Віра Агеєва: Нам треба обтрусити той імперський міф - Київ завжди був українським містом і у нас прецікава історія

Програма "Власні назви" з Мирославою Барчук - спільний проєкт українського ПЕНу та телеканалу Еспресо. Вперше програма виходить у телевізійному форматі, раніше виходила онлайн через повномасштабне вторгнення. "Власні назви" - це повернення пам'яті про важливі події імена і явища, які формують сучасний контекст, але вони витіснені, стерті з колективної пам'яті внаслідок русифікації, внаслідок радянізації та інших речей, які пережило суспільство. Гостя програми - Віра Агеєва, критикиня, літературознавиця, професорка Києво-Могилянської академії.

Ми сьогодні говоритимемо про книжку, яка вийшла цього року - написала Її Віра Агеєва. Це не перша її книжка і, я сподіваюся, не остання і вона присвячена літературному життю Києва початку XX століття. Чому для мене ця книжка є важлива? Я вам розкажу, почну з своєї історії - я киянка, дитина, яка закінчила російську школу - так сталося. І ось оцей Київ, про який ви пишете, для мене був невідомий - Київ часів Української революції.

Для мене український Київ - це дивно говорити про столицю України, але я знала завжди Київ і бачила його, скоріше очима білогвардійського офіцера, очима Ніколки Турбіна, який блукає вулицями Києва і ненавидить оцю київську стихію на Софійській площі, коли військо Директорії в'їжджає. І для нього навіть оці "колокола" Софії -  вони дзявкають, вони не дзвенять, а дзявкають і для нього ця чорна хмара наповзає на Київ чорним брюхом, коли військо Петлюри заходить у Київ. Коли ви дізналися про те, яким був Київ початку століття, часів визвольних змагань?

Гарне питання. Усе-таки, я читала, в силу освіти читала багато. Я знала про Київ, скажімо, 1918 року. Київ от є булгаковський, є Київ "Білої Гвардії". Але є ті самі події, описані в спогадах Юрія Смолича. Смолич пише під цензурою, Смолич ще дуже обережно пише, але там можна побачити трошки іншй погляд у кожному разі. Хто читав, а я його читала в студентські роки, хто прочитав "Золотий гомін" Тичини. Поема Тичини - оце якраз дух української революції, оце той момент, коли постала держава, Тичина дуже гарно пише: "Скресли підземні джерела". Їх там ця імперія заморозила, вони пішли в глибину, але вони не вмерли, і от вони скресли і все склалося - і Андрій Первозванний, і дзвони дзвенять. Вони йому не дзявкають, вони йому дзвенять, але звісно це лише поодинокі речі, тому що насправді ми про це все дізнавалися вже наприкінці 80-х.

Думаю, це не лише мій досвід, я здається, ніколи стільки не читала отак захланно, як от кінець 80-х-початок 90-х років минулого століття. Коли враз виявилося, що я нічого не знала про свою літературу, я нічого не знала про своє місто. Причому не все було заборонено - спогади, скажімо, дуже-дуже цікаві спогади Максима Рильського про Київ його юності. Вони є в двадцятитомнику, але вони десь у примітки забиті. Зараз перевидали книжку про Максима Рильського, я цим дуже тішуся, тому що от для мене Рильський - це якраз київський поет, це найбільший наш поет. Він там десь на маргінесі шкільної програми - ми не ототожнюємо Київ з Рильським, наприклад. Отже, був Київ Смолича, був Київ Рильського, був Київ Тичини. 

Але однаково більшість людей, киян, я напевно права, що більшість киян бачать "Вот этот от Город" - імперський міф, створений Булгаковим.

Я думаю, сьогодні вже не так. У мене є дуже свіжа статистика маленька - на youtube-каналі "Шалені авторки" наш останній з Ростиком Семківим запис - це "Микола Куліш проти Міхаіла Булгакова" і там цілком притомні коментарі.

Люди пишуть багато коментарів і коментарі про те, що, "Так, Булгаков промив нам мізки".  Але люди зараз переосмислюють - я думаю, що Булгаков уже програв за великим рахунком. Ми за останній рік, на жаль, дорогою ціною з танками, але він уже програв. 

Тоді треба напевно розповісти, ви можете коротко сказати, що це за сюжет "Куліш проти Булгакова"?. Це потрібно пояснити?

Не мені першій не подобається Булгаков і не нам першим не подобається Булгаков. Коли ця п'єса - "Дні Турбіних" за "Білою Гвардією" йшла в Кремлі, її багато разів дивився і дуже вподобав сам Йосип Сталін. Тоді ж Микола Куліш спародіював цю п'єсу в "Мині Мазайлі" з тим знаменитим мотто тьоті Моті: "Приличнее быть изнасилованной, нежели украинизированной".

А потім був прийом у Кремлі у Сталіна, де Куліш та інші ваплітяни офіційно вимагали зняти з репертуару п'єсу, бо вона ображає українську національну гідність. Коли їх арештували, їм це все згадали. Є такий міф, що Булгаков - антирадянський, та Булгаков був улюбленцем Сталіна.

Ми з вами перед ефіром домовлялися не говорити про Булгакова, трошки впали однак у Булгакова. Але справді для мене знайомство з оцим українським Києвом часів Української революції було, я пригадую точно цю дату, 16 квітня 1989 року, коли моя мама провезла книжку Юрія Лавріненка. Вона приїхала з Канади і привезла через кордон, ще радянський, у рукаві великого такого пуховика і я 16 квітня 89-го року відкрила книжку Юрія Лавріненка, і я відкрила на "Золотому гомоні" і мене оце вразило, "натхнення як очі-предки", оцей кришталевий спів, Андрій Первозванний, і я зрозуміла, що весь мій цей радянський, шкільний міф про Тичину і взагалі це був міф - і про Рильського, і про Сосюру, і про нього як щось таке ненависне. Таке, що було подано так, щоб воно викликало оскому - воно впало. Я тоді довідалася про цей Київ, який він тоді був, що за атмосфера була в Києві 1917-1918 років. 

Ми про Київ років революції, ми про Київ 20-х років вже щось знаємо. Ми прочитали "Місто" Підмогильного, ми прочитали "Недугу" Плужника. Але навіть для мене, я в цій царині працюю все життя, навіть для мене був відкриттям Київ 1900 - 1910 років. Коли "Стара Громада", коли Леся Українка, коли Володимир Антонович, коли вони змогли тут багато чого зробити. Оці прегарні сюжети, чому були це вулиці Паньківська та Тарасівська там - там можна по-різному інтерпретувати. Але все-таки для них, принаймні для цього українського кола, вони назвали вулицю Тарасівську - для них це була вулиця Шевченка, що було немислимо в царській імперії.  Ніхто ж не скасовував там Емського указу, заборон усіх цих, але київська громада платила гроші і 9 березня в Софійському соборі панахиду по Шевченку щороку правили за царської влади.

Вони робили дуже багато. Або Лисенко. Свій хор, коли він його возив у Канів знов таки щороку в травні. Те середовище - оті наші Сполучені Штати на тодішній Маріїнсько-Благовіщенській, нинішній Саксаганського 95-97 - це ж наші Блумсбері, там воно все і відбувалося - звідти постав той український Київ. До речі вже, 18-19 та 20-ті роки, вже радянська влада, але Людмила Старицька-Черняхівська тримала літературний салон. Вона дама того старшого світу, ще того світу, вона отримала салон літературний і там бували всі - і там були і Сергій Єфремов, і Павло Тичина, і Валеріан Підмогильний, зовсім там двадцятилітній. Це було середовище.

Але ось, якщо ми кажемо про українофілів кінця 19-го початку 20-го, от наскільки в Києві це середовище було велике, скільки їх було? Чи воно насправді дуже вузьке було, чи це була якась значима кількість людей? Вона була значима, але скільки їх було? 

У нас є ілюзія, сформована радянською вже пропагандою, що Київ був "рускім городом". Київ не був російським, ніколи, в принципі. Я вам зараз спробую пояснити. По-перше, дуже великий відсоток польського населення і є польські книгарні, є польські якісь там ресторани. Це от видно з романів, зі спогадів - одним словом є польські культурні інституції у Києві, їх багато. Це перше, друге - Київ не розмовляє російською.

Я маю на увазі покоївки, прості люди. Київ розмовляє більш-менш, люди найбільше українською розмовляють. Вона трошки там різна, але це українська мова і звичайно ось ця еліта, яка розмовляє вже виробленою українською мовою, вона кількісно не така велика, але громадівський рух є по всій Україні. Є Київська громада, є Одеська громада, вони по всій Україні. Це одне, а є друге. Я люблю оцю картинку: десь там у 80-ті роки 19-го століття в ботанічному саду біля червоного корпусу гуляли якісь дивні діти. Вони привертали увагу всіх - вони були вбрані по-панському: дівчатка були в гарних сукеньках, причому часто вони були в українському вбранні. 

От є фотографія Михайла Косача в дуже красивій чумарці оцій такій козацькій. Вони розмовляли при цьому українською, але це була не така українська, як у їхніх там нянь чи гувернанток - це була якась інша українська.

Це ви про спогад Людмили Старицької-Черніхівської? 

Таких спогадів є кілька. Оце і було досягнення цієї спільноти. Вони хотіли своїм дітям дати інакше виховання. Олена Пчілка, Ольга Петрівна Драгоманова-Косач, я до неї ставлюся по-різному в різних аспектах. От що вона справді зробила, який вона чудовий експеримент зробила - вона не віддавала, ну Ларису вона взагалі ніколи не віддала в школу, вона її вберегла від імперської освіти і Леся Українка в нас єдина авторка, в тому поколінні, навіть Рильського виключаючи, вона от єдина, в якої взагалі немає пієтету до російської культури, бо вона знає надто багато навколо.

Вони дітей вберігали від офіційної освіти, якомога довше вчили вдома і давали паралельну освіту і от вони сформували ту еліту - їх було кілька сотень, їх не було тисячі, очевидно. Вони ж потім, усі, хто дожив до 17-го року, вони пішли в Центральну Раду, дуже багато з них були членами Центральної Ради, з Людмилою Старицькою включно. 

Якщо ми вже повертаємося назад, у 1917-й рік і 18-й рік, чи були якісь між українським і російським середовищем літературним якісь полеміки чи якісь контакти? Взагалі, що це були за стосунки? І наскільки взагалі російське середовище літературне було впливовим тут чи ми теж перебільшуємо його вплив? 

Ми точно перебільшуємо його вплив. Ви знаєте, я колись спробувала зрозуміти, я собі спробувала порахувати - а хто з Києва видатний російський письменник? Булгаков поїхав з Києва 1920-го чи 1921 року.

Ахматова не була в Києві майже, вона одеситка - вона Ганна Горенко, вона з Одеси, вона в Києві вчилася кілька років і вона захотіла стати російською авторкою і поїхала в Петербург. Паустовський поїхав у Москву - не було з тих, хто жив у Києві. Може, Віктор Некрасов - це от єдиний російськомовний письменник, який лишився в Києві. Якщо ви когось згадаєте, я вибачуся, але я колись пильно переглядала. Тобто це міф, що тут була російська література - ті, хто хотів серйозно робити кар'єру російського письменника їхали в імперські столиці - це нормально, це правильний вибір. Тут дуже цікаво, де воно все взялося - от 18-й рік, от Центральна Рада, от УНР. Де взялись ці інституції?

Де взялися якісь там клуби, редакції, журнали - де воно все взялося? Центральну Раду було створено в тому самому приміщенні клубу "Родина" - це теж така гарна історія. Градоначальник вважав, що він дозволяє клуб "Родіна", а Лисенко знав, що він реєструє клуб "Родина". Так от, у приміщенні клубу "Родина", біля Золотих Воріт, Людмила Старицька зібрала представників київських партій, які створили Центральну Раду, потім Науменко був першим проголошеним головою ЦР, потім приїжджає Грушевський і далі все закрутилося. Було це приміщення - оце наше місце пам'яті. Вони робили географічне товариство - якийсь там західний відділ Російського імператорського географічного товариства.

Вони тут тихою сапою його обсадили, окупували і вони проводили якісь статистичні дослідження, видавали історичні пісні. Коли прийшов 1917 рік - були карти, карти тоді по фронту скрізь їх величезними тиражами розкидали просто от були кордони. Цього ж не було в Російській імперії. Сам Михайло Грушевський - це вихованець, продукт ідей Старої громади - його Антонович і Громада виростили. Історія Грушевського в різних форматах, там метеликових, не метеликових, вона величезними тиражами тоді розходилася. Так формувалася національна ідентичність.

Я так розумію, що люди, які належали до цього середовища мистецького - частина цих людей змінила свою ідентичність з російської на українську. Там були люди, які, там частина поверталася з Росії так в 17 році, як Нарбут. Частина, як Зеров, для нього це теж була так зміна ідентичності. Розкажіть про це, яким чином мінялася ідентичність тоді? 

У мене, в цій книжці є розділ, який називається "Поворотці з чужих столиць". Я страшенно люблю цю історію про Нарбута, все, що зробив тут Нарбут. Отже, 17-й рік, у Києві від, здається, 1908-го до 1914 року виходить журнал "Українська хата". Це був дуже модерністський журнал - там друкувалася молода генерація. Цей журнал тривалий час....

Ми не дуже встановлюємось на тому, що все що, відбувалось до 17-го року  - це було волонтерство, меценатство. Навпаки, це ж було заборонено, нічого не фінансувалося. Уся класика, яку ми вчимо - це все чистої води меценатство, по-сучасному - волонтерство. Так ось, журнал "Українська хата" тривалий час фінансувала українська громада міста Томська - це в якомусь далекому російському Сибіру. У мене, до речі, є підозра, що якби от попрацювати з тим Томськом зараз, ну не все ж у родинах пропадає, ну серйозно. Українська громада Томська фінансувала цей журнал, вони там полемізували з Винниченком. Потім, до речі, очільник цієї громади Сидоренко, коли почалася революція, він там усе кинув, рвонув сюди був у Центральній Раді, потім здається на еміграції був.

Ви кажете, що Нарбут змінив ідентичність - я не певна. Тут знову таки от - Нарбут зробив дуже добру кар'єру в Петербурзі - він член мистецького об'єднання "Мір іскуств", він визнаний художник. Він зробив що називається добру кар'єру, але коли він зробив цю добру кар'єру російського художника імперського, він ще задовго до революції намалював свій герб, який підписав приблизно так - Георгій Нарбут, козак з нарбутівської, там глухівської сотні. Тобто для нього Глухів був столицею такою-от гербовою, не Петербург. Як тільки тут революція, в Петербурзі була ж велика колонія українців, але Нарбут був найяскравішою постаттю - вони кидають усе і їдуть сюди.

Я дуже люблю цю сценку - Надія Суровцева, студентка бестужевських курсів у Петербурзі, майбутня юристка, примчала до Києва, прийшла до Грушевського і сказала: "Пане президенте, я від імені Петербурзької української громади студентської, ми готові виконувати всі ваші накази і доручення". Нарбут примчав до Києва, його скосив тиф, йому дуже мало часу було вділено, але він зробив стільки, що це подиву гідне. Нарбут поселяється в Георгіївському провулку, в тому будинку, де колись якийсь час мешкав Тарас Шевченко.

Георгівський провулок був дуже важливим місцем таким, тому що вікна виходили на браму Заборовського - для тих років дуже символічне місце. Нарбут там розмалював стіни, там таке дуже артистичне було середовище. Він ходив у якомусь там дуже вишуканому козацькому вбранні Києвом, дивуючи всіх. Він малює герб, перші поштові марки, зразки грошей, він робить усю цю фантастичну красиву абетку, тобто Нарбут як художник працює, але не лише це. У цьому колі Нарбут об'єднав людей, Російська православна церква не була для них авторитетною, вони добре знали їй ціну як одержавленій структурі. Вони шукали якоїсь нової релігійності і ось тут Нарбут об'єднує абсолютно, здавалось би, непоєднуваних людей. З одного боку Лесь Курбас, Михайль Семенко, Павло Тичина, Микола Зеров, Юхим Михайлів. І от їх дев'ятеро, така собі антропософська чи теософська дев'ятка за зразком масонської ложі. Там є вся ця атрибутика. Вона трошки пародійна, це така гра. Це напівгра, бо вони шукали якоїсь такої нової духовності. З одного боку гра, з іншого - Рудольф Штайнер  - це володар духу цілої Європи на тоді. Штайнера дуже любив Курбас, він зустрічався з ним. Тобто там не лише гра - це з одного боку гра, але з іншого боку вони шукають якоїсь нової духовності. У цьому середовищі з'являється - оце вже мистецька гра. Вони ж модерністи, вони художники. 

Нарбут, який страшенно любив і в нього там була колекція гутного скла з 18-го століття. Він кохався в бароко, вони всі кохались у бароко, бо там була наша традиція. Там була дуже вишукана така атмосфера. Вони збиралися - там обов'язково був весь посуд був з доби бароко. Він любив ці київські базари і ось якось він в одному з київських базарів знайшов перстень. Він був з сердоліком і на ньому було написано -"Лупа Грабуздов, неслужащий дворянин". І отут виник, очевидно, один з перших у нашій літературі, вони творять міфологію Лупи Грабуздова, як такого вигаданого персонажа. Отже, Грабуздов у нього - полтавський дідич, шляхтич. У нього є млин, у нього є господарство. Непогано йому ведеться. Далі - більше, вони пишуть його родовід, Зеров пише два вірші про це. Вони його біографію написали і в фіналі там мало бути, вони не встигли це зробити, що вони нам усі фотографувалися в якомусь найкращому тодішньому київському фотоательє. Вони мали всі виявитися нащадками Лупи Грабуздова. Ось такий міст до бароко, тож від імені Лупи Грабуздова були написані тексти і біографія. Це все витворювало стилізацію барокового Києва

Історія, яку я хочу щоб ви розповіли - це про ще одне середовище, яке збиралося на Городецького, в такому мистецькому арт-кафе, мистецькому льоху. Мені прикро, що кияни знають про арт-кафе  Х.Л.А.М. , яке зараз перейменували і воно називається "Мотлох" і це ще жахливіше, як мені здається, тому що Х.Л.А.М.- це Художники Літератори Артисти Музиканти. Там само або по сусідству було інше українське середовище.

Вулицю Городецького насправді треба робити пішохідною. Там кожен будинок - це потужне місце пам'яті. Там стільки всього відбувалося, і при цьому там є тільки меморіальна дошка російському поету Мандельштаму і більше немає нічогісінько.

Так само як є пам'ятник Ані Ахматовій у Маріїнському парку, чомусь саме їй. 

Це взагалі божевілля. Я розумію, хто заплатив, але я не розумію, хто дозволив, тому що це ж поставили недавно той пам'ятник. Я сподіваюсь, знесемо. Мистецький льох -  отже, вулиця Городецького, тодішня Миколаївська, це ж усе садиба Мерінга, професора університету. Там був, по-перше, кажуть, що найбільший у Європі, навіть якщо трошки перебільшують, то все одно один з найбільших у Європі цирк знаменитий. У тому цирку і літературні імпрези відбувалися. Театр Соловцова - нинішній театр Франка - функціонував тоді вже. Отой нинішній абрикосовий корпус консерваторії - це дуже скромно відбудований після зруйнування в Другу світову готель "Континенталь", але дуже скромно. Це бліда подоба.

Готель "Континенталь" - один з найкращих, може, найкращий київський готель тоді. Там 18-й рік, Скоропадський, голодні наші північні сусіди, отже вся голодна Росія рвонула сюди. Тут були всі імператорські фрейліни - бо тут ще був білий хліб за Скоропадського, а в Москві вже давно були картки. 

Тобто оцей Х.Л.А.М. - там збиралися втікачі з Росії, скоріше? Я читала спогади Утьосова про це - він там казав, що переважно це були емігранти, втікачі з Санкт-Петербурга.

Утьосов теж бачив лише себе і собі подібних. Я читала багато спогадів, дуже гарні спогади лишили музагетівці наші. Було кілька таких осередків - кафе Х.Л.А.М. справді облюбували російські емігранти там переважно читали вірші російські поети, але українці теж туди заходили. Там відбувалися такі собі турніри між російськими і українськими поетами, вигравали зокрема і українські. 

Ще одним осередком було - там, де зараз напроти опери бізнес-центр Леонардо - там було артистичне кафе "Кривий Джіммі". Там сидів Донцов, він там сидів як пресаташе української влади. Там були літературні вечори, там збиралися знов-таки і українці, і росіяни, окремі вечори, але були. До речі, поколінням раніше в Київському артистичному товаристві - воно було ж російським, це ще до революції

Але наші його акуратно обсадили, всі ввійшли в управу там, знов-таки Лисенко, Пчілка і вони проводили там українські вечори в російському артистичному товаристві. Це на Шота Руставелі чи Рогнідинській. Є в листах Лесі Українки - її сестра пише, що на російські вечори людей дуже мало ходить, а на українські ходять дуже багато людей в артистичне російське товариство в Києві на літературні вечори.

Повертаючись до "Кривого Джиммі", кафе Х.Л.А.М. - у якийсь момент українці захотіли мати свою оселю. Знайшли поруч, я так розумію, це от нинішній Будинок Гінзбурга. Вони там влаштували Льох Мистецтв - у журналі "Музагет" було дано красиву об'яву, що відкривається Льох Мистецтв. Інтер'єр там розписав Анатоль Петрицький - авангардист, дуже класний художник. Там читав свої вірші з "Сонячних кларнетів" Павло Тичина, там виступали музагетівці. Здається саме там був цей сюжет  про дорогу довоєнну пляшку мадери, яку приніс Лесь Курбас і виставив її на стіл. Її мав отримати той, хто придумає найкращу назву для створеного ним театру.     

Тичина запропонував "Сад", він очевидно мав на увазі "Сад божественних пісень", він сковородинець. Але Курбас повернувся до Гнатовича, який поруч сидів з ним, актора і сказав: "Уявляєш, Гнате, як про нас напишуть критики. "Учора актори-садисти...". Після чого "Сад" був знятий, врешті прийняли назву "Березіль", яку сам же Курбас і запропонував, а мадеру розпили гуртом. Таких сюжетів є багато, вони дуже цікаві. Це коли от про вулицю Миколаївську. До речі, коли зараз говорять, що не треба перейменовувати, не до того, війна в нас. 1919-го року, як тільки радянська влада ледве-ледве тут, що називається, от кігтики вставила в ґрунт, вони тут вже все перейменували. Миколаївська стала Карла Маркса і так до аж до кінця 20-го століття. 

Я правильно розумію, що вони ж збили оцей постамент Шевченка на Європейській площі - це ж денікінці, під час денікінців було чи ні? Є фотографія і вони ж спалили книгарню на вулиці, яка зараз називається Симона Петлюри.

Як тільки вони увійшли в місто, вони вмить усе перейменували, все зруйнували і от зараз, я коли іду середмістям, особливо біля музеїв і думаю, якби вони ввійшли сюди - цих музеїв вже не було б, купи каміння б були. 

Я недавно бачила фотографії херсонського музею - що вони зробили, тобто вони лишили справді тільки каміння.

Вони цілеспрямовано би знищили все, це зрозуміло.  Міф про те, що був російський Київ, ну не було російського Києва. 18-19 роки - літературні вечори, оці всі вуличні маніфестації. Якщо Миколаївська була такою скажемо музегетською, символістською, елітаристською, то на Фундуклеївській, нинішній Богдана Хмельницького, там її захопили футуристи і авангардисти. 

З одного боку, там редакція газети "Більшовик", де Семенко зібрав навколо себе всіх футуристів, а з іншого боку там поруч, біля опери, студія Броніслави Ніжинської. У мене таке враження, що в студії Ніжинської вчилися тоді всі красуні київські. Котру не почни розглядати, виявляється, що вона там вчилася. Знов-таки поруч, буквально за кілька номерів студія Олександри Екстер. Курбас з ними співпрацював, Курбас з Екстер навіть планували якийсь спільний проект - він так і не вдався. Є прегарна картина Екстер - замальовка вулиці Фундуклеївської - дуже красива кубівська картина Там була оця футуристська тусовка.

Як вони, як оця футуристська тусовка, як вони тусували з неокласиками, скажімо? У вас є чудова історія про рояль - це ж фактично просто зіткнення футуристів і неокласиків. Як це відбувалось? Вони ж у Нарбута були всі разом - і Семенко там був, і Зеров там. 

Не треба думати, що як вони сварились у маніфестах, то вони разом каву чи мадеру не пили. Якщо вже так йти топографічно Києвом. Фундуклеївську захопили, умовно кажучи, опанували футуристи і авангардисти, а неокласики збиралися навколо Золотих Воріт. Від 1925 року в готелі "Континенталь", Х.Л.А.М  існував дуже недовго в підвалі Континенталю. Коли схлинула ця білогвардійська хвиля - зник і Х.Л.А.М і був буквально зовсім недовго, але там в підвалі готелю "Континенталь" так і лишився письменницький клуб. Він там був до кінця 30-х років, до війни, поки не зруйнували "Континенталь". 

У готелі в січні 41-го року Павло Тичина святкував своє 50-річчя. Є навіть меню цього вечора, воно збереглося. Отже, топографічно неокласики збиралися навколо Золотих Воріт - там була редакція журналу "Книгар". Найкращі мемуари про Київ 20-х років - це, мабуть "Болотяна Лукроза" Домонтовича. Я їх прочитала наприкінці 80-х. Домонтович згадує редакцію журналу "Книгар" біля Золотих Воріт. Там богував Зеров, там всі збиралися. 

А навпроти "Континенталю", на Миколаївській, 2 була редакція журналу "Життя і Революція" від 25-го року і редактором там був Валер'ян Підмогильний і в нього теж був, що називається, весь Київ літературний. Вони не ворогували на побутовому рівні, зовсім ні. Неокласики потім, якщо читати спогади, якщо це роман "Місто", то це дуже автобіографічний роман, там усі пізнавані прототипи - де вони були, де збиралися. Неокласики збиралися в золотоворітському скверику погуляти. Їх було небагато, їм було простіше, Микола Зеров мав квартиру трошки вище нинішнього Роліту. Там потім Софія Федорівна Зерова жила дуже довго. 

Роліт - це будинок письменників, облицьований меморіальними дошками, робітники літератури там усі жили. А там вище мав квартиру Микола Зеров і там вони збиралися, Рильський туди ходив, багато хто був-бував. Неокласики проводили літературні вечірки. Коли в романі "Місто" там на самому початку Степан Радченко з парубками ведуть дівчат на забави, то вони їх ведуть на бульвар Шевченка, 14 - якраз там Зеров проводив свої вечірки. Дружити вони могли по-різному, незалежно від літературних груп. Скажімо, Віктор Петров (Домонтович) був близьким з Валеріаном Підмогильним - вони обоє з Катеринослава, вони земляки.

У цьому колі Нарбута зближувалися знов-таки різні. Неокласика Максима Рильського і футуриста Михайля Семенка зближувала насамперед музика - вони обоє дуже музикальні. Це ж Семенко тільки своїх читачів закликав викинути мистецтво на смітник історії і вивезти його на катафалку - він видавав газетку в Києві "Катафалк мистецтва". Семенко - професійний скрипаль, професійний, навчений. Він заробляв як скрипаль. Розповідають, що коли Лесь Курбас і Михайло Семенко (біля Аскольдової могили вони там збиралися) вели двома скрипками дует - це просто були вуличні концерти, які всі слухали. Коли Семенка арештували, то Максим Рильський відкупив у його дружини дорогий німецький рояль.

Це серед іншого була ще й допомога родині, яка була. Їсти ж не було чого - треба було рояль продавати. Оцей рояль перетривав війну, а Рильський, він і писав музику, він дуже музикальний. Рояль якось так зберегли сусіди під час Другої світової - Рильський же був у евакуації  А рояль досі стоїть у музеї Рильського в Голосієві. У Києві є кілька місць, куди варто ходити. По-перше, це музей Рильського в Голосієві, це прекрасний музей-квартира Бажана на Терещенківській - туди просто ходити для задоволення, не лише як у оселю поета, але просто побачити як жила радянська еліта. Це надзвичайно цікаво, там же цілий домашній музей, фактично. Цей рояль стоїть у музеї Максима Рильського на його кришці видряпано чимось гострим, голкою чи чимось "Семенко". 

Це Семенко зробив?

Звичайно. Я думала, хто. Неокласик би не дряпав дорогий рояль. Не Рильський, це Семенко. Це авангардистський жест - на дорогому роялі видряпати як у школі на парті своє ім'я. Це зречевлена пам'ять - пам'ять повинна бути опредметнена, втілена, інакше вона звітрюється. Кожна річ потребує ще своєї словесної історії - цей рояль - це шматок нашого літературного мистецького життя. 

30 років Незалежності України, я не знаю, чи є меморіальні дошки на будинках, де жив Нарбут. Ніде нічого не обіграно, я думала про цей сердоліковий перстень, я думала про цю пляшку мадери, я думала про цей рояль. Тобто виходить, що ми не спромоглися. 

Ми ні на що не спромоглися і це дуже прикро. Це копійчаний проєкт. Треба хоча б меморіальні дошки скрізь, на Городецького є меморіальні дошки російським і немає українця - десь зовсім недавно вже буквально перед війною свіжа меморіальна дошка Мандельштаму. Хто поставив цей пам'ятник Ахматовій біля Маріїнського палацу - ну це просто злочин. Я кажу: "Я розумію хто заплатив, але хто дозволив". У нас немає меморіальних дошок, ми спромоглися видати книжки і це вже добре.

От давайте закінчимо гарним сюжетом, який мене страшенно впевнив у тому, що не все погано. Зовсім скоро вийде ніколи ніким не читана друга частина роману найкращого нашого романіста Віктора Домонтовича "Доктор Серафікус". Його ніхто ніколи не читав, його разом з усім архівом до аркушика зберегла Софія Зерова і передала державі. То інша справа, що ми за 30 років не спромоглися його видати, але зараз він готується до видання. Насправді нам треба тільки позбутися цього - обтрусити цей імперський міф. У нас прецікава історія, Київ завжди був українським містом і київський простір - це простір Свободи, простір натхнення, простір мистецтва.