Поліцейський Володимир Нікулін з фільму "20 днів у Маріуполі": такої війни не було на нашому континенті

Володимир Нікулін, поліцейський, підполковник поліції, заступник начальника відділу головного управління Національної поліції у Донецькій області і за сумісництвом головний герой документальної стрічки "20 днів у Маріуполі".

Пане Володимире, зі свого досвіду журналіста-розслідувача я можу сказати, що поліція не дуже любить спілкуватись з журналістами. Як так вийшло, що ви взагалі стали головним героєм журналістської документальної стрічки?

Ну, по-перше, я вважаю, що я не головний герой цієї стрічки. Головний герой - це люди Маріуполя, це наші оборонці, це наші мужні воїни, це поліцейські. Головні герої - це журналісти, у яких було таке завдання, а я був з ними поруч. Я дуже радий, що з чимось допоміг в той час, тому я не вважаю себе головним героєм.

Розкажіть нам про ваш досвід, про ці страшні 20 днів у Маріуполі, як все почалося, як на вас вийшли журналісти і як взагалі вдалося виїхати звідти.

Ну, це така історія, яка стосується майже кожного, хто носить погони, наших всіх оборонців. Ця історія почалася для мене 24 лютого вранці, коли почалась відносно нас агресія, коли всі люди, всі військові, поліцейські, всі інші служби, які обороняють нашу країну, піднялися. Війна починалась вночі 24 лютого 2022 року. Сказати, що був такий досвід, я не можу хоча війна для донецької поліції почалася не в 22 році, вона почалась у 2014-му, тому деякий досвід роботи під час війни в нас вже був. Але такої війни, я вважаю, не було на нашому континенті, в Європі. Ми готувалися, був у нас досвід, ми зустріли цю війну напоготові, але розраховувати, що це така війна, ми не могли в жодному випадку.

Я думаю, що журналісти, зараз я можу їх називати своїми друзями, і я опинились поруч не випадково. Я розумію, що велика сила журналістської роботи, велика сила правди може нам допомогти у нашій боротьбі і в нашій війні, тому коли я їх побачив на місці жахливого злочину росіян, після удару по пологовому, то одразу звернувся до них, відрекомендувався, сказав, що я з обласної поліції, запропонував допомогу. Ми зрозуміли один одного з першого погляду. Вже потім, коли я знаходився в іншому місці, вони казали, що під час таких подій, під час такої війни, виживання журналістів залежить від допомоги військових та поліцейських. Потім вже моїм словам було підтвердження. Так сталося, що вони зробили велику справу і я дуже радий, що допоміг їм.

Володимире, щоб виїхати з Маріуполя, наскільки я знаю, вам довелося перетнути 15 блокпостів російських окупантів. Як це відбувалося? Розкажіть про свій досвід.

На той час, коли треба було проїхати 15 цих блокпостів, не вони були найбільш небезпечними, а сама обстановка в місті, самі війська РФ, які заходили. Тому що потрапити до них у полон для журналістів це було… їм би завдали великої шкоди, м’яко кажучи. Це була смертельна небезпека, тому коли ми виїжджали, а автомобіль на той час уже був пошкоджений обстрілами, а це також додаткова небезпека, ми проїжджали ті блокпости і я розумів, що долаючи кожний блокпост зменшується небезпека для журналістів, для моїх друзів. Все треба було робити оперативно. Я маю досвід роботи в поліції, я розумію деяку психологію злочинців. Варто сказати, що військові злочинці відрізняються від звичайних, між ними дуже велика різниця. Треба було робити все, щоб мої друзі, щоб моя родина, яка була з ними, не потрапили в полон, тому що наслідки були б дуже тяжкі. Ну, і відверто кажучи, в мене було людське бажання, щоб вони були в безпеці. Василисі Степаненко на той час було 23, там була моя донька, моя дружина… І уявити, що вони будуть піддаватися катуванням…Ми виїхали з тої зони страшенної небезпеки, для мене це було завдання. Може я для цього і служив ці роки в поліції, щоб виконати ці дії.

Володимире, коли відбувалася ця зйомка, коли ви намагалися виїхати з Маріуполя, чи думали ви про те, що зібраний матеріал стане документальною стрічкою року і отримає Оскар?

Щодо цього: по-перше, я прагнув, щоб ці кадри з Маріуполя побачив світ і саме це зробили мої друзі-журналісти. Для мене знання, що ці злочини ніхто не побачить, не дізнається про них, це було саме погане. І коли ми щось робили, коли передавали кадри, зняті в пологовому будинку, в інших місцях Маріуполя, в лікарні, на вулиці, і коли всі матеріали надсилалися до світових ЗМІ, я вже відчував, що це велика робота моїх друзів-журналістів. А те, що ці їхні матеріали отримають якісь премії та нагороди… Ну, я взагалі цього не очікував.

Відверто кажучи, такі були маленькі нюанси, коли ми з моїми товаришами поліцейськими розмовляли на якісь там теми, раділи дуже малому, коли відбивали якусь атаку, коли ненадовго запобігали просуванню росіян, а думати про те, що будуть якісь нагороди… я не міг цього уявити.

Пане Володимире, виходить, що ви, як поліцейський, виконували свій головний обов'язок - ви фіксували злочини і завдяки вам весь світ побачив ті жахи, які росіяни влаштували в Маріуполі. Я хочу вас про дещо інше запитати: ви у 2014 році вимушені були полишити Донецьк, коли власне почалася війна, і тепер вдруге, у 22-му році, вам знову довелося полишити вже нову для себе домівку. Скажіть, чи не думали ви про те, щоби перевестися на службу у безпечні регіони? Адже зараз ви продовжуєте служити у Донецькій області.

Я вважаю, що всі мої товариші, які не стали зрадниками, які переїхали, які продовжували нести службу під час бойових дій, що тривали з 2014  року, я думаю, що це був наш обов'язок. На той час це стало ціллю нашої роботи. Не можу сказати, що це було легко, ніхто за ці часи в світі, в інших країнах, не мав такого досвіду, працювати під час такої війни, я маю на увазі серед поліцейських.

Відверто кажучи, не було бажання перевестися. Це моя область, це моя земля і я мав бажання залишитися працювати там, і зараз маю бажання. Я вважаю, що це наша робота як поліції, і вона показала, що ми велику справу робимо, допомагаючи. Наша робота у Маріуполі показала, що ми потрібні людям.

Може ми і готувалися з 2014 року до цих до цих подій, проте, на жаль, цей досвід, який ми набули, він досить малий, але він знадобився для того, щоб робити свою справу в Маріуполі.

Скажіть будь ласка, от ці 20 днів у пеклі: ви змогли їх пережити? Чи вони досі з вами?

Я можу казати, що для всіх службовців та оборонців Маріуполя було трошки легше. А знаєте чому? Тому що були постійні дії. Я вважаю, що цивільні люди, які знаходились в місті, потерпали більше, тому що жодного дня не було у нас такого, щоб зупинитися та щось обдумати. У військових та поліцейських не було особливо часу лякатися цієї події. А ось що пережили мешканці міста Маріуполь, це забути неможливо.

Те, що Маріуполь залишив слід у моїй душі, це безумовно. Я вважаю його другим рідним містом, хоча я не з Маріуполя. Ми зробили те, що можна було зробити, хоча зараз я думаю, що можна було зробити більше.

Пане Володимире, торік, у серпні місяці, російські окупанти завдали ракетного удару по місту Покровськ, і через кілька хвилин після цього вони вгатили по ньому знову, щоб завдати максимальної шкоди людям, які прийшли рятувати поранених від першого прильоту. Наша знімальна група, власне і я сам, тоді фіксували наслідки цього страшного обстрілу. Росіяни просто вгатили по центру, по багатоквартирних будинках частково їх знищивши під фундамент, і нам відомо, що ви так само постраждали від цього обстрілу. Наскільки я розумію, зараз ви лікуєтесь після отриманого там поранення, так?

Так. Як і всі мої товариші поліцейські, які знаходились в Покровську, я виїхав на місце цієї за жахливої трагедії, цього злочину. Це безумовно злочин, вдарити по житловому будинку в центрі міста, прикриваючись, ніби там якийсь штаб знаходиться. Це злочин і з правової точки зору, і з людської. І взагалі з будь-якої точки зору, що б там сам собі росіянин не розповідав. Це злочин, вони вдарили то житловому будинку. Вони дочекалися, коли людям почали надавати допомогу рятувальники, поліцейські, працівники МНС, лікарі і саме тоді вони другий раз вдарили. Це був удар в спину, безумовно. На той час багато було матеріалів викладено в соціальних мережах, вони їх бачили, завдавали удару навмисно, такому злочину немає виправдання. А чому я опинився там - я їхав після закінчення зміни, мій автомобіль вже направлявся додому, але я, як і інші поліцейські в місті Покровськ, поїхав туди надавати допомогу. Залишити людей безпорадних, без допомоги… ми не могли, хоча ми знали, що буде ще другий удар, але ми садили у машини наших поліцейських, парамедиків, там чоловік був, який знаходився на першому поверсі, він був контужений… Кинути їх та тікати, рятуватися - це було безглуздя. Бігти, надягати на себе бронежилети, ховатися не було часу. Так сталося, що багато наших поліцейських постраждали, виконуючи свої обов’язки.

Я хотів вас запитати таке: влітку 2023 року був у Краматорську прильот по піцерії. Ми дуже часто бачимо злочини Російської Федерації проти цивільного населення, які відбуваються завдяки коригуванню їхніх ракет українцями, які це чомусь роблять, попри те, що бачать, яке жахіття приносять росіяни. На ваш погляд, чи варто Україні жорсткіше реагувати на людей проросійських поглядів всередині України? Чи варто населенню бути більш пильним або якось по-іншому сприймати те, що поруч з нами, можливо наш сусід чи хтось інший, може завтра коригувати російські ракети на наші ж будинки?

На мій погляд, зрада - це найгірший злочин і це найгірше, що може бути. Виправдання цим злочинцям, які наводять, немає. Люди можуть помилятися, проте бути зрадниками, які зраджують своїх людей, тих, які живуть поруч з тобою, це найжахливіше. Я вважаю, що покарання повинне бути, суди мають встановлювати тяжкі покарання за ці злочини, тому що їм немає виправдання. Нехай злочинці все життя будуть думати про все, що вони зробили, про оці самі наслідки. Може хоч з цим покаранням вони зрозуміють, що роблять.

Пане Володимире, останнє у мене до вас питання. Підсумовуючи всю нашу розмову сьогоднішню: як би ви могли оцінити те, як Російська Федерація веде цю війну?

Безумовно, ця війна показала, що вона злочинна з самого початку, а злочинці не можуть воювати по-справжньому. Вони ведуть злочину війну, вони не мають поваги до себе, цими злочинами зневажають навіть себе. Немає військових, які достойні поваги з їхнього боку зовсім. Ці злочини будуть темними плямами на них наступні роки. Може вони навіть ніколи їх вже не виведуть. Я вважаю, що саме головне для нас - донести цей злочин до світової спільноти. Зараз Україна виконує дуже велику справу з приборкання злочинців світового рівня, на жаль це так. Ми своїми зусиллями зупиняємо цих злочинців, які самі не зупиняться. Може хоч так люди в світі це зрозуміють, і буде достойна допомога для нашої країни, щоби ми здобули перемогу над цими жахливими злочинцями.