Трамп ніколи не домовиться з Путіним, бо хоче віддати 20% України, а Путін хоче забрати 100%, - Фейгін

Карлсон приземлився в Москві – подібних почестей не мав жоден журналіст - і з ним носилися як із писаною торбою. Але головне не те, що Путін наговорив у карлсонівському інтерв’ю, а чому в Москві настільки ніжно сприймали представника «буржуазного, імперіалістичного» журналізму й що він міг привезти. Це ж не просто собі Карлсон – це людина, надзвичайно наближена до одного з основних кандидатів на пост президента США, і сам він може посісти дуже високу посаду в разі перемоги Трампа.

Що тут сказати – візит начебто неочікуваний. З’явилися в кремлівських пабліках, у телеграмі його світлини в Большому театрі. Ви знаєте, це ще з радянських часів традиція – шанувати гостей космосом, балетом і подібним. Отже невипадково, що він там виявився - з оперативниками ФСБ, я гадаю. Він міг знати чи не знати, але його напевно супроводжували, був якийсь ескорт саме в Большому театрі. І вже тоді було зрозуміло, що він приїхав.

А навіщо він міг приїхати – лише для інтерв’ю з Путіним. Жодних інших варіантів тут не могло бути, не пхався ж він з Америки подивитись якийсь балет. Тобто зрозуміло, що Москва напередодні американських виборів у листопаді дуже зацікавлена у виході на американську аудиторію. Але на яку? На протрампівську.

Путін дав це інтерв’ю, наче надсилаючи меседж Трампу. Що там публічно звучатиме? Що ми готові домовлятися, ми з цією адміністрацією не можемо домовитися, вони нас не чують - ми хочемо домовлятися з кимсь новим, хто стане господарем Овального кабінету в січні 2025 року. Що ми готові до співпраці з Америкою й що взаєморозуміння з Америкою можна досягнути з наступною адміністрацією тощо. Але ціна питання – Україна, тоді ми готові домовлятися. Це такий, якщо коротко, стисло, буде основний лейтмотив інтерв’ю, яке покаже Карлсон.

Тепер щодо особистості самого Карлсона: ви знаєте, що в американській пресі подекуди трапляються повідомлення, що Трамп його розглядає як одну з кандидатур у номінації на пост віцепрезидента від Республіканської партії? Там і Десантіса називали, хоча начебто не склалися стосунки в самого Трампа з Десантісом, інших називали. Отже стверджувати, що Карлсон не може опинитися на посту віцепрезидента, я особисто в це не вірю - що він стане кандидатом у віцепрезиденти й віцепрезидентом при Трампі, але поза тим, якщо про це пише американська преса, - це невипадково. Тим більше що зв’язки Карлсона, який є фаворитом  журналістів ще починаючи з часів Fox news, у Трампа цілком очевидні. До того ж Карлсон має абсолютно антиукраїнську й цілком прокремлівську позицію. Тобто щодо нього питань немає: це людина, що публічно артикулювала речі, які іншим чином схарактеризувати неможливо.

Трапляються журналісти, особливо з демократичного табору, з усіляких отих «якісних» ЗМІ американських, такі, що і туди і сюди. Начебто їх можна трактувати так, а можна й так. Саймон Шустер, який опублікував свою відому статтю в The Times. Ви можете його і так розглядати, і так – начебто незалежний. З Такером Карлсоном таких проблем нема, нема такої неоднозначності, він цілком певну позицію має. А якби він її не мав – він не мав би можливості з Путіним зустрітися й узяти в нього інтерв’ю, це головна умова компліментарності.

А що він міг відвезти негласно Трампу? Усе те саме - що Москва готова співпрацювати.

У Трампа та його оточення й без того є канали, і для того не потрібен публічно підсвічений Карлсон, щоби щось там спеціально везти. Гадаю, там є можливості для обміну точно. Але тут важливий і публічний елемент. З іншого боку, вага цього Карлсона: він має на YouTube акаунт, він же пішов з Fox News, - у нього там 800 чи 900 тисяч підписників, боюся збрехати. Так, звісно, його деякі відео мають переглядів по 2, по 3 мільйони, і з Путіним це буде величезний перегляд. Можна очікувати, що тизер із виступом, який він покаже безплатно, з вільним доступом до інтерв’ю з Путіним, подивилося, кажуть, уже 10 мільйонів. Тобто й інтерв’ю з Путіним теж матиме стільки переглядів.

А як артикулює це сам Карлсон? А він каже: ми маємо право знати, ми повинні дізнатися, що відбувається. Те, що один бік висвічують, даючи зелене світло Зеленському, це, каже, неправильно. От у нашій американській демократії, от ми, американці, маємо знати всю картину реальну, яка вона є, на користь Америки. Ну, Америка найперше - це зрозуміло, інакше він артикулювати не може, навіть попри свою прокремлівську, пропутінську позицію. Але сам факт - він апелює до якоїсь свободи слова, демократії, яка дозволяє йому ці речі реалізовувати.

А які були сигнали негласні, які Карлсон не артикулював публічно?

Я думаю, що мова була про Україну, чого бажає Путін у цій потенційній домовленості між Вашингтоном і Москвою. Одразу скажу: я вважаю, що з приводу Путіна Трамп і помиляється  - як девелопер. У нього саме така психологія - психологія бізнесмена, до того ж напівкримінального, напівексцентричного, людини, яка то казино, то жінки, то конкурси краси, а не якийсь там Воррен Баффет, який весь час одне...

Люберецький девелопер. Чи лужниківський.

Розумієте, коли конкурси краси, трішки кіно – воно все якесь масмедійне. Він напевне міркує так: слухай, нумо домовлятися. Тобі 20% України, ми забираємо 80% - чудовий бізнес, ти ж отримуєш голими 20%, це і території, й усі преференції, пов’язані з виходом до моря, і якась нова для тебе геополітична ситуація.

Путін не бажає 20%, він бажає 100%, це важливо розуміти. І ось тут ця надія, що, навіть якщо Трамп переможе на виборах, вони не домовляться. Тому що Путіну не досить 20%, більш того – йому недостатньо 100% України. Його мета – це те, що було заявлено в його меморандумі в грудні 2021 року: весь колишній східний блок, його демілітаризація від кордонів травня 1997 року, попри членство в НАТО цих країн. Він домагатиметься саме цього. І надія - що вони в кінцевому підсумку не домовляться, бо для Трампа це була б поступка за нізащо, про торгівлю за повітря.

Я думаю, що Путін зараз може маневрувати, не розкривати всіх своїх карт. Він хоче, щоби просто змінилася атмосфера в США, в політичному істеблішменті чи у владі, в якій може прийти Трамп, для того щоб із ним взагалі почали розмовляти.

Другорядно там є і санкції, і нафта, і ембарго, і зняття з нього статусу воєнного злочинця – цього всього Путін хоче, безумовно, і буде виставляти ці вимоги, це само собою, ми це розуміємо. Але це лише похідна від тієї головної його вимоги про те, що він хоче всю Україну. Ніколи він не задовольниться тим, що він залишить у себе 20%, а 80% підуть до НАТО і ЄС - це важливо розуміти.

У цьому вони не домовляться ніколи, навіть із таким зручним для нього партнером у переговорах, як Трамп. На моє особисте переконання, Трамп знає, де зупинитися, ще й тому, що така здача позицій неприйнятна для американської еліти, для американської доктрини, для всього, що робилося США за останні 30-35 років – після падіння комунізму, перемоги в Холодній війні тощо.

Тому насправді Карлсон може провадити лише якусь рамкову оферту, запрошення до оборудки, що називається. За якої, навіть не приховуючи, навіть у цьому інтерв’ю, можливо десь поза очі, поза інтерв’ю, поза кадром, йшлося саме про це: «нумо розпочинати діалог», «нумо домовлятися», «ми можемо домовитися про все», «я до всього схильний», «я на все готовий» - саме в таких висловах Путін міг передати щось Трампу.

Ми сподіваємося, що адміністрація чинного президента Байдена зможе реалізувати озвучене чи обіцяне, але все знову буксує. Які, можливо, є підводні течії? Республіканці за Україну, а по факту - домовитися вони не можуть. І всі починають качати кордон із Мексикою, який набув важливості Тайваню.

Виходить так, але це не можна розглядати поза контекстом виборів. Вибори в Америці є визначальним чинником, за якого республіканці, безумовно, використовують ситуацію, можливо, тиск на демократичну адміністрацію, на самого Байдена, на його оточення з метою досягти максимальної вигоди для себе саме на виборах. Суперечка про кордон, про нелегальних мігрантів - до речі, адміністрація Байдена впирається, каже пропускати 5 тисяч мігрантів на день, а республіканці кажуть - 10 зараз проходять, наполягають, щоб узагалі жодної людини. Що виглядає цілком логічно й правильно з боку тих самих республіканців.

Але проблема в тому, чому це пов’язують саме з Україною, чому це взаємопов’язування саме з міжнародним питанням, яке, м’яко кажучи, не міститься всередині американського порядку денного аж ніяк. Українське питання не впливає ні на податки, ні на мігрантів, ні на Obamacare (реформа охорони здоров’я в США, - ред.) – ні на будь-що.

Просто цинічна американська політика, хочемо ми цього чи ні, визначається багато в чому саме номінацією Трампа.

Бо якщо б номінувалася Ніккі Гейлі, цієї проблеми не було б. Вона якщо мала б високий рейтинг і була б першим претендентом, то швидше за все така ситуація не виникла б.

Американські сенатори-республіканці, які впливають на питання, залежать від думки Трампа, вони прагнуть свого переобрання, а республіканський електорат багато в чому підтримує саме його. Там ціна питання – 6 республіканців, які постійно катують решту й голову – спікера палати представників Джонсона, 6 людей, які можуть кинути на вагу свої голоси (з урахуванням демократичних голосів) і переобрати спікера Джонсона. Це йому невигідно, тому він гальмує внесення питання в порядок денний.

Побачимо, чим це закінчиться, ми не вирішуємо наперед, будемо дивитися. Але це блокування викликано саме діями шалених прихильників Трампа з-поміж республіканських конгресменів. Факт залишається фактом, і якось так виходить, що якась маленька групка встановлює для республіканської більшості свої умови.

Отже, комусь це вигідно, можливо, глибинному діпстейту. Якийсь дивний збіг: американці не можуть знайти гроші - і обіцянки, обіцянки, обіцянки.

Для демократичної адміністрації це теж дуже вигідний момент, тому що в президента Байдена поза рішенням конгресу є можливість допомагати зброєю й допомогою, військовою насамперед, Україні. Є така можливість – обходячи конгрес, своїми рішеннями, з бюджету Пентагону тощо.

Але він що заявляє? Він каже: ні, ми цього не робитимемо, нехай уся відповідальність буде на республіканцях, якщо вони відмовляються виділити ці 60 мільярдів, нехай вони за все відповідають. Тобто це і з боку демократів якась гра. Ми знаємо, що всередині демократичної адміністрації є лінія, яка скерована на змушення України до переговорів з Москвою через поступки: віддати ці 20% території, отримати поки що невідомо що – навіть немає параметрів можливих переговорів з Москвою, які були б вигідні Україні. Ми не знаємо, бо попередні умови про звільнення окупованих територій відкидаються з порогу і Москвою, і взагалі Захід теж спокійно реагує на цей ультиматум з боку Москви.

Тому, так, можна припустити, що й для демократів, для Байдена це дуже зручна позиція, за якої він скаже: я готовий допомагати, я навіть поступився щодо кордонів, я готовий на паркан на мексиканському кордоні, але ж вони не хочуть, ви ж бачите, як поводяться республіканці – в ультимативній манері.

Отже, для якоїсь частини оточення Байдена, даючи йому додаткові бали, вигідно це представити так, що проблема лише в республіканцях.

Тут, звісно, складніший рисунок гри. І однозначний висновок: Україна стала заручником виборчої кампанії в США, і до листопаду, імовірно, це все буде таким чином відбуватися. Ми вже переживаємо лютий, ще пів року залишається щонайменше. Але рано чи пізно це повинно закінчитися.

Путін збирається відвідати свого партнера Ердогана. Сирія, Лівія, Червоне море - це все зрозуміло, але щоби Путін особисто поїхав - значить, він має щось привезти й щось отримати.

Я вважаю, що Путін їде з двома країнами домовлятися. Він до цього був у Саудівській Аравії. Тепер поїхав до Туреччини – щоб вибрати чи запропонувати формат переговорів щодо України або стамбульський, який уже був, або саміт у Джидді, який відбувся в серпні минулого року і який приймала Саудівська Аравія, і там проводити переговори з Трампом як майбутнім президентом. Це вже буде в листопаді.

Якщо раптом вибори закінчаться його перемогою, то 20 січня 2025 року Трамп уже інавгурується й буде готовий проводити з Путіним переговори. 

І, можливо, майданчиком (природно, в Москву чи Вашингтон ніхто не поїде) може стати Стамбул, Джидда чи Ер-Ріяд - це Глобальний Південь може приймати, а не Женева якась, як це було з Байденом. Мені здається, що Путін зацікавлений у підтримці такої ідеї з боку Глобального Півдня. Ініціатори саміту в Джидді - Саудівська Аравія та інші країни. А стамбульський формат уже був у 2022 році, і Путін тепер до нього апелює, каже, от дурні, ви з нами тоді не домовилися.

Отже, я цілком можу припустити, що, окрім інших питань, пов’язаних із відносинами Туреччини й Москви, Ердогана й Путіна, це буде пріоритетним – відновлення переговорів на їхньому майданчику на вигідних умовах для Путіна. Мені здається, що він про це домовляється.

Про ці рамкові путінські бачення й пропозиції, пам’ятаємо, було чимало вкидів, необережних формулювань, присвячених стамбульському формату. Намагалися зробити крайнім тодішнього прем’єр-міністра Великої Британії Бориса Джонсона, хоча це було не його рішення чи бачення - просто колективний Захід не міг приймати таке.

Там вихід зі стамбульських угод був комбінованим рішенням. Дійсно, вплинуло дикунство в Бучі на готовність Заходу в той момент, весною 2022 року, постачати зброю в значній кількості, для того щоб Україна могла захистити себе. І позицію українського суспільства брали до уваги – українське суспільство не хотіло жодних домовленостей через поступки.

Плюс було зрозуміло, що успіх, на тлі якого ці переговори розпочалися, - московський, коли вони вдерлися 24 лютого в Україну й підійшли до Київської області, – виявився уявним. Тобто можливість для реалізації цього плану була дуже мала, тому що загалом Київська область була захищена. І втрати Москви були величезними, до чого вони не були готові – план передбачав 3 дні, чи 7 днів, може, місяць, тобто недовгий термін, бліцкриг. А він захлинувся, і ніхто не був готовий до продовження саме у вигляді бліцкригу, треба було відійти, перегрупуватися й починати довгу-довгу війну, яка зараз і відбувається.

Знаєте, я думаю, що це не було якимось неправильним рішенням – відмова від переговорів тоді. Проблема ж не в тому, що Україна вийшла з переговорів, Захід мав тоді інші наміри, а те, що Захід не виконує свої зобов’язання, скажімо відверто, стосовно постачання таких озброєнь, які він пообіцяв. Не Україна просила - Захід у рамках «Рамштайну», Великої сімки, двох уже самітів НАТО обіцяв постачати ці озброєння.

Я пам’ятаю, коли прогнозував, що війна може закінчитися до 2024 року чи на початку 2024 року: це було наприкінці 2022 року й сталося на тлі успішної Харківської операції, звільнення Херсона. І були обіцянки, що ми надамо мало не завтра ракети ATACMS, літаки й решту, щоб закінчити цю справу на полі бою. Але цього нічого не було - ви ж нічого не надали.

Потім був Пентагон-гейт, скандал наприкінці зими 2023 року, коли розкрилися документи й виявилося, що взагалі дуже помаленьку відбувається постачання цих озброєнь, які пообіцяли, - і танків, і решти. І що взагалі наступ ні в березні, ні у квітні, ні в травні не розпочнеться, бо просто недокомплект, недонавчені солдати української армії, як це обіцяли, в потрібній кількості, недонадане озброєння.

Звісно, якщо ви не виконуєте своїх зобов’язань - про що тоді розмовляти? Але в момент, коли відмовлялися від стамбульського формату на тих відомих підставах, домовленості були інші з Заходом і обіцянки Заходу були інші. Тому зараз цією проблемою не можна докоряти лише Україні, мовляв, їхній контрнаступ захлинувся, точніше не виконав тих завдань, які перед ним було поставлено. А ви виконали всі свої зобов’язання, щоб Україна реалізувала всі ці плани? Теж гарне питання.

Тому сьогодні нові переговори швидше за все будуть уже на нових підставах. І Москва їх вестиме по-іншому. Путіну дали перепочити щонайменше пів року – він зумів створити горезвісну лінію оборони Суровікіна в три ряди, мінні поля й море іншого. Тим самим створив для себе сприятливу позицію також для переговорів - тому він може тепер тиснути.

Проблема лише в одному: якщо Захід не поступався б цьому тиску, нічого Путін не домігся б. Нічого. Це виключно через слабкість Заходу, спричинену виборами, в яких навіть демократична чинна адміністрація змушена маневрувати й не робити різких рухів, аби пройти період виборів з відносно спокійним ставленням до себе виборців, не надаючи приводів для загостреної критики з боку Трампа й республіканців. Отже, переговори відновляться лише за нової адміністрації, за попередньої для цього немає жодних шансів.

Як впишеться в порядок денний російських перепризначень Путіна війна? Наскільки вони будуть готові йти до кінця в екзистенційній війні?

Коли ми говоримо про так звані вибори в Росії, зрозуміло, що там не буде виборів, а буде підміна результатів, перепризначення, плебісцит про довіру, як завгодно. Хоча плебісцит про довіру теж передбачає негативний результат. А хто повірить, що якийсь там плебісцит може бути з іншим результатом - там у бюлетені лише Путін, нічого більше. Я образно кажу, але всі розуміють, що відбувається.

Тому насправді з війною процес електоральний пов’язаний. Для Путіна важливі не голоси виборців - він сам визначає, скільки отримає голосів, йому важливі настрої. Це йому важливо, щоб люди не бунтували, не обурювалися, погоджувалися, визнавали й поводилися тихо – це Путіну дійсно важливо, заперечувати безглуздо. І він стежить за суспільними настроями. Вони жодного зв’язку з результатами виборів не мають. Навіть якщо уявити, що 90% проти Путіна, Путін владу не віддав би: він багнетами забезпечив би собі результат і захистив його. Написав би, що в нього 90%, і не дав би людям вийти й обуритися цим порушенням, підміною чи фальсифікацією результатів. Але настрої все одно важливі, він має їх контролювати, вони мають відповідати його бажанням, його намірам. Тобто щоб у жодному разі не настало серйозне, непримиренне протиріччя. Не можна реальну картинку підміняти тільки віртуальними, придуманими виборами та їхніми результатами. Не можна. Люди все одно мають зберігати лояльність. Він за цим стежить.

Війна, безумовно, подразник. Люди стали жити гірше, когось відправляють на фронт, хтось в армії, хтось перелякався й поїхав, релокувався за межами Росії, хоче повернутися тощо. Тобто купа проблем, пов’язаних із війною. А як по-іншому? Путін не може взяти паузу. Він зараз, як пише Forbs, готується до наступу в Харківській області. Можливо, що це вкид, ІПСО. Можливо, дії російської армії, Кремля саме такі, щоб провокувати очікування вторгнення з Білгородської, наприклад, області на Харків чи Куп’янськ - неважливо. Вони кажуть, що на Куп’янськ зосередили 500 танків, танкова армія там, бронетехніка, бронемашини в такій само кількості, 40 тисяч військ тощо.

Тобто ситуація тут виглядає так, що Путін, природно, хотів би більшого успіху – взяти Куп’янськ чи Авдіївку.

Яку він не взяв, до речі. Чого тільки не пророкували щодо Авдіївки - що два тижні їй залишилося, а далі – все. Але Путін її не взяв. Йому важливо отримати цей результат, але ризикувати надто сильно до 17 березня він не буде, залишилося 6 тижнів, не так багато. Краще рівно, горизонтально дожити ці 6 тижнів до 17 березня, а там уже вдаватися до якихось нових зусиль у новій ситуації з новим урядом, новими повноваженнями, можливо, заведеними у новий уряд своїми наступниками – дочками, близькими людьми, які зовсім діти, нащадками, чого Путін прагне, безумовно.

От тоді, мені здається, варіант якогось наступу реальніший. До виборів, на мій погляд, залишилося мало часу. От уявімо, що вони завтра вирушать на Куп’янськ. Я там був, у Куп’янську. Багато хто каже: чого ти весь час про це розповідаєш? Я можу свідчити, як людина, яка там була, - не за глобусом чи розповідями інших чи телеграм-каналів. Я бачив Оскол внизу Куп’янська – я не знаю, як його подолати без величезних втрат. Мабуть, усе можливо на світі, у них багато снарядів, північні корейці постачають, вони закидатимуть місто снарядами. Але повторюю: просто так подолати цей Оскол неможливо. Річка невелика, але Куп’янськ на підвищенні, далі ліс, терикони. Мені офіцери показували: там вони розташувалися. Не дуже добре видно з позицій навіть у бінокль, бо відстань велика. Я хочу сказати, що не уявляю, як це можна зробити за 6 тижнів.

А ось Авдіївка – там немає таких проблем, рівна місцевість, але теж не досягли. Тому я думаю, що це більш довгостроковий план, а не такий, що до виборів він хоче показати російським виборцям результат: дивіться, я взяв Куп’янськ. Мені не здається, що для цього вистачить часу.

Як ви гадаєте, Медведєв імітує чи справді в нього вселився дух Жириновського?

Я вважаю, що його змусили грати роль цього Петрушки, і він в неї вжився. Він з тих людей, що повірив у те, що він і є цей Петрушка. Ймовірно, він і раніше, коли говорив, що воля краща за неволю, і, перебуваючи на посту президента, несправжнього, удаваного, фальшивого президента, казав про лібералізацію, – тоді він у це вірив. Тоді була така потреба, такий запит, а сьогодні запит – бути божевільним фашистом. Він задовольняє цей запит, і навіть занадто. Йому кажуть: Димо, годі вже, облиш такі речі писати. Його деякі дописи доводилося видаляти, про Казахстан він редагував дописи, інші також. Він казав, що його зламали, хакери чогось там дописали. Які ще там хакери - він сам пише гірше за будь-якого хакера.

Тому з цього погляду я вважаю, що там є елемент доручення: тобі дозволяють, нічого з тобою не станеться, пиши. Безумовно, отримав дозвіл, як заступник секретаря ради безпеки від керівника ради безпеки. Але є елемент імпровізації, який він собі дозволяє. Я гадаю, що над ним в апараті підсміюються, він виглядає як цілковитий фрик, але це все дозволена позиція. Можливо, Путіну навіть вигідно мати такого психа, якого випускають, щоб показати: бачте, він у вас був президентом, я ж його назначив чотири роки посидіти з 2008 по 2012 рік, але ж ви розуміли, що воно таке. Тут є навіть деякий демпінг самого Медведєва для того, щоб надто не було відчуття, що каденції Путіна переривалися цим нездарою. Тобто тут ще й особистий глум над ним, я б сказав.