Військовий бюджет України потрібно наростити до $6-7 млрд на місяць, – антипутініст Невзлін

Мабуть, ключове питання, яке після понад ста днів війни усі дедалі частіше ставлять собі, це чому Путін все ж таки наважився на війну попри те, що всі – від президента Байдена до представників Єврокомісії і навіть російського генштабу – казали цього не робити. Але він почав повномасштабну війну.

Коли ми говоримо про путінський режим, ми намагаємося говорити з позицій цивілізованого світу, до якого так прагне Україна, з позиції трансатлантичної, з позиції демократичних країн. Цей критерій не має жодного відношення до путінської Росії, тому що Путін побудував справжню мафіозну державу. Проблема в тому, що стосунки з мафією – це не стосунки з державою. Це зовсім інша система відносин, до якої ні Європа, ні Америка, ні Україна ніколи не були готові. Це не політика, це завжди війна. Вона може бути холодною, теплою, гарячою, може бути війною на винищення.

Путін ніколи не розглядав світ, Європу, Україну як щось суверенне, куди він не може влізти своїми мафіозними щупальцями. Він завжди корумпував, завжди працював на ослаблення, завжди вкладав величезні кошти в лобіювання, в тому числі через західні компанії та західних політиків, своїх інтересів, а це в основному інтереси Газпрому та Роснафти. Він завжди був готовий до нападу і напав саме тоді, коли вважав, що може напасти. Коли зрозумів, що з ним розмовлятимуть як з цивілізованою державою, але агресором, який оголосив війну. Путін ніколи не зміг би ужитися з волелюбною Україною. Він ніколи не пробачить Помаранчевої революції, ніколи не пробачить Революції Гідності, ніколи не пробачить незалежної позиції свого часу Петра Порошенка, а сьогодні – Володимира Зеленського.

Путін розуміє лише позицію сили. І навіть якщо ви дивитеся на нього з позиції, що економічної сили в нього менше, ніж у Заходу, для нього та для війни це не має жодного значення. Має достатньо сили, щоб почати бійку. І він її почав у той момент, який вважав для себе критичним, важливим, зручним. І зробив це досить вдало. У відносинах з Путіним важливішим був не стандартний політичний та економічний, а психологічний аналіз мафії на основі вже існуючих досліджень мафій, у тому числі й тих, що не приходили до влади, але були дуже сильними, наприклад, як сицилійська.

Економічні санкції, безперечно, завдають удару, особливо коли вони продумані. Не такі санкції, які обмежують експорт та дають йому заробляти не менше, продаючи в інші країни ті самі ресурси зі знижками, але в більшому обсязі, а такі, що не дозволяють йому нічого отримувати від імпорту. Ось туди треба було Європі та світу переважно націлити свої зусилля: ізолювати Росію від імпорту повністю або запровадити на всі пов'язані з російськими товарами операції податок у всьому світі. 5-10% на придбання чи продаж російських товарів. І ці гроші і спрямовувати на війну, на купівлю озброєння, а це зараз найголовніше і відкладати на відновлення економіки України.

Нинішні санкції мають свій ефект, як персональний, так і загальний, вони запроваджуються за якимось зрозумілим для європейців та американців планом, але це зовсім не те, що потрібно робити в ситуації з Путіним. Або треба було готувати його одразу до сильного удару, або вводити санкції, які б перешкоджали йому не отримувати і накопичувати валюту, а її витрачати. Тому що на внутрішньому ресурсі, принаймні у сфері воєнних дій, він довго не протримається.

Але у нього є така собі "подушка безпеки" економічної. Це Китай і це Індія. З іншого боку, зараз швидко змінюється нафтовий ринок: можливо повернеться до торгівлі з цивілізованим світом Венесуела, грядуть зміни і на Близькому Сході. Як ви бачите цей нафтовий вектор?

Звичайно, найбільший потенціал зростання продажів має Саудівська Аравія. За рахунок знижок Росія витіснила її з індійського та китайського ринку, але у Саудівської Аравії та Арабських Еміратів потенціал зниження ціни та нарощування обсягів ще дуже великий. Я не вважаю, що Венесуела виходить так суттєво і не готовий обговорювати проблему виходу Ірану на загальний ринок. Але є суттєві постачання газу, які стали можливими за схемою Ізраїль/Єгипет/скраплення/Європа та інші можливості постачання газу. Але зараз ми говоримо про те, що ми цим розкачали інфляцію, енергетичну недостатність у Європі та йдемо до зими (влітку завжди йдемо до зими). І ось про це треба зараз думати. Зараз треба займатися не тільки нарощуванням ембарго, але всім, що перекриє Росії будь-які можливості витрачати отримані кошти на придбання тих чи інших товарів, необхідних для продовження життєдіяльності економіки та військової економіки. І насамперед – постачання озброєння в Україну випереджаючими темпами. Нинішні темпи сміховинні та недостатні.

А є у вас якісь рецепти роботи з Китаєм у цьому напрямку? Ми ж розуміємо: те, що цивілізований світ може перекрити, Путін намагатиметься перекривати за допомогою Піднебесної?

Почнемо з Індії. У кожного своя сорочка ближча до тіла. Індія в дуже тяжкому політичному та економічному стані, в одному з найгірших своїх станів. І коли їй пропонують у 25 разів збільшити обсяги придбання нафти з такими величезними знижками, важко повірити, що вона відмовиться від цього без отримання компенсації з боку Заходу. А Китай уже давно закупив зі знижками російську нафту та газ через авансування будівництва трубопроводу, плюс є елемент корупції. Ситуація з Китаєм зрозуміла: вже туди постачають практично без грошей і за зниженою фіксованою ціною. І я не бачу можливості щось тут змінити. Можливість перепродажу Китаєм ресурсів на вторинному ринку - окреме питання, тут Захід може вплинути і на Китай, і на Індію.

Але це не так суттєво. Найсуттєвіше, повторюся – це нарощування військового бюджету України до необхідних $6-7 млрд на місяць. Це бюджет, який пораховано і який має бути, але за оцінками експертів цього бюджету сьогодні нема звідки взяти. Це $80 млрд на рік на війну Україні. Ось цим треба перейматися. Вирішення питань з мафіозними режимами лежить у царині військової переваги, у сфері розгрому, а не лише у сфері погіршення життя населення. Якщо ми сподіваємося, що населення Росії від голоду та холоду попре на Путіна, то це виправдані надії років на 10-15 у перспективі. Свого часу була нафтова та газова криза, коли ціни були найнижчими. Це призвело до зубожіння населення в усьому Радянському Союзі. Тоді закінчилася епоха Брежнєва-Андропова-Черненка та почалася епоха Горбачова. Але якби не було Горбачова, а продовжувалися ці черненки-андропови та інші, то ще років 10, а то й 20 СРСР жив би в такому ж режимі – у злиднях та з "царем" у Кремлі.

І тут ключове питання – яким буде можливий перехідний період після Путіна? Дуже багато різних вкидів: Путін помирає, Путін дуже хворий… Ми, звісно, на це сподіваємося, але слід розуміти як працюватиме його "політбюро", бо ми ж знаємо, що частина путінського "політбюро" була міцно зав’язана на Захід, що вони вели паралельне життя: одне – в Москві, друге – в Монако, у Франції і так далі. Зараз усе це змінюється. Он і Медвєдєв пожвавішав і вкидає ті чи інші заяви. Є відчуття, що за рік-два, чи скільки там Путіну лишилося, вони почнуть висувати "наступника".

Я вважаю, що треба вести чесну та відверту розмову для українців. Розумієте, говорити після Черненка про Горбачова можна було лише після Черненка. Говорити про "після Путіна" можна буде лише після Путіна. Нині це не має сенсу. Цілком зрозуміло, що зараз найголовніше для зміни ситуації – щоб Путіна не було, щоб він так чи інакше, через хворобу, відставку, переворот, перестав керувати країною. Але міркувати про те, що буде після Путіна, доки він сидить на місці – не має жодного сенсу.

Тому що всі, про кого ви говорили, – живі люди з великими грошима. Вони адаптивні. Вони знайшли собі Емірати, Сінгапур, Китай, навіть Казахстан. Вони ще відкриють нові зони. Вони житимуть там у добрі та розкошах. Вони вже розуміють, що в них та їхніх дітей не буде Європи та Америки, і вони з цим змирилися, і житимуть у цих умовах, переорієнтувавшись на Південь та Схід. Тож ця ситуація не несе великої перспективи. При цьому я наполягаю, що їх потрібно все більше санкціонувати, заганяти в ці місця, а потім – за допомогою американців, банківської системи тощо – накривати їх у цих місцях, не залишаючи їм жодної можливості жити, вкладати та заробляти гроші в цивілізованому світі . Це дуже важливо. Але те, що сьогодні відбувається, не роз'єднує їх із Путіним. Поки Путін живий, вони, як і раніше, будуть поруч із ним і, як і раніше, його боятимуться.

Феномен Медведєва дуже простий. Він чудово розуміє, що його ненавидить певна частина оточення Путіна, в тому числі як колишнього і потенційного наступника, близьку до тіла людину. Для ФСБ та силових структур є розуміння, що таких треба добивати. Ось і його добивають, а він пручається. Має купу проблем. На нього є свідчення Абизова, є свідчення Магомедових, були б свідчення Дворковича, але Дворкович поїхав. Медведєв – корупціонер, боягуз та злодій. Він атакує обороняючись і показує, як глибоко він може засунути язика в дупу Путіна і вилизати там все, що можна і що не можна. Плюс, це дрібна людина, яка образилася, що вона так любила Америку, грала в Apple, ходила з айфончиками, а вони так погано до неї поставилися і навіть сина позбавили можливості робити бізнес. І тут він вирішив, що їх треба нищити. Це комічний персонаж, і кінець його історії буде комічним. Я б його не розглядав як фактор якоїсь гри. Як говорив Березовський, "дурилка картонна".

Просто ми бачимо як швидко помінялася вода в акваріумі. Забрали Козака, зник полум’яний автор путінських панегіриків Сурков, в Україні взяли Медведчука. Ми розуміємо, що відбулися якісь процеси і на заміну команді Суркова посилився інший клан. Може це тактична інформація, але це теж важливо. Може посилився Патрушев, може Путін починає формувати якісь ресурси навколо Золотова і Кадирова.

Отже, по порядку. Патрушев – літній хворий чиновник. Його мрія була – вести Радбез так, як ведуть Радбез у США, працювати Саліваном у Росії. Він навіть на Раді безпеки, перед тим, як погодитися на військову спецоперацію, намагався розповісти про те, як важливо грати в холодну війну з Америкою. Це вичерпано. І єдине, що може бути цікавим для Патрушева – це просування його сина. Він фігура закінчена і жодного впливу на Путіна не має. Не будемо з Патрушева щось жахливе робити, його час скінчився.

Золотов – це орангутанг, який оберігає тіло від народу. Раніше він просто займався самим тілом, а зараз його підвищено до того, що керує росгвардією. Там немає мозку, це просто сила, яку зараз обкатують у справжніх боях в Україні, щоби потім вони вміли так само розправлятися з власним опозиційним народом.

Набагато більше значення мають Кадиров і Пригожин. Це два апологети війни, дві абсолютно залежні від Путіна людини, які вважають себе великими полководцями. Один полководець із Тіктока, інший – із Ґулаґу, із зони, такий собі бандитський елемент із амбіціями полководця та постійним проголошенням жорстокості, який має великий вплив завдяки ПВК та спецдорученням, часом дуже поганим, які він реалізує для Путіна. Обидва абсолютно залежать від Путіна, не буде Путіна – того ж дня не буде їх. Я сказав би, що це мультяшні персонажі, якби вони не катували і вбивали людей реально, не влаштовували те, що влаштували в Бучі та Ірпені. Це злочинці та водночас це клоуни. Уся історія замикається лише Путіні.

Але у Путіна є ще дві підпорки – військові злочинці Шойгу і Герасимов. Зараз таке враження, що їх теж запхали кудись на задній двір. Кудись подівся їхній кураж.

Я ніколи не бачив у них куражу. Я бачив, що останні два роки Путін постійно усамітнювався із Шойгу в якісь тайги, робив там якісь заходи. Тепер ми розуміємо, що він там із Шойгу займався розробкою війни, підготовкою війни з Україною. Чи був там Герасимов, чи ще хтось ми знати не можемо. На вітрині було два гравці – Путін та Шойгу. І Шойгу, і Герасимов несуть таку ж відповідальність, як Путін. А те, що вони не на вітрині, не означає, що вони проти чи мають власну думку. І розраховувати, що з боку міноборони чи генштабу виникне протест, який зупинить війну, я не став би. Вони робитимуть те, що їм накаже Путін, а Путін налаштований на "перемогу".

Частина російських олігархів виїхала на Захід. Я б не став применшувати їхню роль. Зокрема є Абрамович, який формально не мав би впливати на це колективне "ЧК", яке сидить у Кремлі. Але виявляється, що він виконує роль кур’єра, передає якісь записочки, щось рішає, якось включився турецький тренд. Дивна дуже історія.

Путінські олігархи – люди різні. І рівень їхньої взаємодії з Путіним різний. Узагальнювати, як це заведено зокрема в Україні, не треба. Ідентичність Абрамовича та Путіна – це "хороший" та "поганий" слідчий. Це один гравець і два різні щупальці. Це близькі друзі, партнери багато років. Абрамович – основна людина, яка привела Путіна до влади в команді "сім'ї" і вони продовжують гру. Там є і корупція в сфері Ердогана, і будинки для Кабаєвої.

Я б просив уточнити про турецький слід Кабаєвої.

Це вже пройшло у Daily Mirror і з Telegraf мені телефонували. Для Кабаєвої придбано будинки в Стамбулі та десь на півдні Туреччини, на морі, де вона житиме з дітьми. Ердоган надав президентську охорону, з чого можна зробити висновок, що Путін їх там відвідуватиме. Туреччина стала своєрідним хабом для Росії, для багатьох чорних, сірих та особистих справ. І частково в цьому заслуга Абрамовича, який дуже близько взаємодіє з одним із помічників Ердогана. У Ердогана з Путіним встановлені дуже тісні стосунки. Посередники з боку Путіна – Абрамович і Сєчин, і частково Пригожин, який виконує чи виконував певні функції.

Абрамович і Сєчин постійно, в тому чи іншому вигляді, присутні в Туреччині та вирішують питання для Путіна та Ердогана. І якби не чутливість питання щодо "Азову", де зав'язані Путін, Ердоган, Абрамович та українська влада, про це можна було б говорити більше. Але зараз про це нічого не треба говорити, доки ця угода не завершиться успіхом. На кону життя понад двох тисяч українських героїв. І чим це скінчиться, ми дізнаємося тільки тоді, коли це закінчиться.

Історія надзвичайно трагічна і ми в Україні дуже переживаємо. З іншого боку, пам’ятаючи історію з Іловайським "зеленим коридором", є елемент скептицизму і недовіри. Вони можуть обіцяти одне, а по факту все може надзвичайно страшно перегратися.

Усе може бути. Але у вас є такі відповідальні люди як Арахамія, який топить за Абрамовича. Він як керівник фракції "Слуга народу" в Раді, напевно, має більше інформації, ніж я і впевнений, що Абрамович завершить цю угоду, якщо він дає гарантії до міжнародного суду, що той не є олігархом Путіна. Але це ваші внутрішні проблеми, мені незручно про це говорити.

Я розумію, але історія справді надзвичайно резонансна і, не побоюся цього слова, надзвичайно смердюча. Є ще, наприклад, кейс Фрідмана і є відчуття, що він намагатиметься отримати українське громадянство. не знаю, як він це громадянство використовуватиме, але якщо у нас апологізують того ж Абрамовича, то наступним в черзі може бути Фрідман і так далі. Ці люди гратимуть ще якусь свою гру.

Якщо Україна не позбудеться підозр у корупції, то заявка до ЄС – це ще не вступ до Європи. Сьогодні ми маємо перемогти Путіна. Але після перемоги найголовнішим буде очищення України від корупції. Інакше жодного європейського майбутнього у нас (вибачте, що ототожнюю себе з Україною) не буде.

На папері це все є. але я особисто покладаю більше сподівань на генерального прокурора США, який нещодавно здійснив візит в Україну. Бо українська Феміда може бути сліпою, часом дуже зайнятою. А як казали класики, "сто мільйонів доларів – це завжди сто мільйонів доларів". І з’ясовується, що після завершення того чи іншого політичного циклу хтось стає гордим власником вілли в Ніцці, а на когось переписують активи на Сейшелах чи рахунки на Кіпрі. Це, на жаль, правда. Тому у мене генпрокурор США викликає колосальну довіру.

Якщо Фрідман за якоюсь схемою не просто відмовиться від Путіна та підтримає Україну, а отримає ще й українське громадянство, це означатиме корупцію. Нагородити його українським громадянством не можна, бо він його не заслужив. Продати не можна, бо це виглядає жахливо. Наприклад, він переказав гроші в Україну і став українським громадянином. Це продаж українського громадянства. І перша підозра буде: хто з того що набув? Я до цього серйозно не ставлюся. Сподіваюся, що й Офіс президента Зеленського до цього серйозно не ставиться, що це просто піар, спрямований проти України.

Усе, що треба від російських олігархів – щоб вони перестали допомагати Путіну. А вони зараз не відмовляються від Путіна та допомагають йому. Та й олігархи різні. Крім уже названих, існують олігархи типу Дерипаски, Усманова, Потаніна. Вони абсолютно зрощені з путінським режимом і беруть участь у всьому. Що з ними далі робити – питання світу. Не можна всіх об’єднувати поняттям "путінські олігархи". Це різні великі гравці. Одне скажу: ніхто з них вплинути на політику Путіна щодо України вже не може.

А що може реально вплинути на путінську політику? Є відчуття, що він намагається щось викрутити, прикинутися договороздатним, спробувати заморозити конфлікт. Чи ситуація може штовхнути його на якийсь новий дипломатичний шлях?

Це все затягування часу. Воно вигідне Путіну. Україною таке затягування може бути використане лише для отримання відповідного озброєння. І переговори можна розпочинати лише тоді, коли Україна буде готова діставати озброєнням до території Росії та завдавати непоправної шкоди путінській військовій силі та інфраструктурі. І переговори можуть бути лише на одну тему: "Геть з території України, включно з Кримом. Україна в кордонах до 2014 року". Можливо, я занадто радикальний, але багато років знаю цей режим. Якщо Путін на щось наважився, то зупинити його можна лише силою. Тільки якщо його візьме за горло військова міць України та її партерів, чи візьме за горло його економіка та народ. Але це довша історія. Опозицію в Росії розгромлено, жодних бунтів не передбачається, народ терплячий, тому розраховувати треба лише на військову силу, допомогу партнерів та героїзм ЗСУ.

Розумієте яка історія. Сурков Путіна обдурив. Сурков обіцяв Путіну в Нормандському форматі тоді, коли зустрічались Макрон, Меркель, Сурков, Єрмак, Зеленський і Путін. Це була єдина зустріч. Він обіцяв, що будуть підписані Мінські угоди. Коли все вже було готове, прямо там на місці, і з обличчя Путіна вже обтікало… Зеленський сказав – ні. А Путін побіг в туалет, так би мовити, збирати екскременти. Тоді доля Суркова була вирішена. Далі питання часу. Козак – це зовсім інша справа. Це людина, яка замінила Суркова і яка насправді намагалася знайти мирне вирішення і щоб не було війни. Це я знаю достовірно із багатьох джерел. Козак не приніс Путіну Мінські угоди в цьому чи зміненому форматі. А коли Козак опинився в ситуації, коли він не може дати Путіну те, що той хоче, тоді прийшло питання війни. Козак був проти війни. Він людина неагресивна, загалом нормальна людина. Звісно, що як і всі він мусив підтримати на Раді Безпеки президента. Але він не зазнав ураження в правах і залишився із Путіним. У нього залишилась окрема думка, і його структури були передані більш агресивному так би мовити «путіноїду», наступнику, як я його називаю – пану Кірієнку. Який готовий говорити і робити що завгодно, не звертаючи увагу ні на що, лиш би бути поруч із президентом і бути його надійною опорою. А потім, можливо, і наступником.

Так би мовити, гуляти так гуляти. Ви правильно згадали про Кірієнка. Ми бачимо, що він бере на себе гріх окупації додаткових наших територій. Таке враження, що він починає активно газувати, щоб замикати на себе додаткові функції, які виходять за його посаду. Тому що є ще і Вайно та решта злочинців.

Вайно в даному випадку людина технічна. Звісно Кирієнко людина більш значима. І те, що він погодився взяти на себе роль гауляйтера окупованих територій, говорить тільки про те, що він користується абсолютною довірою Путіна. Він готовий йти як завгодно далеко в підтримці Путіна. Без сумніву, як людина раціональна, він має своє бачення на майбутнє. Не без Путіна, а з Путіним або після Путіна. Так я це розцінюю. І я прекрасно розумію, що Кірієнко може бути оцінений Путіним і Юрієм Ковальчуком, як карта, яка в гіршій ситуації дозволить сісти за стіл переговорів, оскільки в нього є елементи демократичного минулого та інші елементи, які можуть допомогти Заходу подивитися на нього інакше, ніж на Путіна та інших можливих наступників. І якщо раніше силовий блок був сильно проти Кирієнка, то зараз очевидно, що силовий блок також підтримує його. Я маю на увазі ФСБ в першу чергу. Тому я думаю, що певна домовленість є. І не важливо чи це перетвориться на спадковість чи це просто буде заступник президента з основних питань. Путін – це людина, яка всього боїться, нікуди не їздить, сидить у бункері, з величезною кількістю охорони. Йому потрібен такий альтер его, якому він повністю довіряє. Який їде туди, куди мав би їхати Путін за правилами гри. Зокрема, в Маріуполь, Херсон, Донецьк і так далі. Але Путін туди не поїде. Тому що страшно. А Кирієнко поїде. Ось, власне, в цьому і доля Кирієнка. Іншого Кирієнка у них немає. Все інше – це розмови на користь бідних. Клоун Медвєдєв ніколи не зможе замінити Кирієнка на жодній зустрічі, на жодному виступі. Ми вже бачили: «грошей нема, але ви тримайтеся». Це максимум на що він здатен. А в Маріуполі чи в Херсоні, ми собі уявляємо, які там зустрічі у них відбуваються. Що від них очікують і що думають про них люди. Тому Кирієнко опинився в потрібний час, в потрібному часі. І він, без сумніву, сильніший за Суркова, Володіна і всіх інших прихильників цієї позиції, які були до нього. І суттєво ближчий.