажі, а сам я став кращим оповідачем.

Ще один допоміжний аспект такий: якщо ти в Запоріжжі, на Донбасі, у Харкові, особливо, коли збираєш інформацію одразу після атаки росіян, є багато матеріалу дуже чутливого для сприйняття, і ти не можеш поділитися всім, що бачиш і чуєш. Але на радіо я можу подати матеріал по-своєму. Я не даю відеокадрів під час включень в етер WGN.

Ми пізніше даємо відеоматеріали на YouTube, є повністю відеозапис на каналі Ukrainian Freedom News. Однак я бачу, що радіо дало мені свободу, як залучати слухачів у розповіді про війну. Тут переді мною одночасно і свобода, і виклик. На мою думку, після кількох місяців такої роботи я знайшов свій ритм у цьому.

Так, це важко. Часом хочеться сказати, що я хворий, я не хочу сьогодні виходити в етер. Я втомлений. Але, знаєш, я ж чудово розумію, є люди, які хочуть щоранку чути своє радіо дорогою на роботу, чи на біговій доріжці у спортзалі, або під час сніданку. А потім я згадую своїх друзів в Україні — хто в окопах, хто поранений чи вже загинув. І я вмикаюся і роблю свій 10-хвилинний репортаж. І насправді я багато сил вкладаю в цю працю. Це зазвичай кілька годин підготовки. Часто після етеру я просто падаю від утоми.

Кілька разів у мене були репортажі, побудовані повністю на емоціях. Наприклад, минулого січня росіяни бомбардували Харків, я там саме був. За пару хвилин прилетіли 15 ракет, кілька з них впали неподалік місця, де був я.

Це був дуже важкий період, коли Вашингтон мало підтримував Україну. І знаєш, той мій репортаж був не стільки фактажним, скільки емоційним, я вклав у нього всі свої емоції. Вважаю, у певних порціях, ось такий чисто людський момент, створює тісний зв’язок з авдиторією.

Я навіть познайомився з деякими зі своїх слухачів. Дехто з них приїздять в Україну волонтерами, присилають кошти, за які ми купуємо дрони, машини, засоби радіоелектронної боротьби.

Олег Климчук: Джо, а про що ти розповів своїм чиказьким слухачам сьогодні?

Джо Ліндслі: Сьогодні я звертався до теми, яка мене глибоко зворушила кілька днів тому. Це подія в Соборі Паризької Богоматері. На мою думку, церемонія несла велике послання світу й Україні. Президент Макрон зробив значний дипломатичний крок.

Він звів разом Трампа і Зеленського. У своїх розповідях мені подобається йти глибше, у мене народжуються ідеї, і у мене є десять хвилин поділитися ними зі світом в етері. Там ще була одна запрошена Макроном людина — Ілон Маск. А він посміювався тоді з Зеленського, ставав дедалі більшим опонентом України. І він буде надзвичайно впливовим у майбутній адміністрації Трампа.

Запросивши Маска, Макрон робить сильний хід. І ось був момент, коли на церемонії офіційного відкриття Нотр-Даму після реставрації, хор і Архиєпископ Парижа почали співати "Отче наш" латинською мовою, цією давньою мовою, яка об’єднала Європу. Ми бачимо, як камера проходилася по Трампу, Макрону, від них до принца Вільяма, до Ілона Маска — а це ж особистості, які в певному сенсі стоять на чолі вільного світу, того світу, який хоче бути вільним.А потім усі або співали, або слухали молитву і її слова: "Lіbera nos a malo" — "І визволи нас від лукавого…". І я побачив у Нотр-Дамі такий сплав ідей, думок: "Гей, пам’ятаймо, хто ми! Пам’ятаймо про західну цивілізацію! Пам’ятаймо про цінності, які ми говоримо, що любимо, і зрозуміймо, що це ж українці, які зараз стали за ці цінності й борються за них".

Техасці, як і українці, постійно говорять про свободу

Олег Климчук: Розумію твої почуття. Ще хочу дізнатися, чи твоїм слухачам цікаві українські новини, скажімо, про заміну головнокомандувача? Чи знає американська авдиторія ще когось з українських політиків, крім президента Зеленського? Когось, можливо, з лідерів громадських організацій?

Джо Ліндслі: Це запитання я розділю на два. Є дуже популярні подкасти на YouTube і Spotify про Україну, наприклад такий подкаст має Джейк Бро з The Daily Telegraph та інші. Авдиторія цих передач знайома з деталями цієї війни в Україні, бо вони пильно за нею стежать. Серед цих слухачів чимало ветеранів війни, які глибоко в темі. У своїй 10-хвилинній передачі я пам’ятаю, що моя авдиторія — загальна. І хочу, щоб вона такою залишалася. Хочу, щоб заклопотані життям люди просто послухали 10 хвилин на день про Україну, щоб зрозуміти її. Тому часто, крім новин, я розповідаю про українську культуру, музику — щоб вони перенеслися думкою в Україну. Тож зосереджуюся на загальних темах своєї передачі, яка спрямована на проукраїнську авдиторію.

Але скажу також, що мої друзі з Вашингтона говорять, що втомлені від одноманітності, що хотіли б чути з України більше свіжих думок, а на жаль, єдина людина, яку вони чують з України англійською — це президент Зеленський.

А ви розумієте, якщо ти повторюєш одні й ті самі слова раз по раз — стає нудно. То ж одне з моїх завдань також у тому, щоб більше людей з України, які добре володіють англійською — і українців, й іноземців — потрапляли в американські засоби масової інформації. Розумієте, я не лише щодня роблю репортажі, я цілком вірю у перемогу, і буду докладали всіх своїх вмінь та знань, щоб Америка була на нашому боці. І кажу це без зайвої скромності.

Отже, у нас є стабільна авдиторія в Чикаго, але я хочу, щоб мене теж почув Остін у штаті Техас. Остін сьогодні чи не найвпливовіше місто Америки. Багатенько людей перебралося з Кремнієвої долини до Остіна. Він став рідним містом Джо Роґана, чи не найпопулярнішого у світі ведучого подкастів. Тут тепер живе Ілон Маск.

Тут багато американських мільярдерів. Остін щось на зразок банкомата республіканської партії США, та й демократів також. І через гроші Остін контролює Вашингтон. Тому нам потрібні слухачі Остіна. І ще одна річ — населення Остіна, Техасу, як й українці, постійно говорять про свободу. Якби вони зустріли українця, то сказали б: "Ого, ми так схожі між собою!". Але між нами чимало перешкод, які спорудили не без допомоги Кремля.

То ж нам треба ці перепони зламати. І один з методів для цього — знайти свіжі і сильні думки з України. Наприклад, я підштовхував команду Володимира Кличка потрапити на шоу Джо Роґана. Казав, напишіть йому бодай одне повідомлення, хоч одне! Киньте йому виклик. А Кличка сам Роґан, думаю, поважає як спортсмена, як бійця. І думаю, росіяни дуже бояться, що такі особистості, як Кличко, можуть потрапити на шоу Роґана.

Або візьмімо тенісиста Сергія Стаховського, який переміг на Вімблдоні американського чемпіона Роджера Федерера. Кожен американець з повагою ставиться до Сергія. Стаховський зараз на фронті, він досконало володіє англійською. Його б американці охоче послухали. Або боєць підрозділу "Азов" Ілля Самойленко на псевдо Гендальф. У нього гак замість руки, протез замість ока, які втратив у бою проти росіян. І він дуже красномовний. Це все люди, з якими я зустрічався під час поїздок по Україні.

А ще я бачу, що мої знайомі американці — чи то правих поглядів, чи лівих, професори чи військові, як от ветерани, всі розповідають, що найкращі бесіди у їхньому житті були тут, в Україні — з українцями й іноземцями, хто тут живе і працює. А що таке подкаст? Це бесіди, розмови — і тут у нас величезна недоробка. Українці не представлені на жодному американському подкасті.

От візьму один із найпопулярніших у США подкастів про штучний інтелект. На ньому мали б бути люди з України, які діляться своїм досвідом і, заодно, розповідають про війну в Україні. Головні подкасти про війну, головні ток-шоу з Шоном Раяном, Бенджаміном Шапіро, Джо Роґаном — а українці там не представлені, а ви ж можете розповісти їм неймовірні історії.

Олег Климчук: Джо, ось ви згадали Остін і те, що техасці ведуть розмови про свободу. А свобода ще залишається цінністю для американців?

Джо Ліндслі: Аякже! Подивіться навіть на останні президентські вибори, і що говорили представники обох сторін. Свобода була гаслом Камали Гарріс, і так само табору Трампа. Але питання в тому, чи знаємо ми, що таке свобода? Думаю, що не знаємо. Ми багато про неї говоримо. Знаєш, у чому ще одна причина, чому я тут?

В університеті моїм наставником був один із найбільших політичних філософів і борців за свободу — аргентинський політик Гільєрмо О’Доннелл. На батьківщині він був засуджений до смертної кари за свою діяльність, але зумів вирватися з Аргентини. Я знав соратників Вацлава Гавела, учасників Оксамитової революції у Чехії.

Навіть такі консервативні заклади як, наприклад, The Heritage Foundation (Фонд "Спадщина") з Вашингтона оплачували наше навчання, щоб ми мали змогу слухати лекції тих, хто боровся проти комунізму.

Але зараз ці американські інститути під час теперішньої боротьби за свободу мовчать, не чути їхньої присутності. І я собі ось думаю — стривайте! Всі навчали мене, що потрібно оберігати свободу, прагнути її, працювати над тим, щоб розуміти її суть.

А нині ви мовчите про це? Мені здається, ми на порозі якогось прориву, коли люди дійсно починають розуміти, що саме українці чудово знають, що таке свобода, і готові боротися за неї. Думаю, саме цей шлях — це спосіб, що допомагає сформулювати конкретне визначення суті свободи.

Команда Трампа — це альянс із відчаю

Олег Климчук: Українці борються за свободу століттями. Останніми роками, коли Україна була під Союзом, українці боролися за свободу слова, віросповідання, громадянські права. Після 1991 року знову почалася боротьба за свободу слова, проти корупції, авторитарних режимів.

А сьогодні ми боремося за свободу, відстоюючи право на існування своєї країни. Мабуть, не кожен американець розуміє, що таке свобода, бо вони не відчували її обмежень. Вони народилися у вільній країні, і тому можуть не розуміти, як хтось десь може жити з обмеженими правами.

Джо Ліндслі: Дозвольте мені додати дещо до вже сказаного. Бо це ключовий момент. Думаю, важливо, щоб українці розуміли, що відбувається в Америці. Зараз, як ви знаєте, країна обрала нового президента, Трамп повертається. І розумієте, тут питання не лише в Трампі. Він веде за собою Ілона Маска, Роберта Кеннеді молодшого.

Ці люди в команді Трампа — це, до певної міри, такий альянс із відчаю.

Знаєте, я не думаю, що американці почуваються вільними. Вони дуже незадоволені своїм станом речей. Тут у мене цікаві спостереження. Ось Харків, місто за 30 миль від Росії. Коли місто не під ударом ворога, воно чистіше, безпечніше і щасливіше, ніж чимало американських міст. Мене не пограбують на вулицях Харкова, але можуть пограбувати у Чикаго чи Лос-Анджелесі. У американських містах нема відчуття безпеки — злочинність, податки, важке життя. Ти постійно в машині, відірваність від родини, своїх коренів, ідентичності.

Люди почуваються розгубленими у складному світі, і не почуваються вільними. І Трамп вловив цей настрій — ось чому його переобрали. Він зрозумів гнів і злість народу. Камала Гарріс теж вела мову про це під час перегонів, але Трамп перехопив ініціативу.

І, думаю, що те, як українці готові покласти життя за свою волю, свободу, свідчить про те, що у вас тут діється щось особливе. А це саме ті історії, про які не говориться у нас. Ось чому я проводжу багато часу в Харкові. Бо серед руїн Харкова можна знайти світлу стежку до життя. До такого життя, яке коли б побачили американці, то могли б і позаздрили вам у чомусь.

Олег Климчук: А якою бачать Україну американці? З чим вона у них асоціюється?

Джо Ліндслі: На жаль, для багатьох ці асоціації не хороші. Спробую себе поставити на їхнє місце. Яку думку я, американець, можу мати, ніколи не побувавши в Україні? Вона, мабуть, буде негативною, але тут навіть мова не про Україну. Зазвичай протест проти України формується через наш власний американський страх. Я починав свою кар’єру у Weekly Standard Magazine, де працював у Біллі Крістала, він був архітектором війни в Іраку й Афганістані. Після 20 років наших невдалих воєн в Іраку, Афганістані, якщо сьогодні американці пригадують ті війни і чують про нові, то кажуть: "Ні, дякую! Ми з тим закінчили. У нас дуже глибока рана після тих воєн".

І тут засудження України йде через проблеми у Вашингтоні. Коли ми чуємо про витрати на Україну, мені здається, адміністрація Байдена, яка зараз відходить від влади, була глибоко безвідповідальною у цьому питанні. Щоразу, коли Вашингтон оголошував про 8 чи скількись там мільярдів доларів для України, то насправді йшлося про кошти, які вже були давно схвалені Конгресом, як ось та сума у 60 мільярдів, яку Конгрес затвердив у квітні. Байден просто виділяв ті кошти по трохи, але щоразу це звучало так, ніби це додаткові витрати.

І ще одне. Пентагон витратив колосальні гроші на оновлення військових розробок, нові озброєння, але суспільство не почуло нормальних пояснень щодо цих витрат. Американці втомлені, вони не вірять Вашингтону, і не вірять видаткам на війну.

А Україні дістається на горіхи через незадоволення американців діями влади у Вашингтоні. Але в Україні питання в іншому — мова не про політиків, а про народ, про справжню ідею свободи…

Олег Климчук: На вашу думку, українська діаспора у США має достатньо сили, щоб привернути увагу американських політиків до російсько-української війни і ситуації в Україні?

Джо Ліндслі: Дехто, особливо в Чикаго, дуже голосно про себе заявляє. Я це знаю, адже це моя авдиторія. Вони допомагають фінансово, духовно підтримують. Проте, на мою думку, нам потрібно вдумливіше й ефективніше розповідати про Україну. Частенько представники діаспори чи будь-хто, хто підтримує Україну, у суперечках з тими, у кого щодо України є питання, кажуть, що ті люди повторюють російську пропаганду. Це, мабуть, найгірше, що можна сказати. Бо на мою думку, саме це хоче чути Кремль. Що виходить? Сказати "ви повторюєте російську пропаганду" — це зробити Кремль ще сильнішим у його пропаганді. Так ми можемо підштовхнути людей, з якими сперечаємося, продовжувати слухати російські ресурси, бо вони думають, що якраз Кремль знає, розуміє, що відбувається. А Кремль майстер такої гри!

Кремль дуже успішно просуває ситуацію з Бурісмою

Олег Климчук: Джо, наведіть, будь ласка, приклад якоїсь російської пропагандистської історії, яку вам доводиться руйнувати.

Джо Ліндслі: Ну ось деякі з них вони використовують знову і знову, бо ніхто успішно не викрив коренів брехні. Найкрасномовніший приклад, улюблений хід росіян, одне слово — "Бурісма". Якщо ви запитаєте багатьох американців, ділового американця, успішного, навіть людей з Вашингтона, чому не хочете підтримати Україну? Вони у відповідь скажуть теж одне слово — "Бурісма". І цього досить. Для них ця історія — втілення всієї корупції, яку вони так ненавидять у Вашингтоні.

А Кремль дуже успішно просуває цей сюжет. Але всі — і BBC, Reuters, ліві в особі кабельного каналу MSNBC, праві в особі Такера Карлсона — трактують її неправильно. Всі вони називають "Бурісму" українською компанією. Такий ярлик, який постійно підживлює цю історію, що Україна цілковито корумпована, що Хантер Байден заробляв гроші в "Бурісмі".

І тому ланцюжок думки такий: не дивно, чому Байден підтримує Україну, — хоча насправді він її не підтримує аж так дуже, — адже його син заробляв у цій українській компанії. А це геть не так.

• Факт такий, що голова правління "Бурісма" був людиною з уряду Януковича (Микола Злочевський — колишній міністр екології та природних ресурсів, — ред.) Того режиму, який ви, українці, викинули з України у 2014-му.

Голова "Бурісми" втік у Москву, і вже коли він був у Москві, то найняв сина Байдена, батько якого Джо Байден був на той час віцепрезидентом. "Бурісма" — кримінальна компанія, це проросійська компанія. Її керівник був цілковитим противником Революції гідності, отже "Бурісма" — антиукраїнська і не українська компанія. Я це постійно повторював, доки одного дня це не дійшло до ведучих подкастів Бена Шапіро, Джо Роґана і Дональда Трампа, що "Бурісма" — російська, і що це Кремль і друзі Кремля платили Хантеру Байдену, а не вільні українці, які піднялися на Революцію Гідності.

Олег Климчук: Під час своєї виборчої кампанії Трамп часто наголошував, що знає, як закінчити війну. Американці дійсно вірять, що він здатний на це? Яка твоя думка?

Джо Ліндслі: Якщо ви почитаєте книгу Трампа "Мистецтво заключати угоди", тоді зрозумієте, що його слова "Я знаю, як закінчити війну" — це його план дій у поведінці чи у веденні справ із нью-йоркською мафією або політичними опонентами на геополітичній арені. Якщо подивитися глибше, а я вже це зрозумів відтоді, коли його обрали, що для тих, хто підтримує Україну, важливо мати вплив, мати доступ до корту на віллі Мар-а-Лаго (Мар-а-Лаго, приватний маєток Дональда Трампа у Флориді, — ред.) Там щодня щось відбувається. Знаю, що там свого часу побувало чимало польських політиків і лідерів культури. Вони хотіли бути почутими Трампом. А ось українців там ніби як нема.

Ось чому так важливо, що Макрон запросив Зеленського і Трампа на відкриття собору Нотр-Дам. Сприйняття України Трампом змінюється, його погляди залежать від новин, від того, хто з ним спілкується. Цього року був період, коли церква Євангельських християн-баптистів України звернула увагу, що Росія убиває християн. І це дуже сильно подіяло. Республіканці в конгресі й сенат підтримали Україну. А Трамп почав розповідати, як росіяни руйнують в Україні церкви. Була, щоправда, інша проблема у цьому питанні — ця стратегія перевершила мету. Українські представники євангельських церков були надто зосереджені на негативі, і таку картину отримав Трамп. Він почав говорити, що України вже нема, знищена, всі ті гарні церкви теж знищені. Але ж вони не всі знищені. Так, потрібно говорити про злочини росіян, але з іншого боку показувати й приклад Харкова, який як фенікс відроджується після обстрілів, живе і працює. Потрібно показувати, за яких умов Україна може виграти і бути сильною. А Трамп донедавна не мав такої інформації.

Послухайте, у нас стільки геополітичних загроз, ми їх не розв’яжемо легко за одну ніч. І це не лише Росія. Тут, звичайно ж, Китай, Хамас. Вони об’єднуються у різні альянси. Але гляньмо на це з такого боку: Америка має велику і технічно оснащену армію. Якого ще кращого союзника бажати для Сполучених Штатів у ці темні часи, як не найдосвідченіша і найбільша у Європі армія? Це — Збройні сили України, це Україна, яка вірить в Америку, якій до вподоби американські ідеали. Україна не просить Америку воювати за неї, вона хоче втримати свої кордони. Посеред цього геополітичного хаосу, кращого союзника ніж Україна Америці годі шукати. Ще є час підтримати Україну. Але якщо ми довше зволікатимемо, ми втратимо такого потужного союзника. І потім світ стане дуже похмурим і холодним.

На мою думку, потрібно зосередитися на цій ідеї, що Америці потрібна Україна для справжнього партнерства. Україна не Німеччина, яка не квапиться співпрацювати. Українці заодно з американцями вже у багатьох питаннях. А спільно ми можемо сміливо дивитися в очі будь-яким загрозам на нашому шляху.