Усі хочуть мати добрі відносини з Трампом, бо він планує чинити тиск на Україну та РФ заради миру, - Брайза

Увесь світ входить у світ Дональда Трампа, Ілона Маска та їхніх політичних і економічних друзів і союзників. Ключова історія – це концепція війни та миру. У нас є побоювання, через те що немає ще деталей, що тиск стосуватиметься не лише РФ, а і нас. Трамп як великий свого часу фінансовий гравець має свій підхід, який дуже часто ми не можемо порівняти з підходом випускників Стенфорда, чи Гарварда, чи оксфордської школи політології. Якими є потенційні параметри концепції Трампа?

Дякую за згадку про мою альма-матер — Стенфордський університет. Мушу сказати, що підхід Дональда Трампа до міжнародних відносин зовсім не схожий на те, як нас колись навчали. Проте не вважаю, що це слід називати чимось негативним, адже традиційні способи ведення зовнішньої політики іноді бувають надто обережними та дозволяють усталеним моделям поведінки зберігатися ще довго після того, як вони втратили свою актуальність. Пригадую, як довго Сполучені Штати залишалися в Афганістані, незважаючи на величезну ціну у вигляді людських життів і матеріальних ресурсів.

У випадку російського вторгнення та окупації України, вважаю, що президент Трамп під час свого другого терміну може раніше почати тиснути як на Україну, так і на Росію. Мене серйозно хвилювало те, що під час своєї першої каденції Трамп міг спробувати укласти угоду з президентом Росії Путіним, згідно з якою Росія мала б зробити щось корисне, можливо, у Сирії, а Сполучені Штати у відповідь чинили б тиск на Зеленського і, певним чином, допомагали Росії в Україні. Проте такому сценарію відбутись не судилося.

Сам Трамп навіть заявив, що роль Росії в Сирії завершена і що тепер необхідно зупинити війну в Україні. У певному сенсі він натякнув, що раніше в його свідомості існував зв’язок між ситуаціями в Сирії та Україні. Але тепер він стверджує, що цей зв’язок розірвано. Я тепер переконаний, що він щиро прагне стати тією людиною, яка допоможе укласти угоду про припинення війни.

Трамп рішуче налаштований проти війни. Протягом усього свого попереднього терміну він виступав проти застосування військової сили, і гадаю, що він тиснув на Путіна раніше і продовжує це робити досі.

Свого часу велика дипломатія робилася такими людьми, як Отто фон Бісмарк, але ж тоді не було таких засобів зв’язку. А тут ми бачимо, що така кількість човників дипломатичного та найвищого, президентського рівня з’явилося, що і незрозуміло, до чого може вийти ось це павутиння хитросплетеної безпосередньої дипломатії: президент Макрон зараз спілкується з Дональдом Туском і президентом Дудою; Віктор Орбан примудрився поспілкуватися з Путіним і Трампом; Медведєв поїхав у Пекін; українська делегація побувала в США і в Парижі. Ми бачимо дуже хитку конструкцію, але активність політичного істеблішменту свідчить про те, що ведуться і, можливо, доводяться до пуття якісь конструкції.

Для нас важливим є питання гарантій. Росіяни зібрали більше мільйона людей, які зараз є частиною російської агресії. Тобто це не так просто – їх узяти й розпустити. І ми водночас теж зібрали близько мільйона людей. Хто гарантуватиме, що ворог не вдасться до провокацій?

Ви самі знаєте відповідь. Жодних гарантій того, що не буде провокацій, немає. Більш того, провокації з боку Росії, безумовно, будуть. Остаточною гарантією безпеки для України, звісно, є її членство в НАТО. Однак це питання, яке ні Олаф Шольц, ні Джозеф Байден не готові обговорювати. Обидва незабаром завершать свої каденції — фактично за кілька тижнів у випадку Джозефа Байдена та трохи пізніше у випадку Олафа Шольца. Тож, хоча дипломатична активність завжди залишається високою, у цьому випадку, на мою думку, світові лідери намагаються справити враження на президента Дональда Трампа - як позитивне, так і негативне. Вони добре розуміють, що він буде президентом-транзакціоністом із зовсім іншим підходом до дипломатії. 

Я вважаю, що в основі зовнішньої політики Дональда Трампа лежать два ключових принципи: по-перше, непередбачуваність, яка використовується як важіль тиску навіть на союзників; по-друге, сильний акцент на торгівлі та торговельному балансі. 

Найважливішим чинником, що визначає, чи вважатиме президент Дональд Трамп певну країну дружньою чи недружньою, є те, чи мають Сполучені Штати профіцит чи дефіцит у торговельному балансі з цією країною. Отже, за президентства Дональда Трампа підхід до зовнішньої політики буде значно іншим. 

Ще одна річ, у якій ми можемо бути впевнені, — це те, що він буде чинити потужний тиск на союзників по НАТО, закликаючи їх збільшувати витрати на оборону з двох відсотків валового внутрішнього продукту до трьох або навіть більше. Позитивним моментом є те, що Дональд Трамп, з точки зору зовнішньої політики, не планує виходу Сполучених Штатів із НАТО. Навпаки, він раніше використовував загрозу такого виходу США з Альянсу як важіль тиску, щоб мотивувати європейські країни збільшити свої оборонні витрати.

Зараз ми спостерігаємо активізацію дипломатичної діяльності, і, на мою думку, всі світові лідери намагаються справити враження на Дональда Трампа та налагодити з ним добрі відносини.

Є позиція Кремля – жорстка, безкомпромісна, непродумана, часом ідіотська. Зокрема, вона стосується незаконно захоплених наших територій, які вони включили до свого складу. І це питання треба буде вирішувати, адже інтервенти не захочуть виходити з наших територій і у відповідь на всі пропозиції будуть коїти чергові злочини, битимуть по цивільних містах. Як нам бути в такій ситуації?

Це рішення має ухвалювати Україна. Є два варіанти: або витіснити російські війська військовим шляхом за нашої підтримки у вигляді наданої зброї, або погодитися на компроміс. Це не моє рішення. Україна повинна сама вирішити, чи може вона змиритися з російською окупацією частини своєї території. Однак, зважаючи на історію регіону та України, я не вірю, що росіяни зможуть довгостроково спокійно та мирно утримувати свої війська в Україні. Українці нині борються так самовіддано, як боролися в лісах Західної України після Другої світової війни.

Я не вважаю, що можна досягти стабільного миру, якщо російські війська залишатимуться на території України всупереч волі українського народу. 

Завжди будуть ті, хто категорично відкидатиме будь-які угоди з Росією, тоді як інші можуть прагнути миру за будь-яку ціну. Однак існує загальний консенсус, який президент Зеленський повинен сформувати та використати для переговорів про завершення війни. Я вірю, що президент Трамп насправді хоче допомогти у цьому процесі. Знову ж таки, вважаю, що кілька днів тому президент Трамп подав сигнал Путіну щодо Сирії, коли, по суті, сказав: не розраховуйте, президенте Путін, на угоду, за якою ви даєте нам щось по Сирії, а ми натомість поступимося вам Україною.

Гадаю, Трамп буде наполягати на своєму, розуміючи, що для того, щоб угода, якою він хоче пишатися, змогла реалізуватися, вона має бути прийнятною для обох сторін, а головне - вона повинна бути прийнятною для народу України. Якщо російські війська залишатимуться в цих чотирьох областях, то з часом вони продовжать обстрілювати Україну, а це абсолютно неприйнятно.

Що стосується гарантій безпеки, то Україна заслуговує і повинна отримати надійні гарантії безпеки. Це може бути як членство в НАТО у певний момент, яке, на мою думку, є необхідним, так і зобов'язання окремих країн-членів НАТО надавати військову допомогу Україні, що є їхнім законним правом. Такі гарантії обов’язково мають бути включені до переговорного процесу. І все ж усі ці аспекти ще потребують детального обговорення.

А ви бачите реалістичність у плані щодо запрошення миротворців – контингентів французьких чи польських? Наразі це побутує на рівні наших сподівань і певних сигналів-обіцянок. А в реальності хто виписує мандат на присутність французьких, чи польських, чи німецьких миротворців на лінії розмежування з Росією – ООН? І чи пристали би ці держави на таку пропозицію?

Якраз до цього я намагався підвести у попередній відповіді. Цілком можливо, що будь-яка з цих країн може запропонувати свої миротворчі сили поза межами НАТО. Однак мені не зовсім зрозуміло, чи потрібна для цього якась парасолькова організація або спеціальний мандат. Члени НАТО можуть діяти самостійно, зокрема розгортати свої миротворчі сили, оскільки отримати мандат Ради Безпеки ООН без згоди Росії їм точно не вдасться. А Росія, очевидно, ніколи не погодиться, щоб члени НАТО відправляли своїх миротворців на територію України. Але проблема не в цьому. 

Кожна з цих країн має суверенне право відправляти свої миротворчі війська незалежно від того, чи схвалюють це Організація Об'єднаних Націй або НАТО, доки Україна дає на це згоду.

 Адже територія належить Україні, і саме Україна має право запрошувати до себе будь-кого, кого вважає за потрібне.

А якщо говорити, наприклад, про покращену й активнішу комунікацію з президентом Трампом – нам треба працювати в межах міжнародного права чи сподіватися на інтерперсональні контакти? Міжнародне право на українській стороні. Але Віктор Орбан значно частіше комунікує з Трампом, ніж, наприклад, Олаф Шольц, і той самий Орбан комунікує з Путіним, з китайцями і так далі. І з’являється певний сумнів у тому, що Дональд Трамп дослухатиметься до міжнародного права.

То нам працювати з Віктором Орбаном, який завжди випромінював проросійські настрої? Як активізувати нашу комунікацію з Трампом?

На Віктора Орбана точно не варто покладатися, адже він зарекомендував себе як дуже проблематичний і пропутінський політик, як ви вже згадували, який відкрито виступає проти підтримки України.

Зрештою це можна сказати і про Роберта Фіцо в Словаччині, чи не так? Я думаю, що президент Зеленський уже встановив контакт із Дональдом Трампом. У них відбулися особисті зустрічі і зараз триває діалог. 

Ми бачили, як нещодавно вони знову зустрілися в Парижі. Здається, що впродовж цих обговорень позиція президента Зеленського дещо пом'якшилася стосовно того, що може бути прийнятним для України.

Раніше його офіційна позиція була набагато жорсткішою, а саме що всі російські війська мають залишити територію України. Однак останнім часом, після розмов із Трампом, хоча це може бути лише збіг обставин, президент Зеленський виглядає менш рішучим і наполегливим у своїх вимогах. Натомість він виглядає більш готовим до переговорів і пошуку певної угоди.

Як ми вже з вами згадували, протягом досить тривалого часу обговорюється, що з літа минулого року Росія та Україна вивчають можливість укладення попередньої угоди про ненапад на енергетичну інфраструктуру одна одної. Я пам'ятаю заяву президента Зеленського, в якій він зазначив, що якщо така угода щодо енергетичної інфраструктури буде успішною, то вона, можливо, зможе стати відправною точкою для ширших мирних переговорів або навіть більш всеосяжної мирної угоди.

Схоже, що президент Зеленський розглядає можливість певного компромісу. Він уже обговорював це питання з президентом Трампом. Судячи з усього, цей підхід відрізняється від початкової формули миру президента Зеленського. Таким чином, очевидно, що ситуація динамічно розвивається під впливом президента Трампа. Усі намагаються підтримувати добрі стосунки з ним, адже розуміють, що він непередбачуваний, нестандартний і, зрештою, заради припинення війни чинитиме тиск як на Київ, так і на Москву.

Що, на вашу думку, сталося в Сирії та чому Путін зазнав настільки великої геополітичної поразки? Тут ідеться не лише про тріумф над Башаром Асадом, а й про те, що росіяни втрачають свої військові бази в Сирії, втрачають плацдарм, який давав їм змогу контролювати не тільки території, але й транзит. Реджеп Таїп Ердоган у військово-дипломатичному плані працював надзвичайно гарно. Але все сталося не лише коштом Асада, а й коштом Путіна.

Росія та Іран зазнали значних стратегічних поразок із падінням режиму Асада. І тут хочу зосередитися на Ірані. Усі його маріонетки, проксі та ополченці, чи то хусити в Ємені, чи різні угруповання в Сирії та Іраку тепер усвідомлюють, що Іран не здатний їх захистити. Ізраїль знищив керівництво "Хезболли" та більшу частину її озброєння, тоді як Іран не зміг цьому завадити. Водночас Ізраїль завдає ударів по іранських військових у Сирії.

Росія також зазнала величезної  поразки. Вона була головною причиною того, що Башар Асад спромігся утриматися при владі до цього часу. Зараз, коли її проксі втратили вплив, Росія зазнала приниження. Повідомлення з Москви свідчать, що Путін розлючений і більше не спілкується з Асадом, попри те що надав йому та його родині притулок. Називати це гуманітарним жестом, на мою думку, цілковито неприйнятно, зважаючи на нелюдські та жорстокі дії Асада проти власного народу. Однак, якщо абстрагуватися від цього питання, втрата військово-морської бази в Тартусі є надзвичайно важливою стратегічною поразкою для Росії.

Після того як Туреччина відповідно до Конвенції Монтре закрила Турецькі протоки для всіх військових кораблів, що не базуються в Чорному морі, Росія втратила можливість підкріплювати або поповнювати запаси своїх кораблів, розміщених у Тартусі. 

Будь-яке підкріплення тепер потребувало б тривалої і складної подорожі Балтійського флоту, дислокованого в Балтійському морі. Це суттєво обмежує спроможність Росії демонструвати військово-морську присутність у Середземному морі.

Ця поразка стала монументальною політичною та стратегічною невдачею для Росії, тоді як Туреччина вийшла з цієї ситуації головним переможцем. Ердоган послідовно реалізовує свої довгострокові цілі, які, схоже, не передбачають повного захоплення сирійської території. Я впевнений, що він не схвалював нещодавній наступ "Організації визволення Леванту" і не думаю, що він його очікував. Хоча ця організація не змогла б вижити без матеріальної підтримки з Туреччини, відносини між Анкарою і Організацією визволення Леванту залишались напруженими.

Ймовірно, Організація визволення Леванту чекала на момент, коли Іран буде значно ослаблений ізраїльськими ударами в Сирії, коли "Хезболла" зазнає поразки від Ізраїлю, а Росія перекине більшість своїх військ із Сирії в Україну. Це був той момент, до якого Організація ретельно готувалася протягом тривалого часу. Як тільки наступ розпочався, Анкара і Ердоган скористалися ситуацією, задіявши інші збройні угруповання під егідою Сирійської національної армії, яку Туреччина активно підтримує, хоча й не контролює повністю.

Зараз Туреччина активно витісняє загони народної оборони, яких вона вважає терористичним підрозділом Робітничої партії Курдистану (РПК), із північної Сирії на захід від річки Євфрат, змушуючи їх відступати на східний берег. Ця мета була пріоритетом Туреччини з початку громадянської війни в Сирії. У такий спосіб Туреччина намагається запобігти створенню мінідержави загонами народної оборони в Сирії, яка могла б становити загрозу територіальній цілісності самої Туреччини.

Наразі Туреччина є головним бенефіціаром ситуації, однак вона залишається надзвичайно нестабільною. Є висока ймовірність того, що Сирія може повністю розпастися на окремі утворення, як і того, що вона зможе зберегти свою цілісність. І все ж малоймовірно, що Організація визволення Леванту зможе ефективно керувати всією країною.