Це випробування зброєю може зробити Україну могутньою світовою державою, - генерал Кларк
Легендарний американський генерал Веслі Кларк, екскомандувач американського євроатлантичного контингенту на Європейському континенті, в інтерв'ю ведучому програми "Студія Захід" Антону Борковському на телеканалі "Еспресо" розповів про рецепт успіху України у війні
Ми в Україні переживали не просто тривожні, а буквально неприємні відчуття, коли було дано кілька місяців для Путіна, поки вирішувалося питання постачання масштабної американської допомоги. Пів року ми в Україні відчували, що все може закінчитися погано для нас, але зараз, схоже, війна набуває нових вимірів.
Дуже добре, що Україна нарешті отримує зброю від Заходу, і я дуже радий підтримці з боку Сполучених Штатів, не зважаючи на піврічну затримку і непорозуміння в Конгресі. Однак дуже важливо, щоб Україна визначила свою концепцію перемоги й використовувала цю концепцію для того, щоб керуватися нею у своїх вимогах.
Необов'язково робити це публічно, але повинен бути чіткий план, для чого потрібна ця зброя. Без плану люди скоро скажуть: ну, що ж, фронт стабілізувався, нічого більше не залишається, окрім як оборонятися і зневірятися. Але цього допустити не можна.
У 1940 році британські війська були витіснені з європейського континенту. Їм знадобилося чотири роки, щоб з американською допомогою перетнути Ла-Манш, увійти до Франції та звільнити її. Важливі геостратегічні починання не відбуваються за пару місяців. Це не просто питання ще двох батарей чи батальйонів артилерії або ще сотні тисяч 155-мм снарядів. Хоча все це необхідно для оборони, вам потрібна концепція перемоги, без якої вашим прихильникам на Заході буде складно сформулювати вимоги до сил постачання і підкріплень. Тож суть у тому, щоб розробити концепцію перемоги.
Формула нашої перемоги та сценарій подальшої війни залежать від ресурсів, а ресурси залежать від конкретної політичної волі, зокрема й президента Байдена. Зрозуміло, що в Білому домі деякі речі «ставили на стоп» тільки тому, що Путін погрожував використанням тактичної ядерної зброї. Можливо, ще чимось Путін погрожував, але він неадекватний - сам початок війни це продемонстрував і всі ті звірства, які супроводжували цю війну, зокрема обстріли наших мирних міст. Чи достатню кількість F-16 ми отримаємо цього літа? І як поводитимуться США, якщо Путін справді наважиться на застосування тактичної ядерної зброї?
Ви поставили два запитання. Перше, щодо F-16, пов'язане з такими питаннями: скільки F-16 можна вважати достатньою цифрою? Вам потрібно 15, 50 чи 500 таких винищувачів? Це залежить від вашої концепції перемоги. Чого не вистачає, принаймні в публічному діалозі (хоча я не знаю, що говорять за лаштунками), так це концепції перемоги. Що це таке? Ця концепція формує основу для вирішення питання адекватності чи неадекватності військового постачання, яке ви отримуєте.
Що стосується Сполучених Штатів, то ви маєте дуже сильну народну підтримку, що відображає як вашу рішучість боротися за свою незалежність і демократію, так і готовність американців підтримувати тих, хто бореться за свободу. Ця сильна симпатія охоплює обидві політичні партії.
Якщо Путін вирішить застосувати ядерну зброю, Сполученим Штатам доведеться відповісти належним чином, хоча я не знаю, якою буде ця відповідь. Сподіваюся, що США також мають відповідний пакет військових заходів реагування.
Ця війна закінчиться, коли Путін зрозуміє, що він не може перемогти і не може утримати частини України, які, як він стверджує, є частиною Росії. Ось як має закінчитися ця війна.
Часто чуємо, що вона має закінчитися дипломатичним врегулюванням, адже всі війни зазвичай закінчуються якоюсь письмовою угодою. Але питання в тому, що ляже в основу цієї угоди. Основою для неї мають бути результати української концепції витіснення росіян, вимоги, які ця концепція породжує, і рішучість їх виконати в процесі реалізації плану. Як тільки це почне відбуватися, гадаю, що Путіна можна буде подолати. І я впевнений, що він точно не вдасться до ядерного сценарію.
Свого часу ви стримували не лише сербську агресію на Балканах, але й російську на Балканах. Ви були серед тих людей, які не побоялися вивести ситуацію на рівень «або – або». Вам вдалося зупинити злочини сербських фашистів, які перебували під орудою Мілошевича. Але там не була задіяна ядерна зброя. Наскільки серйозні наміри в Путіна, як далеко все може піти? І чи є готовність у євроатлантичної спільноти виконати свої обов’язки, якщо, наприклад, Путін розпочне агресію проти держави-члена НАТО – Естонії, Литви чи Польщі?
Конфлікти можна завершити двома способами. Один із них – це досягнення домінуючої ескалації, коли ваш супротивник визнає безнадійність свого становища і здається. Так ми воювали з сербами у 1999 році. Мілошевич був раціональною людиною, але він також був дещо виснажений п'ятьма роками війни. Його ресурси також зійшли на нуль після того, як він зіткнувся з різнобічними тисками. Мілошевич припустився помилки, намагаючись покінчити з Косово. Він сподівався, що на позицію НАТО вплине те, що Косово було частиною Сербії. Проте, взявши на себе конкретні зобов'язання, Альянс уже не міг відступити.
Мілошевич неправильно протрактував політичний розрахунок на найвищому рівні в НАТО. Ми тоді розпочали з авіаударів, які могли перерости у вторгнення сухопутних військ до Косова і, можливо, до Сербії. Як тільки Мілошевич це зрозумів, він пішов на компроміс і вивів свої війська.
Ситуація в Україні відрізняється ядерною компонентою. Втім цей козир на руках не лише Росії, адже США, Франція і Велика Британія також мають ядерну зброю. Розмахуючи ядерною картою, Путін повинен визнати ядерний потенціал іншої сторони. Якщо він заявляє, що хоче йти до кінця, то повинен пам'ятати, що сталося з Адольфом Гітлером.
Не будемо задовольнятися фантастичними уявленнями Путіна про те, що він готовий йти ва-банк, жертвуючи своєю матінкою Росією. Путін, як і кожен лідер, який веде війну, хоче перемогти і готовий жертвувати своїми силами, але лише до певної міри. Навіть Гітлер у 1945 році шукав вихід, сподіваючись зберегти Німеччину. Він не був готовий боротися до кінця, поки цей кінець не став для нього реальністю.
Тож Путін повинен зрозуміти, що немає жодних підстав для продовження цієї війни. Їх не було і з самого початку. Україна ніколи не була військовою загрозою для Росії. Народ України просто хотів мати змогу обирати свій власний шлях. Якби у Путіна була світла голова і він розумів би розклад ХХІ століття, Україна і Росія могли б бути партнерами вже сьогодні. Натомість він обрав хибний шлях, що базується на фальшивій історії та привабливості російського імперіалізму, якому немає місця в ХХІ столітті. Лідери НАТО це добре розуміють, і саме тому цьогоріч вони зустрічаються в 75-ту річницю створення Альянсу.
Демократичні країни ніколи не поспішали втручатися. Навіть у Косово конфлікт тривав роками, перш ніж НАТО почало діяти.
У випадку з Україною повномасштабна війна триває вже більше двох років, і Захід продовжує спостерігати за дійством. Але це не привід для Путіна вважати, що Захід втомиться. Героїзм українського народу, його неймовірна технологічна компетентність, інноваційність та рішучість прокласти власний курс у Європі як незалежної держави і демократії викликають захоплення всього світу і Заходу.
Однак тягар торування шляху до успіху лежить насамперед на плечах України. Це означає, що Україні потрібна концепція перемоги. Йдеться і про військову концепцію, і про політичну концепцію, яка б визначала певні вимоги. Ця концепція має бути схвалена і підтримана західними партнерами, для того щоб забезпечити виконання цих вимог.
Ця війна – це не просто війна, Путін її окреслює як війну екзистенційну. Кілька тижнів тому, коли він мав змогу промовчати, він викотив публічно ультиматум і сказав, що жодних розмов ні про що не може бути, вимагав виведення наших, українських військ із наших, українських територій. Зрозуміло, що Путін готовий платити свою ціну, але, з іншого боку, російська армія нічого не показала, крім готовності жертвувати своїми солдатами. І коли ми говоримо про Формулу миру, я з вами цілком погоджуюся, що має бути ресурсно підтверджена, чітка позиція Заходу. Путін недарма ж зустрічався з північнокорейським диктатором Кім Чен Ином – він починає істерично шукати країни, де зможе додати бензину у вогонь.
Звертаючись до Північної Кореї, Китаю та Ірану, Путін робить величезну помилку. Ця коаліція лише ще більше відштовхне Захід й інтернаціоналізує боротьбу України за подолання російської агресії, стимулюючи західні країни надавати ще більшу допомогу Україні. Це великий прорахунок із його боку.
Україна має робити те, що повинна. Коли в 1940 році британські війська були витіснені з Франції, прем'єр-міністр Черчилль зробив неймовірну заяву. Він сказав: "Ми будемо битися з ними на пляжах, ми будемо битися з ними на фермах, ми ніколи, ніколи, ніколи не здамося". Це була британська рішучість. У той час у Черчилля не було американського союзника, оскільки Америка ще не була у стані війні. Це були страшні часи для Британії: країну бомбардували, а її винищувачів не вистачало, щоб запобігти авіаударам.
Можна проводити багато історичних паралелей. Це історичний момент для правди української державності. Це випробування зброєю і ця боротьба може зробити Україну могутньою та провідною державою на світовій арені.
Теперішня ситуація може стрімко змінитися восени. У США будуть вибори, і ми не знаємо, чого нам чекати від Дональда Трампа і його команди. Сигнали, які він подає, лякають своєю примітивністю. Якщо вірити колишнім радникам Трампа, що розповіли тепер про те, у який би спосіб Трамп проводив би певні негоціації з Києвом і з Москвою, - це непокоїть насправді. Путін і його аналітики розраховують на деякі події цієї осені, і ми в Україні тривожимося через це.
Перш ніж перейти до політичної ситуації в Сполучених Штатах, хочу дещо сказати українським воїнам та їхнім сім'ям. Багато з нас на Заході спостерігають за тим, що відбувається в Україні, і ми серцем з вами. Ми надзвичайно захоплюємося вашою мужністю і тим, що ви робите. Ми розуміємо, як це - бути в темряві, холоді, бруді. Ми також через це пройшли - не за ваших обставин, і не в таких реаліях, але ми знаємо, як вам важко. Наші серця бʼються в такт із вашими. Ми захоплюємося вашою відданістю, патріотизмом і самопожертвою.
Я також хочу сказати, що ті з нас на Заході, хто уважно стежить за перебігом війни, захоплюються гнучкістю і швидкою реакцією на вторгнення в районі Харкова, яку продемонстрували генерал Сирський і керівництво України. Росія розраховувала на те, що їй вдасться прорватись і захопити Харків, але блискавичне реагування, потужне керівництво, а також самопожертва солдатів не дали цьому статися. Для перемоги у війні потрібне хороше керівництво на найвищому рівні, а також сильна воля і рішучість на всіх рівнях.
На мою думку, гнучкість, продемонстрована в реагуванні на вторгнення в Харкові та Сумах, свідчить про хороше топове керівництво.
Щодо президентських виборів у США, то ми не можемо передбачити, яким буде результат. Боротьба буде затятою, адже все залежить від того, скільки американців проголосує. Важливо, що питанню зовнішньої політики під час передвиборчої кампанії надається не так багато уваги. Зазвичай фокус зосереджений на внутрішніх питаннях, таких як ціна на бензин, інфляція, вартість продовольства та рівень безробіття. Тобто є багато розмов про щоденні речі, а не про складну матерію зовнішньої політики.
Коли Трамп говорить про те, що він збирається робити в Україні, я думаю, що він таким чином очікує на підтримку від Путіна. Він хоче отримати більше допомоги від Росії, щоб здобути перемогу на виборах. Однак мої друзі з Республіканської партії рішуче підтримують Україну і не мають наміру відмовлятися від своєї позиції в разі, якщо президентом виберуть Трампа. Тому не варто перейматися його заявами. Треба просто розуміти, до кого він звертається, коли виголошує свої промови. У 2016 році під час дебатів із Гілларі Клінтон, чи під час однієї зі своїх промов Трамп сказав: "Росіє, якщо ти мене чуєш..." Він знає, що Росія відіграла важливу роль у тому, що він став президентом, і тому знову хоче отримати її підтримку.
Власне майстерність і характер України визначатимуть подальший розвиток подій. Якщо президент Зеленський та інші говорять про те, що не збираються вести переговори чи віддавати свою територію, то так воно і буде. Трамп аж ніяк не зможе вас до цього примусити. Ось чому я б так сильно не переймався нашими виборами.
Натомість, наскільки це можливо, зосередьтеся на зміцненні своїх сил, на підготовці до наступної зими, на відновленні електропостачання та роботі над концепцією перемоги. Щоб ви розуміли, концепція перемоги - це не просто кілька військових, які стоять біля дошки з картою. Вона вимагає щирої відданості своєму народові. Але я вірю, що є спосіб перемогти, і вірю, що Україна зможе це зробити.
Що б ви порадили нашим генералам, головнокомандувачу Олександру Сирському? Що варто було б робити й на що звернути увагу?
О, я не можу відповісти на це запитання, тобто не можу дати такої поради, особливо публічно. Бути верховним головнокомандувачем, яким є генерал Сирський, – це надзвичайно важлива місія. На тебе звідусіль сипляться поради, інформація та тиск. Ви не можете собі й уявити, як це – бути на його місці. Це йому приймати всі ці важливі рішення й робити все правильно. Чи діє він правильно – покаже лише час. Часто на результат потрібно чекати не день, не два і навіть не місяць. Це в околицях Харкова ми спостерігали миттєвий результат, а загалом – це довготривала боротьба, яка, на жаль, не завершиться за один, два чи три місяці.
Так само було і з Великою Британією. Були сподівання, що війна завершиться за кілька тижнів після Дюнкерка, в 1940 році, або коли союзники перетнули Ла-Манш у 1944 році, але так не сталося, тому що війни не закінчуються швидко. Саме тому ви повинні затягнути пояси, закотити рукави, визнати, що це екзистенційна боротьба й рухатися тільки вперед до перемоги.
А чому Путін не відкрив північного плацдарму в Білорусі? Це надзвичайно серйозна загроза, але таке відчуття, що Путін боїться цього.
Путін налаштований залишити глибокий слід в історії, і тому він може бути невблаганним. Однак, сили, які визначатимуть результат, ідуть від серця. Серце українського народу пульсує все сильніше, після століть боротьби, після розчарувань 1918 року, після проблем ХХ століття, революцій, втрати Криму в 2014 році – все це частина еволюційного процесу боротьби за своє становлення.
Успіх приходить до тих, хто наполегливо продовжує боротися. Ось який виклик нині стоїть перед Україною.
- Актуальне
- Важливе