Путін хоче воювати довго, але не знає як це робити проти альянсу, який підтримує Україну, - російський опозиційний експерт Морозов

Історія про астанинський саміт – не лише про Путіна і Сі Цзіньпіна. Це про спробу сформувати новий так званий альтернативний порядок денний на заміну великим самітам і великим дипломатичним подіям міжнародного плану, які проводив колективний Захід. Отже, порядок денний Астани й готовність Путіна до чогось - для чого це все було йому?

Володимир Путін, беззаперечно, використає цей саміт ШОС для того, аби вибудувати дуже важливу для нього лінію, яка приведе до успіху саміту БРІКС у Казані, що відбудеться в жовтні.

Цей саміт БРІКС у Казані для Путіна надзвичайно важлива дипломатична й політична подія. Чому – тому що навколо саміту точиться боротьба: передбачалося розширення складу країн БРІКС. Кремль активно обігрував заявки, які різні країни подають. Тепер ухвалено рішення, що не буде розширення на цьому саміті в Казані. Але, поза тим, саме в Казані Путін збирається продемонструвати, що він має підтримку країн так званого глобального Півдня. І ось на полях саміту ШОС, я гадаю, головна мета кремлівської дипломатії – просто підготуватися до саміту в Казані.

Але ж відомо, що є публічний порядок денний і є реальний. І хто б з якою доповіддю не виступав на саміті, ключова історія – основні проблеми. А основна проблема – що Путіна починають поступово притискати. Він чекає на американські вибори. З іншого боку, є порядок денний, який формує Китай, «мирний план» якого не приймається, принаймні публічно, на Заході. Як Путін розігруватиме китайський план у своїх інтересах?

Мені видається, що ситуація визначилася після того, як Володимир Путін, вступивши в нову каденцію, виступив з ультиматумом, тобто сформулював у 4 пунктах своє бачення закінчення війни. Цей ультиматум не залишає жодної можливості для дипломатії ані для Китаю, ані для Угорщини, ані для Туреччини. Тому що якщо до путінського пакета пропозицій можна було казати, що Кремль по-різному формулює цілі війни, постійно їх заговорює, створює в різні періоди різні цілі, то тут Путін сформулював це в остаточному вигляді. І якщо Кремль так це зробив, то що тут може зробити пан голова Сі чи будь-який інший політик?

Адже, по-перше, ця вимога Путіна містить повне визнання, причому з допомогою міжнародних договорів, анексії окупованих територій. Звісно, Китай не може тут діяти, Китай визнає постійно публічно територіальну цілісність усіх країн, і України зокрема. Це зберігається в китайській зовнішній політиці досить суворо.

Путін вимагає в цьому ультиматумі, щоб Україна набула нейтрального статусу, без’ядерного статусу й відмовилася від військово-технічної співпраці, спиралася лише на власні військово-технічні спроможності тощо. Тобто Путін пропонує фінляндизацію, якщо застосувати старе слово періоду холодної війни.

Цю вимогу виконати неможливо жодним чином, адже сама війна, яку Путін затіяв, привела до того, що не лише Україна, а й багато інших країн і регіонів – Фінляндія, Швеція вступають у НАТО. І саме тому зараз пролунали голоси, зокрема Віктора Орбана, і президент Туреччини Ердоган сказав - можливо, ми цього не знаємо напевно, але поза тим, - про перемир’я. Це єдине, що залишається в руках різних представників світової політичної сцени, - просто ставити Путіну питання: а чи ви не хочете вдатися до перемир’я? Власне кажучи, щось таке на майданчиках саміту ШОС, на двосторонніх якихось перемовинах, можливо, і було.

А з якою метою Путін так швидко, так нагло озвучив свій ультиматум? Проводився Швейцарський саміт миру, обговорювалися доволі різні речі – безпосередньо на порядку денному не було російської агресії проти України, хоча всі говорили саме про неї. І ось Путін викотив ультиматум, який не може бути прийнятий у жодному публічному політичному кабінеті.

Так, це дійсно важливе питання й досить цікаве. Тому що справді впродовж понад двох років активної війни і Путін, і його оточення виробляли багато різних описів результатів війни тощо. І от зараз Путін, вступивши в нову каденцію, так виступив. Тут можливі різні оцінки, але моя відповідь така: Путін це зробив зараз, орієнтуючись на три авдиторії відразу, вважаючи, що це для нього вигідно.

Одна авдиторія – внутрішня. Путін сформував навколо себе нове оточення, старих людей всіх перетасував і створив кабінет безкінечної війни. Тобто він поставив людей, яким він дуже довіряє, на ключові позиції в новій каденції на наступні 6 років, і цим ставить перед ними завдання, наче хоче сказати: ви підписалися саме на це, це ви повинні робити наступні 6 років, такий має бути результат вашої роботи. Це перший момент – звернення до власної політичної верхівки й бюрократії.

Другий важливий момент – Путін, безсумнівно, звертається до українського суспільства цим ультиматумом. У Кремлі є, про це всі знають, навіть не настрій – постійне переконання, що Україна повинна сама ослабнути з точки зору її морального, військового й політичного духу, зламатися перед непереборною силою Кремля, просто кажучи. Путін після того, як закінчилася каденція президента Зеленського, спочатку став наголошувати на тому, що Зеленський нелегітимний, з ним неможливо вести переговори тощо. І ця заява Путіна спрямована на те, щоби підштовхнути, як вважають у Кремлі, частину українського суспільства до того, що так це буде, прийміть це як неминуче, починайте вже змінювати свою позицію й виробляти нову.

І третя авдиторія тут – звісно, країни альянсу глобальної підтримки України, насамперед США. Авжеж, Путін тут хоче сказати, що, незважаючи на те як розвиватимуться сценарії американських виборів у листопаді, хто буде президентом. 

Позиція Кремля така: нам абсолютно неважливо, хоче сказати Путін, хто там у вас буде президентом, ось наші вимоги щодо того, як мусить закінчитися ця війна.

І з ними матиме справу будь-який президент США, чи будь-який генеральний секретар НАТО, а зараз він новий, чи будь-який склад Єврокомісії. Чи буде в Єврокомісії створено міністерство оборони, чи очолить колишній прем’єр-міністр Естонії зовнішньополітичне відомство – Кремль каже: ось така перспектива й жодної іншої.

Це веде до того, що це всі почули, жодних сумнівів. Усі, хто ухвалює політичні рішення, хто розробляє подальші елементи політики безпеки, - усі чудово почули, що Путін сказав.

Але для української авдиторії це було найдурніше, що Путін міг озвучити. Це не була пропозиція, яка могла б спровокувати внутрішню українську дискусію, - це ультимативна вимога віддати те, що росіяни не захопили. Що стосується Заходу, Путін виставляє маркери, позначаючи свої апетити. Але головне в цьому те, що він дуже поспішає. Зрозуміло, він хоче встигнути перед виборами в США, можливо, ще якісь події намічаються, бо два місяці літньої кампанії, надзвичайно криваві й напружені, говорять про наступ за будь-яку ціну.

Тут взагалі доволі дивна ситуація, наскільки це видно. Річ у тім, що, з одного боку, влітку цього року багато хто передбачав, і не без підстав, що Кремль проводитиме доволі великий наступ, не просто тактичний, а досить переконливий, який запише собі в актив. Такий наступ, який змінив би ситуацію на користь Кремля досить сильно, – це з одного боку.

З іншого боку, ми з подивом бачимо, що водночас Путін змінив міністра оборони. І поставив на місце міністра оборони якогось начебто бухгалтера – людину, яка відповідальна за те, щоб в армії половину часу воювали, а половину – правильно оформлювали фінансові документи. І другий момент тут надзвичайно істотний: одночасно відбуваються арешти й звинувачення у шахрайстві значних військових діячів, бойових генералів. Мало того, що генерала Петрова звинувачено в шахрайстві, учора ми бачили повідомлення про те, що командувача гвардійської десантно-штурмової бригади полковника Городилова, здається таке прізвище, також звинуватили в шахрайстві.

Я би сказав, що це доволі дивна ситуація для підготовки чи проведення якогось наступу.

Тому що такі події, на мій погляд, сильно деморалізують російське військове керівництво на місцях.

Тобто якщо уявити собі, що в окопах говорять про це, а ми маємо про це уявлення через, звісно, воєнних кореспондентів, воєнкорів, то добре видно, що там усі розгублені: як так - найбільш активні й авторитетні в окопах російські військові начальники чомусь ідуть по статті про шахрайство, це якісь дивні події.

Це один бік усього цього. Інший бік – усе ж таки, попри те що в першій половині 2024 року були зафіксовані доволі незначні тактичні успіхи російської армії, але з точки зору всієї концепції цієї війни добре видно, що досягнуто паритету, і цей паритет не ламається. Тобто так, російська армія продовжує завдавати важкі удари по інфраструктурі, але Україна всі 6 місяців цього року надзвичайно успішно активно діє з моменту, щойно почала отримувати військову допомогу. Але й до цього дронова війна, яку провадила Україна, була досить ефективною. І треба сказати, що я не бачу жодних ідей у російському військовому й політичному середовищі, яким чином цей паритет може бути зруйнований.

Тож тут непроста ситуація. І мені видається, що саме тому Кремль зараз дещо підтримує й підкручує ґнотик, організує вкиди навколо концепції можливого перемир’я, чи миру, мирних документів, мирних переговорів. Саме тому Кремль заново дещо підсвічує стамбульські документи.

Тут, звісно, як я казав на самому початку, велику роль, як не дивно, відіграє саміт БРІКС у Казані. Тому що до жовтневого саміту Путін, авжеж, має удавати миротворця. Він мусить постійно натякати глобальній авдиторії, що він взагалі-то за мир, постійно продовжувати гру, що це Київ не хоче миру, постійно апелювати до якихось старих документів, зокрема стамбульських.

Але «стамбульські документи», хай вони не ратифіковані й навіть не підписані радше всього, - але вони йдуть усупереч тому, що Путін озвучував і що ми називаємо «путінським ультиматумом». Цей ультиматум – це психопатологія чи є якийсь план у Кремля? Вони рухаються за чіткою директивною прямою чи в залежності від настрою свого фюрера?

Принаймні зараз добре видно, що Путін, з одного боку, вдався до кроків, які явно демонструють, що він збирається воювати довго. Це насамперед видно з тих перестановок, які він зробив у російському політичному й військовому керівництві після початку нової каденції. Він показав цими перестановками, що треба по-іншому рахувати всю калькуляцію війни, тому що вона буде довгою. Звідси всі ці економічні перестановки в економічному блоці. Це один бік. І він це ясно показує.

Інший бік полягає в тому, що Кремль не має відповіді на питання, як діяти далі, якщо збережеться й буте посилюватися й розвиватися глобальний альянс підтримки України. Це фундаментальний чинник. Путін і Кремль повсякчас кажуть: війна закінчилася б, якби Захід не підтримував Україну. Це мовиться з образою, іноді в образливому тоні або в тоні дипломатичних маневрів. Проте це головний момент. І звісно, мрія Путіна полягає в тому, щоби глобальний альянс підтримки України послабився, здався, змінив свою позицію.

Але треба сказати: цього нема, це добре видно. Навпаки, якщо подивитися на те, що зараз буде на саміті НАТО, - кремлівські медіа верещатимуть й сипатимуть прокльони. Тому що на саміті НАТО у Вашингтоні, а це станеться менш ніж через 10 днів, буде ясно продемонстровано, що відносно Кремля та його війни проти України створено й далі створюватимуться довгі інституції підтримки.

Тобто вся підтримка інституціоналізується. І незалежно від того, хто буде президентом США, які партії переможуть в Європарламенті, є проголосовані в Конгресі США документи – довгі, які не змінюватимуться.

Щодо цього ми добре бачимо, що Кремль з великою енергією збиває - наче жаба молоко, щоб утворилася сметана, - свої контакти з третім світом. Всі це добре й наочно бачать: зачепитися хоч за щось, хоч за маленьку острівну державу, яка начебто підтримує Кремль, за якісь міжнародні інституції, за якісь угоди з цими країнами, щось пропонувати. Але треба сказати, що країн чи політичних режимів, які відверто й відкрито підтримували б Кремль, на планеті Земля, я б сказав, окрім Північної Кореї, ми всі маємо великі сумніви щодо Ірану й Китаю. Точиться велика боротьба.

А можливо, що під час астанинської розмови Сі Цзіньпін дуже конкретно озвучить Путіну своє сакраментальне питання: Путін, ти скільки збираєшся воювати з Україною?  Адже в китайців також є свої плани на континентальну співпрацю, їм дуже потрібно втримати свою роздуту економіку.

Тут є важливий момент: Китай ніколи не ввійде в альянс прямої боротьби з Кремлем. Але при цьому Китай демонструє Кремлю: війна, а тим більше війна агресивна, спрямована на територіальний захват, для Китаю неприйнятна. Я не маю сумнівів у тому, що Китай, і Туреччина, та й багато інших країн, і в Латинській Америці також, готові надати якусь послугу Путіну в закінченні війни – але ж у закінченні війни, а не в продовженні на умовах того ультиматуму, який Путін висунув. Проте зараз не видно ніяких перспектив цього, тому що, гадаю, багато хто спитав у Путіна, і той таки Ердоган на полях цього саміту теж спитав у Путіна ще раз, мовляв, можливо, ви хочете зробити якісь нові кроки - так ми готові допомогти?

Але відповідь Путіна очевидна: ні, усе сформульовано в ультиматумі. Якщо виконувати те, що є в ультиматумі, ще раз повертаюся до того, з чого ми почали, ні в кого нема жодних перспектив, щоби провадити якусь дипломатію стосовно закінчення  війни. А те, що на планеті Земля десятки політиків хотіли б отримати Нобелівську премію миру за створення конструкції закінчення цієї війни, у цьому немає жодних сумнівів - про це мріє кожен.