Зараз старий план Кремля не працює, а нового ще нема, - російський опозиційний експерт Морозов

Ключова історія - переговірний процес, якого нема, але всі про нього говорять. Розуміємо, що ведуться певні процеси, передаються певні сигнали та імпульси, що побіжно свідчить, що про щось ведуться ті чи інші перемовини в різних столицях від Делі та Пекіна до Берліна з Брюсселем. Знов маємо безліч питань до наших партнерів і союзників, які стосуються постачання нам важкого озброєння, а також дозволів на його використання на території держави агресора, тобто процес певний йде. Як ви цей процес бачите і які основні його параметри?

По-перше, я б сказав, що ми маємо обережно і культурно ставитися до клікабельних заголовків, бо постійно ми як споживачі медіа реагуємо, що є заголовок і хтось заявив, що він за мир. І кожного разу це викликає бурхливу реакцію та відчуття того, що десь щось відбувається, а від нас це приховують. Однак в реальності, коли такі лідери як Олаф Шольц або ж інший європейський лідер чи дипломат згадує про мир, то мається на увазі лише одне – всі, хто так чи інакше має відношення до війни, яку веде Росія проти України, хотіли б, аби мир настав. Це очевидно.

Однак при цьому дипломатія не може будуватися інакше. Ми не можемо собі уявити, що хтось надає військову підтримку Україні й не заявляв про необхідність миру. Ніхто на планеті Земля не хоче бути кровожерливою людиною, яка вимагає війни, війни й тільки війни.
 

Якщо брати реальні переговірні процеси, то я б сказав, що не відбувається нічого принципово нового у порівнянні з тим, що було рік тому.

Чому? Важливим є перший момент. Інколи кажуть, що зміни на фронті посилюють переговорну сторону України у тому випадку, якщо у неї є успіх, або переговорну сторону Кремля, коли, наприклад, Путін здійснює масований обстріл інфраструктури.

Але в реальності ніякого посилення переговорної позиції, на мій погляд, не відбувається. Чому? Бо обидві формули - як путінська формула, так і українська - не передбачають жодного компромісу. І тут багато хто намагається щось сформулювати між цими двома позиціями. Ми чуємо голоси тих, хто просто каже про припинення вогню, і це дійсно зафіксовано в китайсько-бразильському меморандумі. Хтось обговорює, що можливо Україна відмовиться від територій і тоді відкриється дорога до миру. Хтось каже, аби спробувати домовитися, можливо, Кремль погодиться забрати якісь території, а якісь повернути, і на цьому закінчити війну, такий буде компроміс.

Сам Кремль риторично відсилає до Стамбульських угод. Але це на сьогодні тільки риторика, тому що з часу перемовин у Стамбулі, з 2022 року, ситуація радикально змінилася. Всі це знають, розуміють і багато разів про це говорили. Кремль з часів Стамбульських переговорів приєднав до себе не тільки Крим, але й чотири області України. І це принципово змінює ситуацію. Кремль хоч і оперує до Стамбульських переговорів, але при цьому постійно підкреслює, що питання про ці чотири області України має бути жорстко вирішеним на користь Росії. Тобто вимагає вивести війська України з цих територій та взагалі переходу їх під юрисдикцію Росії.

Все це не створює ніякого можливого кроку для реальних переговорів. Тому переговори як були, так і йдуть по деяких треках – обмін полоненими, ймовірно, якість перемовини про необхідність припинити обстріли інфраструктури, йдуть переговори разом МАГАТЕ щодо атомних станцій і таке інше. Але переговорів про мир, на мою думку, зараз немає і не проглядаються передумови до них.

А щодо дивних сигналів з боку колишнього міністра оборони Росії Шойгу, який почав говорити, що буцімто було якесь там порозуміння на тему того, що не будуть нищити об'єкти енергоструктури. Шойгу активізувався, хоч і не займає якоїсь потужної посади, і не є повноцінним гравцем, але він пішов на це інтерв'ю і на оці вкиди. Що на вашу думку це означає загалом? Що скажете про Шойгу в даному дуже конкретному розкладі? До речі, він свого часу був присутнім у Стамбулі.

Треба розуміти, що Шойгу просто зайняв позицію Патрушева, тобто він став секретарем ради безпеки РФ, і як секретар радбезу він дає це інтерв'ю, в якому формулює все те саме, що на його місці сказав би Патрушев, якби залишався на цій посаді. Це просто висловлювання послідовної агресивної та жорсткої позиції ради безпеки Росії щодо цієї війни. Таким чином це треба сприймати, не як виступ самого Шойгу, неважливо, які у нього зараз позиції, явно вони погіршилися, це зрозуміло. Але у цьому інтерв'ю він виступає не як персональна фігура, а як голова радбезу, який формулює рівно те саме, з чим виступає і Путін. Це потрібно враховувати.

Путін дає дуже різні сигнали: з одного боку каже, що жодних перемовин бути не може, поки де-факто б Україна не капітулювала, визнавши всі оці абсолютно нереальні російські вимоги, а з іншого - починає відсилати до Стамбула. Що було на вашу думку в Стамбулі? Чому Кремль зараз намагається до нього вертатися?

Чесно кажучи, все, що ми чуємо з Росії щодо можливого миру, це такі собі форми інформаційної боротьби, яку веде Кремль, розраховуючи на дезорієнтацію і серед глобального альянсу підтримки України, і в самому українському суспільстві. Ми бачимо декілька таких проявів цього.

Ось кажуть, що Дерипаска (російський олігарх), виступаючи в Японії, сказав про необхідність припинення вогню. І всі починають думати, що це з подачі Кремля говориться, відповідно, за цим щось стоїть. Але ми добре бачимо, що після цього виступу кремлівські медіа писали "це ж треба, який сміливий виступ у Дерипаски". А потім Путін перепризначає знову Дерипаску офіційним представником Росії в Асоціацію тихоокеанського співробітництва, і все далі собі йде.

Така сама ситуація з партією "Яблоко" й тими декількома політиками в Росії, які голосно говорять про припинення вогню за будь-яку ціну, а потім, мовляв, говоріть скільки завгодно. Добре видно, що вони використовуються Кремлем для того, щоб озвучувати цю позицію.

Якогось самостійного антивоєнного руху в Росії не видно.

Ніхто з впливових російських діячів - чи то діячі культури, чи то бізнесу - за останній рік, пів року, навіть враховуючи ситуацію у Курську, нарощування Україною дронової війни, тобто вихід війни на новий рівень, однак попри це все ми не бачимо ніяких голосів, які б реально виступали за перемир'я, мир, зупинення війни. Це, мені здається, очевидним. А раз цього такого нема як реальності, то значить, що все інше є просто інформаційною грою.

Щодо параметрів нової фази війни: Курська операція надзвичайно успішна у військовому плані, Курськ - нова реальність, і ви дуже слушно відзначили велику дронову війну. Почало прилітати, у Москві працює система протиповітряної оборони під час того чи іншого масованого візиту українських дронів. В Кремлі не думали, що у подібну гру можуть грати дві сторони. Росія думала, що війна десь в Україні, а тут вона прийшла всередину Росії, навіть не просто в якості кульків з трупами, не просто вантажі 200, не просто меми про автомобіль "Калина". Як ви бачите нову фазу війни?

Безсумнівно, я так це і бачу з початку серпня і далі, якщо дивитися на логіку цієї війни й так, як вона розвивалася, то тут ми бачимо новий етап. Я не братимусь оцінювати військовий результат, і наступ у Курській області, і військову сторону дронової війни, однак можна точно сказати, що політично це виявилося дуже значною подією, яка змінює опис війни.

Чому? По-перше, тому що наступ на Курськ показав таку важливу сторону, бо до цього була уява, що Путін веде територіальну війну, і питання обертається навколо кордонів 1991 року. Зараз ситуація дещо змінилася очевидним чином, тому що Путін був єдиний, хто розмивав кордони 1991 року, при чому безкарно. Він їх розмивав, приєднуючи частину України до себе.

Тепер Путіну продемонстровано – якщо ти не визнаєш кордонів 1991 року, то отримуй втрату шматка кордону зі своєї старої території, яка конституційно була закріплена.

Реакція Путіна і Кремля на українську атаку в Курській області є фантасмагоричною, бо абсолютно всі політичні штаби у всьому світі, дивлячись на те, що відбувається, задумалися: "так, секундочку, якщо настільки незначимою є власна територія для Кремля, то у такому випадку вона ніде незначима, ні на якому іншому відтинку кордону".

Для прикладу, уявімо собі, що завтра буде завдано удару по Владивостоку, припустимо дроновий удар по порту Владивостока, значить, кордон РФ там розмивається. І Кремль нічого відповісти не може. Це дуже суттєва ситуація у політичній оцінці.

Але це далеко не все, тому що як тільки почався новий етап війни, відповідно, повстало питання, яке довго підіймалося, - чи можна Україні дати дозвіл, американськими політиками, на використання ракет більшої дальності? І ось зараз прямо на наших очах відбувається рішення - так, можна! А нещодавно це було не можна.

До цього ж очевидно, що ризикований крок зробив президент Зеленський і разом з ним головнокомандувач Сирський, пішовши у наступ на Курську область. Але він себе виправдав, тому що питання про військову підтримку України не здригнулося на цьому, хоча Кремль і намагався грати в це, мовляв, яким чином Захід таке підтримує.

А формулювання того, як європейські країни й США, і Велика Британія далі будуть підтримувати Україну, дуже важливо сьогодні. Ми бачимо, вони не відмовляються. Це фундаментальний момент.

І третій політичний момент тут дуже важливий: дуже наочно Курська операція та новий етап дронової війни показують наскільки російське населення атомізоване (роз'єднане), не розуміє того, що відбувається, не хоче цього осмислювати, як завгодно це можна називати, тобто ми бачимо безпорадність і населення, і влади.

Ми бачимо єдине, що Володимир Путін хоче заливати тільки грошима, виплачувати гроші, гроші, гроші й більше нічого. Все, так само як і воєнні дії, ведеться на комерційній основі у Кремля: "ви воюєте - ми платимо". Таке саме ставлення і до населення: "так, ви втрачаєте свої дома, але нічого страшного, ось вам 100 тис. рублів і далі якось живіть". Ось така логіка.

Розуміємо, недарма в Кремлі не називали відкриту повномасштабну війну проти України війною, а придумали оцей неологізм СВО, бо в Росії дуже добре усвідомлюють на низовому рівні, що означає війна. Путін намагається мобілізувати росіян, але не наважується на повномасштабну мобілізацію, тому що є суто технологічні моменти. Бракує підготовленого та й взагалі середнього командного складу в армії РФ, який ми вибили під час війни на сході та півночі нашої держави, тобто на мобілізацію він не йде. Як, за вашим відчуттям, кремлівські еліти бачать подальше розгортання подій? Вони збираються нищити нашу енергетику, щоб пропонувати якусь оферту, або чекати, що буде згода з українського боку? Однак ніхто подібної згоди, звісно, не дасть. Але якийсь же має бути план у Кремля?

Мені здається, що зараз ми спостерігаємо вичерпання старого плану Кремля і відсутність у нього нового плану. Бо старий план складався з плану Суровікіна, тобто ракетні обстріли та тяжка позиційна боротьба на фронті без великих просувань. Треба зазначити, що й одне, і друге певною мірою, оскільки довго триває, і для Кремля себе вичерпало, хоча все продовжується. Продовжується реалізація плану Суровікіна, а також і плану Герасимова щодо фронту.

Але зараз момент, власне Курськ і посилення дронової війни це показують достатньо наочно, що цьому всьому кінець. Тобто ці плани Кремля більше не працюють.

Однак говорити, що ми знаємо новий план Путіна, неможливо. Тут є два сценарії. Перший – знаючи темперамент і характер Путіна, то він так і далі збирається повзти, розраховуючи, що живемо довго, щось трапиться, а потім подивимося. Другий сценарій – він повинен щось робити. Але що робити? Будемо міркувати так, що ніякий надалі ядерний шантаж Кремля не буде результативним, бо він вже довгий час кричить: "Вовки, вовки!". А всі вже давно приготувалися до того, що б це могло означати.

До цього ж мобілізація, я згоден, що в мобілізації захлинеться вся система. І Кремль це усвідомлює, тому її і не проводить, бо нема баз, неможливо підготувати таку кількість мобілізованих. Можна тільки так робити, як вони роблять, - збирати на контрактах по 30-50 тисяч щомісяця, серед них якась частина має певний досвід, тому їх можна направляти в якісь автомобільні частини чи ще кудись, бо вони були колись зв'язківцями. Одним словом, це так працює.

Мобілізація є можливою тільки під якийсь радикальний план. А Кремль своєю поведінкою зараз показує, Путін показує дуже чітко, що мета – вийти на адміністративні кордони Донецької області, зафіксувати цей результат. Це поки не реалізується у нього. Добре видно, що, попри літній наступ, це не відбулося.

Погодяться й американські наші друзі, і британські, можливо, не лише вони, що Україна має право використовувати далекобійну зброю на тих територіях РФ, які вона вважає за потрібним уражати, звісно, з дотриманням Женевської конвенції, тобто бити по військових об'єктах. Розуміємо, що в Кремлі це не дуже подобається, тому що можна стягнути всю систему ППО до Москви, але все одно є міста, потужні центри, куди може також прилетіти. Якщо говорити про плани Гарріс, Трампа, то наскільки Америка буде готова іти до кінця? Що загалом передбачають теперішні два місяці до виборів у дуже конкретному вимірі, коли ми говоримо про певні дозволи та про певну зброю?

Нещодавно був виступ спікера республіканців Джонсона у Конгресі, він абсолютно чітко формулює подальші цілі підтримки України, при чому наполягає на нафтових санкціях проти Росії й тим більше на дозвіл завдавати ударів по будь-яких територіях. Безсумнівно, що його виступ відображає позицію частини республіканців незалежно від того, що ми чуємо з вуст у кандидати у президенти Трампа. Це один бік.

Звичайно, у демократів також не видно ніяких голосів, які відмовлялися б від підтримки України або ж хотіли б її мінімізувати.

Я б сказав, що для нас всіх дуже важливо, щоб просто зберігався республікансько-демократичний консенсус щодо війни в Україні попри полеміку з інших питань.

І цей консенсус є, який, на мій погляд, збережеться до березня наступного року, тобто до вступу на посаду нового президента США. Треба серйозно поставитися до документа, який Білий дім зараз передав у Конгрес, це опис стратегії США щодо війни.

У цьому документі зафіксовані, наприкінці каденції Байдена, всі цілі та все розуміння, що і перейде, якщо Гарріс буде президентом, можливо, будуть якісь зміни, але основа збережеться. Це другий важливий момент.

І третій суттєвий момент – які б зусилля Кремль не вживав, тобто пропагандистські, як би не намагався зруйнувати й українське суспільство, і суспільства сусідніх країн, щоб вони змінили свої позиції, але фундаментальним буде те, що ніхто ніколи не визнає результатів війни, якщо це територіальне захоплення в результаті агресії. З цього Кремль ніяк не вийде.

Наступне керівництво Росії чи якась елітна група у РФ зможуть знайти вихід зі становища, я у цьому не сумніваюся, бо не буває історичних ситуацій, з яких нема виходу. І тому знайти вихід з ситуації так, щоб світова спільнота змогла сказати, що ми закінчили війну, але ніякого визнання територіального захоплення у результаті неспровокованої агресії. Тільки так.

Абсолютно ясно видно, що Кремль не розуміє цього і не рухається, навіть не збирається рухатися, щоб вийти з під цього формулювання.

А якщо ні, то у такому випадку Кремлю доведеться мати справу у будь-якому випадку - у 2025-му, 2026-му чи 2027 році - з тим, що глобальний альянс підтримки України, попри зміни урядів, парламентів у цих країнах, буде залишатися на цій лінії оцінки. Це неприйнятно, як було з 2014 року, тим більше так і після 2022 року, удвічі й тричі неприйнятно. Мені здається, тут така картина, іншої не буде.

Будемо свідомі того, що Кремль вчиться, поступово перебудовує власну економіку, і це не лише Китай, а й Індія, колективний БРІКС, тобто Кремль не боїться затяжної війни великої інтенсивності. Як ви думаєте Китай, Індія чи ті країни, на які сподівається Кремль, вони у тому зацікавлені? Чи всіх влаштовує оце велике перелаштування континентальної безпеки, яке супроводжується великою руйнівною, кривавою війною?

Не повинно бути якогось тріумфального настрою, що Кремль виснажується, ресурсні можливості РФ у цій війні зберігаються, це очевидно. Але я хочу підкреслити одну важливу річ. У 2022 році, коли вводилися санкції, всі казали, що санкції працюють. Так і є, сам Кремль це визнавав. Потім у 2023 році відбулася адаптація, як вони казали, російської економіки до санкційної політики. І всі казали, що санкції не діють.

Зараз ми входимо в осінь 2024 року, коли після грудневого рішення США про вторинні санкції, то цілком очевидно, що санкції знову почали працювати.

І вони працюють суттєво, тому що фінансова система отримує великий серйозний удар, союзники ясно показують, що не будуть обходити банківські санкції та йти на зустріч російським компаніям, які хочуть торгувати тим, чим не можна. Це стосується і Туреччини, і Китаю, і країн Центральної Азії, які зараз вживають цих заходів. Таким чином зараз видно, що Путіну не вдалося добитися через свою дипломатію, щоб Індія та Китай пішли на якийсь компроміс. Це доволі важливо.

Добре видно, що Центробанк Росії зараз оцінює ситуацію з великим побоюванням, з набагато більшим, ніж це було у 2023 році, коли Набіулліна (голова Центрального банку РФ) говорила: "Так, нічого, все нормально, ми встоїмо". Зараз рубль поїхав, інфляція не зупиняється, а ставка Центробанку перестала впливати на ситуацію, і там це всі розуміють серед економічної влади.

Інакше кажучи, не так все механістично. Так, економіка кожного разу реагує. І зараз буде якийсь другий етап адаптації, але це буде більш тяжкий для Путіна етап, з яким впоратися буде непросто. Плюс до цього, прямо зараз йдуть повідомлення, що все-таки санкції проти торгового флоту - це ще попереду. Тобто мало того, що у Кремля великі проблеми з літаками в результаті всієї агресії, і з цивільними літаками, і з цивільними перевезеннями.

Проблеми на залізниці, бо трафік неможливо пробити, на Китай він величезний. Тепер оголошено те, що раніше здавалося неможливим, - санкції проти торгового флоту. І це все далі буде розвиватися. У нас немає ніякого сумніву, що, якщо Кремль не буде рухатися у напрямку деескалації, то санкції не тільки Британії та США будуть ставати все більш і більш болючими.

Отже, я б сказав так, що треба дивитися без великого оптимізму і водночас не вважати, що ресурси Росії невичерпні. Безумовно, це не так. І не можна вважати, що Росія має якісь необмежені людські ресурси, оскільки кваліфікованих військових дійсно, як ви казали, мало і їх не можна підготувати швидко. І це стосується і воєнно-морського флоту, і авіації, і так далі, і так далі, а сьогодні й засобів зв'язку – тобто всього того, що визначає війну. Війна сьогодні дуже у малому ступені визначається, ми бачимо це, піхотою, ненавченою піхотою. Сьогодні весь образ війни, який демонструється, він абсолютно інший. Тож у Кремля тут не все добре.