Путін втрачає Z-патріотів, і другий похід на Кремль може виявитися більш вдалим, - Піонтковський

Ключова історія – якою буде позиція США щодо надання нам довгострокової допомоги. Кілька хвилин тому я спілкувався з колишнім головнокомандувачем євроатлантичного контингенту на Європейському континенті генералом Веслі Кларком, і він запевнив, що допомога Сполучених Штатів продовжуватиметься, незважаючи ні на що. Але ще є Дональд Трамп і його радники, вони озвучили доволі дивні методології, якими, можливо, Трамп послуговуватиметься найближчим часом: тиснути і на Москву, і, що найгірше, на Київ.

Генерал Кларк має рацію. У США відбулася концептуальна революція, яку здійснило рейганівське крило Республіканської партії. Три видатні його лідери - голови комітетів з оборони, закордонних справ і розвідки Майкл Маккол, Майк Роджерс і Майк Тернер, по-перше, подолали спротив трампістів у законі про допомогу Україні. Ба більше – вони обрушилися з критикою на адміністрацію Байдена за недостатню підтримку України. Це серйозний удар по путінській агентурі у Вашингтоні.

 Я згоден із висновком Кларка про те, що підтримка України тепер взагалі не залежить від президентських виборів.

Через цю революцію в обох палатах Конгресу сформувалася двопартійна проукраїнська більшість. За результатами останніх голосувань ми бачимо, що в Сенаті це 80 проти 20 сенаторів (50 демократів і 30 республіканців), і в Палаті це 370 проти 60. І ця більшість не зміниться.

Але є ще верховний головнокомандувач збройними силами США, і в Європі надзвичайно стривожені, зокрема тим, що може статися через кілька місяців. Прогнозувати американські вибори – справа невдячна, але…

По-перше, той верховний головнокомандувач, якого ви маєте на увазі, ще повинен дійти до Овального кабінету. По-друге, США – це демократична держава, у якій Конгрес відіграє вирішальну роль у питаннях війни та миру. А по-третє, я вважаю, вплинула революція, яка відбулася в США та Європі, яку здійснив Макрон: тепер лідери США й Конгрес і лідери Європи ставлять собі завдання не просто уникнути поразки України, як це робила байденівська адміністрація, а завдати поразки Росії. Вони розуміють, що цієї поразки потрібно завдати, щоб бути упевненим повністю в результаті до 21 січня 2025 року, коли новий президент прийде в Овальний кабінет, - щоб уже не було жодних сумнівів.

І саме на це працюють усі останні дії. Ми бачимо, як на наших очах стираються всі червоні лінії: США дозволили надання ATACMS найбільшої дальності, зняли обмеження на дальність ударів по російській території. А ось і сенсація вчорашнього дня – вся американська преса говорить, що адміністрація Байдена поки що продовжує опиратися, але все більше джерел стверджують, що під тиском республіканців вона буде змушена прийняти таку формулу:

Байден, як і раніше, проти відправлення американських збройних сил в Україну, на відміну від Макрона і його союзників, але не виключає, щоби компанії, які постачали зброю, направляли свій персонал для обслуговування цієї зброї.

Тобто це те саме, фактично, що збирається робити Європа – надавати не лише ракети й літаки, але й технічний персонал, який обслуговує ці ракети й літаки. Макрон одним реченням зруйнував багаторічний, десятирічний ядерний шантаж Путіна, сказавши, що французькі військовослужбовці вже беруть участь у воєнному конфлікті на території України, вони вже обслуговують наші ракети SCALP, як британські обслуговують Storm Shadow, і я готовий скерувати ще більше технічних спеціалістів, і готовий надати французькі літаки Україні.

Це все свідчить про те, що Захід дійсно має серйозний намір завдати поразки Росії. І розуміє ту загрозу, яку уособлює Трамп. Путін це також зрозумів. Зверніть увагу – він зараз не погрожує ядерною зброєю, він збагнув, що це пусті погрози, які спричинили обурення вже всередині його так званої Z-патріотичної спільноти. Ми бачимо спантеличення в дебатах на пропагандистських каналах. Ми вже чуємо нарікання: цар несправжній! Цар не виправдав надії! Франція вже нам війну оголосила, відправляє своїх військових, - а ми не можемо завдати ядерного удару по Франції!

А чому Путін викотив свій ультиматум? Ультиматум ірраціональний, він оголосив його публічно напередодні Саміту миру у Швейцарії. Путін міг би просто промовчати, а він каже: ні, Україна має вивести зі своїх суверенних територій війська, інакше я ні про що не говоритиму. Тобто в нього в голові не прояснилося.

Чудове запитання. Не згоден – це показує, що дещо в голові в нього таки прояснилося. Так, це безпрецедентна в історії світових війн і світовій історії пропозиція – віддайте мені ще й ті території, які я не зміг у вас захопити, тоді я готовий на перемир’я. Ніхто це серйозно не розглядатиме, ніхто не прийме.

Але подивіться на цей ультиматум з іншого боку, очами путінського патріотичного бидла, яке його підтримує: це ж відступ. Путін же ж розпочинав війну ультиматумом 30 країнам НАТО – "збирайте манатки й геть звідси!". Погрожуючи знищенням, сказав їм у день оголошення війни: якщо ви лише наважитеся допомагати українцям, заважати мені трощити Україну, на вас чекають такі катастрофи, яких ви не знали впродовж вашої тисячолітньої історії. Тобто погрожував ядерною зброєю. Тепер уже зрозуміло, що це пуста погроза, Захід її не боїться.

І Путін зараз зайнятий іншим питанням. Так, він хотів стати володарем всесвіту, він був упевнений, що Київ за 7 днів і що Захід відступить мало не до Ла-Маншу. Але тепер він зайнятий іншим: йому потрібно залишитися при владі в країні, що зазнала поразки.

Тому що навіть його ультиматум, нахабний і сміховинний, - це визнання поразки його планів війни, яку він оголосив 24 лютого. Зараз його завдання – залишитися при владі.

А як це зробити? Укласти якусь угоду, яка залишить у нього в руках велику частину території України. Отож він і сподівається продати своєму народові - своєму «піплу» і своїм прихильникам це рішення як почесну нічию, мовляв, так, мені не вдалося здійснити нашу величну мету. І він уже підготував винного: через те, що армія складається зі злодіїв і зрадників, вся його боротьба з корупцією – це спроба звинуватити армію в провалі плану захоплення України. Усім відомо, що Тимур Іванов був гаманцем Шойгу, а сам Шойгу був гаманцем Путіна. І всі ці мільярди йшли в кишені путінського угруповання. Тому це смішно, що він раптом дізнався, що в армії корупція.

Він готує дві речі. Перша – вирвати цю угоду про почесну нічию і продати це населенню, а звинуватити в провалі здійснення величної мети захоплення України та Європи корумпованих генералів.

Та продати на Заході ніхто не зможе – будь-яка почесна нічия, якої хотів би Путін нашим коштом, не пролізе в жодному західному кабінеті, від цього плану відхрестяться всі.

Але ж він не має іншого, хапається як за останню соломинку за Трампа. Трамп, по суті, пропонує те саме. І в мене виникає просте питання: навіщо це робить Трамп? Дивіться, ось його остання позиція, яку ви на початку озвучили, - вона  йому не приносить нічого політично, вона суперечить позиції більшості Республіканської партії, рейганівського крила Республіканської партії, яке критикує Байдена за недостатню підтримку України й вимагає повного розгрому Путіна. Вона не додає йому жодного виборця. Те бидло трампівське, яке ходить на його мітинги й вітає його, - їм начхати, вони навіть не знають, що таке Україна й де вона. Трамп уперто продовжує рятувати Путіна й рятувати його безнадійний план оборудки без жодної видимої політичної причини, шкодить своїм політичним перспективам.

Це доводить те, що казали багато аналітиків: є якась страхітлива залежність Трампа від Путіна. Пам’ятаєте ту сцену після саміту в Гельсінкі, коли вони з Трампом розмовляли віч-на-віч понад годину, а тоді вийшли до публіки – маленький, підленький, з глузливою посмішкою Путін і розгублена, розчавлена величезна туша Трампа. Я не знаю, які документи та які аргументи наводив там Путін, але це показує: сьогоднішня політика Трампа, його спроба врятувати Путіна, як ви правильно сказали, - безнадійна поразка. Ніхто з адміністрації Байдена сьогодні, за всіх наших претензій до цієї адміністрації, на цю угоду не пристане, тим більше європейці. Його надія – що Трамп виграє вибори й урятує, принесе йому спасіння, цю почесну нічию.

Путін поїхав до Північної Кореї. Напружилися і в Пекіні, і в США. Що він міг звідти вивезти - певну кількість артбоєприпасів, і продати Кім Чен Ину якусь ракетну технологію. Тобто майже нічого, але Путін пішов на це, хоча напередодні був у Пекіні з усією своєю сворою. Дивний вояж Путіна і його кліки на Схід.

Це показує обидва його останніх розпачливих кроки. Завдання, яке він дав своєму агентові Трампу, - будь-якими засобами просувати угоду, почесну нічию для Путіна, та його поїздка до Кореї випрошувати зброю показують, у якій безвиході він опинився. До речі, поїздка в Корею не викликала великого захвату в його старшого партнера, товариша Сі, бо Путін вторгся у внутрішнє заднє подвір’я Китаю.

Суверенні території Китайської Народної Республіки. Тобто монстр, якого вигодовували в Пекіні.

Мені це нагадує інше. Знаєте, відносини Путіна й Лукашенка завжди були складні, досить гострі. І Лукашенко у важкі моменти завжди їздив у Пекін – показати Путіну, що має й іншого спонсора. Це страшенно дратувало Москву. А Пекін також дратують шашні Путіна з Північною Кореєю. Тобто всі ці розпачливі кроки Путіна лише погіршують його становище.

Але найстрашніше – це його Z-патріотична спільнота, що розгортається, настрої, що «цар несправжній».

Z-патріотів дивує, чому Путін не покарає Францію тими ж ядерними ударами. Та тому, що Макрон йому досить твердо нагадав, що Франція також ядерна держава. Це те, про що я кажу три роки на всіх каналах, – що Путін ніколи не був готовий застосувати ядерну зброю, він чудово знав, що це просто шантаж з метою залякування Заходу.

Тепер Путін сипле інші погрози. Після удару по Севастополю вони звинуватили американців і кинулися їм погрожувати цілком конкретно. Божевільна Машка Захарова – це не пропагандистка, це офіціоз-медіа – заявила, що американцям буде дуже серйозна відплата за їхні удари по Севастополю.

Ну, добре, патріоти вже обурювалися, де ж ядерні удари, а тепер через тиждень ті самі Z-патріоти спитають у Путіна: а де відплата по США? Він опинився в такій собі лійці непустих погроз: раніше погрожував ядерною зброєю, тепер пояснює своїм патріотам, мовляв, так, ми готові застосувати ядерну зброю, але не зараз, зараз нема потреби, триває конвенціональна війна, і ми її виграємо. Так, добре, тепер вони чекатимуть і погрожують завдати удари по американських супутниках, по американських безпілотниках, по румунських і польських аеродромах, куди вже прибувають літаки НАТО та які використовуватимуть їх як базові аеродроми для ударів по Криму. Але ж де путінські удари?

«Дванадцять путінських ударів» – візит у Північну Корею, візит у В’єтнам і мовчання про Дагестан. Тобто криза жанру є. На війну це поки що не впливає. Але я цілком із вами погоджуюся: у внутрішньому фашистському середовищі питань виникає дедалі більше. Що їм робити? Вони не бачать стратегічної перспективи не те що перемогти, а як їм вижити в тій ситуації, в яку їх затягує Путін дедалі глибше.

Абсолютно правильно, Путін – це щур, якого загнали в кут. Зверніть увагу на нову обставину кавказьких ісламо-фашистських заколотів: основний склад цих терористів – це золота дагестанська молодь. Це діти, два сини й інші родичі, керівника партії «Єдина Росія» в Дагестані, керівника району. Ці організації пов’язані з національним героєм Дагестану, у них є боротьба без правил, а всі ті школи боротьби без правил, виявляється, і готували всіх цих ісламських терористів. Тобто проти Путіна виступають не якісь соціально знедолені люди, доведені до відчаю своїм становищем, - та сама золота молодь й еліта Дагестану виступають проти російської влади. Жодних симпатій вони в мене не викликають, але коли жаба змагається з гадюкою, ми лише вітаємо таке явище.

А чому Путін намагається оминути цю історію? Замість того, аби розвантажити свій порядок денний із Дагестаном, вони, таке враження, не знають, що з ним робити.

Так отож. Путін розв’язав проблему Чечні, загалом визнавши свою поразку й повністю віддавши владу в Чечні клану Кадирових. Кадиров, по суті, очолює незалежний султанат, виробляє там що хоче. Путіну доведеться… Тобто Кавказ уже фактично відділяється від Росії. Не кажучи вже про те, що Путін втратив абсолютно всі позиції на Південному Кавказі - коли відмовився підтримати Вірменію під час Другої карабаської війни. Два роки тому під час урочистостей у місті Шуша президент Ердоган і Алієв підписали угоду про об’єднання армій, є єдина турецько-азербайджанська армія, яка де-факто є армією НАТО. Туреччина, нагадаю, - член НАТО.

Тобто геополітичне становище Путіна, поки він загруз у війні в Україні, обвалюється по всьому пострадянському простору.

Але найстрашніше для нього – втрата аудиторії Z-патріотів. До речі, це дуже актуально - зараз річниця заколоту Пригожина. Заколот Пригожина відбувався, по суті, під тим же гаслом: «Цар несправжній!» Тільки він не називав ім’я самого царя, він називав непристойними словами, які я не можу процитувати у вашому етері, Шойгу й Герасимова.

Але ж ми пам’ятаємо, як риторика Пригожина еволюціонувала: за два дні до свого заколоту він звернувся до народу й армії. Він казав уже не лише про те, що бракує снарядів, - він критикував саму війну. Він казав: люди, нас штовхнули в цю недолугу, непотрібну війну олігархи Рубльовки, відправили на смерть солдатів. І коли вони зрозуміють, хто їх туди послав, вони порозривають їм ср*ки. І Пригожин майже досяг успіху. Без жодного спротиву він мало не дійшов до Москви. Путін ліквідував Пригожина, але є пригожинські настрої…

Але ж Пригожин також був не сам – хтось же ж заправляв літак Пригожина. І хтось переказував гроші. І хтось організовував супровід пригожинських банд в Африці, і так далі. Тобто це або Головне розвідувальне управління, або ФСБ.

Лозунги Пригожина дуже популярні. І зараз це найдивніше для Путіна. Нещодавно в думі виступав генерал Шаманов, відомий воєнний злочинець, чудовисько. Він несподівано знову почав критикувати військове керівництво й Путіна, викривав генералів. Як він сказав, «генерали шиють собі мундири в найкращих ательє, а в солдатів не вистачає гімнастьорок». Він повторював ті самі соціальні гасла про те, що армію грабують, розігрував тему «цар несправжній».

Це показує, наскільки вразливі позиції Путіна - досить з’явитися одному харизматичному лідеру, який повторятиме ті самі гасла Пригожина, і другий похід на Кремль може виявитися більш вдалим.