Володимир Огризко: Десь до 2040 року Росія почне розвалюватися

Юрій Фізер
9 серпня, 2021 понедiлок
09:58

Фаховий дипломат, міністр закордонних справ України з 2007 по 2009 роки Володимир Огризко про 30 років Незалежності України, становлення дипломатичної служби та виклики, які нині стоять перед українською державою

Пане Володимире, з усіма своїми співрозмовниками перше питання ставлю однакове. Серпень 1991 року. Повідомлення про те, що у Москві стався державний переворот. Де це повідомлення вас застало?

Воно мене застало в Києві. Я тоді працював у МЗСУРСР. Скажу чесно, мене до цієї події підвела дружина, яка тоді з дітьми була в санаторії. Вона мені телефонує зранку і каже: "Слухай, ти чув, що зранку якась музика по телевізору грає?" Я відповідаю: "Ну значить якийсь черговий партійний діяч помер". 

У нас же в ті роки традиція була: якщо Чайковський, чи "Лебедине озеро" на екрані – значить хтось з чиновників найвищого партійного рівня відправився у кращі світи.

А дружина каже: "Ні, там щось інше. Я чула (звідки вона чула – досі не знаю), щось там гірше, – а потім, після паузи, – ну ти дивись, щоб тебе там не заарештували".

Ну, я зовсім не зрозумів, чому такий раптом поворот, швидко поїхав на роботу, і вже там стало відомо, що відбулося. Але, наскільки пам’ятаю, у мене не було переляку. Було відчуття, що щось має змінитися. У перші години ніхто нічого не розумів, ніхто не знав, що буде за день, два, три. Але поза тим було відчуття, що щось має змінитися. 

Це було ваше сприйняття того, що сталося?

Так.

Я чому запитав. Я тоді вчився в школі, перейшов у 11 клас, такий собі патріотичний юнак. Для мене це повідомлення було: "Ура! Ми стали незалежними!" я не думав про те, що буде далі. А ви думали про те, що буде далі?

Знаєте, 19-го ще не було відчуття, що ми стали незалежними. Хоча, у нас ще в тій структурі "старого МЗС", як ми його називаємо, вже була група людей, які працювали і мріяли про цю незалежність ще починаючи з середини 80-х років. Ми розуміли обмеженість наших сил, ми працювали в прямій зв’язці з московським МЗСом, у нас не було права говорити те, що ми думали… Але ми вже намагалися проводити деякі моменти особливої позиції. Коли, скажімо, наш представник на той час в ООН, а потім міністр закордонних справ Генадій Удовенко вже почав виступати не російською, а англійською мовою на засіданнях Генасамблеї, що відразу викликало у московської делегації негативні емоції. Ми вже почали приєднуватися до резолюцій, які радянська дипломатія вважала необов’язковими тощо. Тобто вже йшли перші елементи якогось профілю: не просто Українська РСР як частина СРСР, а якась позиція, відчуття, що ми все ж таки за окремим столом сидимо, у нас окрема табличка, отже ми представляємо щось окремішнє. Мені здається, що тодішній МЗС був єдиною державною структурою в тій Українській РСР, де відчуття майбутнього незалежного курсу України відчувалося якнайглибше. 

Тобто, не було відчуття, що повідомлення про переворот, ми станемо незалежними і "о Боже, що далі робити"? було бачення майбутнього?

Для деяких серед моїх колег був переляк. Дехто почав, як у народі кажуть, крутити хвостом. Ну, це було характерним і для тодішнього найвищого керівництва. Згадайте позицію тодішнього голови Верховної Ради, який і не за путч, і не проти путчу, за спокій, за те, щоб усе було добре…

Це ми зараз говоримо про пана Кравчука.

Так. і тільки коли 21 серпня ситуація в Москві стала зрозумілою, коли Єльцин очевидно перемагав – тоді вже зовсім іншою була і позиція нашого тодішнього голови Верховної Ради. А в міністерстві терміново зібрали нараду. 19 числа, я пам’ятаю, в Дзеркальній залі того невеличкого будиночка на розі нинішніх вулиць Шовковичної та Пилипа Орлика (в ті часи там містилося Міністерство зовнішніх справ УРСР, – ред.) було доволі напружено. Тому що ми повинні були засвідчити якусь позицію. А позицію, скажімо відверто, не хотів засвідчувати ніхто. Хоча була група незадоволених такою лінією людей, які трималися того національно-патріотичного ядра, яке було у Верховній Раді.Ми ходили туди. Я пам’ятаю полум’яні виступи Дмитра Васильовича Павличка. Він запалював своєю енергією, своїми потужними промовами. Це допомагало правильно зорієнтовуватись. 

Робота Міністерства закордонних справ Української Радянської Соціалістичної Республіки – частинки великої імперії… Чим робота в цьому відомстві відрізнялася від роботи Міністерства закордонних справ Радянського Союзу?

У нас була відсутня двостороння дипломатія. Тобто, нас не допускали до того, щоб ми мали безпосередні дипломатичні відносини з іншими країнами, хоч це і було прописано в Конституції. Нам лишедозволялося мати представництва в міжнародних організаціях. Оскільки УРСР була однією з країн-фундаторів ООН, то на цій підставі вже не можна було не дозволити мати українське представництво при ООН, чи при ЮНЕСКО тощо. Там робота дозволялася, але все це було в межах "внешнеполитического курса Советского Союза", як це тоді називалося. Але, все ж таки були певні акценти. У тій самій МАГАТЕ, коли сталася Чорнобильська катастрофа, до УРСР увага була більша, ніж до делегації СРСР, тому що це була наша трагедія, наша біда, і ми планували нашу роботу так, щоб максимально привернути увагу країн-членів МАГАТЕ, залучити їх на свій бік, організувати допомогу.

Тобто, вже були ті нюанси, які відрізняли нас від, скажімо, Держплану УРСР, який просто отримував якісь папірці з Москви і відправляв їх назад, там не було нічого, що відрізняло б їх від столичного центру. У нас ця особливість була. У нас були представники іноземних держав, були Генеральні консули. Ми з ними спілкувалися, розповідали про Україну, тобто вже готували якийсь певний ґрунт для того, коли це мало б статися (набуття Україною незалежності, – ред.) Хоча, скажу відверто, ми мріяли про кінець 90-х як про величезну радість, яка може спуститися з небес. Ми розраховували, що ця перебудова, цей Горбачов, усе це почне поступово працювати і десь за 10-15 років воно має об’єктивно перейти до того, що СРСР не зможе існувати далі. На наше щастя воно сталося значно швидше, дуже дякуємо ГКЧПістам, які допомогли нам у цьому.

Рухаємось далі. Україна отримала незалежність. Перші роки незалежності для дипломатичної служби України. З чим вона стикалася? З якими викликами, чи, можливо, проблемами?

Це ви дуже дипломатично про проблеми. У нас була одна суцільна проблема: у нас не було системи дипломатичних інститутів, не було системи дипломатичної служби. В перші роки вважалося, що якщо є в посольстві одна людина зі старого МЗС,то це сильне посольство.

От з мого особистого досвіду. Ми приїхали відкривати посольство України в Німеччині. Я був відряджений у березні 1992 року, тобто зовсім швидко після проголошення незалежності і референдуму. Так от тоді ми в "загальному" будинку колишнього посольства СРСР отримали дві кімнати, стіл і зламаний стілець. Нас було п’ятеро і з цього починалася наша присутність у Німеччині. І так було повсюдно. Люди приїжджали на порожнє місце. Посольство часто розміщувалось у готелях, у якихось кімнатах.

Це все титанічна робота: з нічого, в прямому розумінні, за кілька років постала система. Ми почали шукати кадри, і у нас тоді був такий жарт: якщо людина, яка приходила на співбесіду, могла розрізнити Австрію і Австралію, то вона підходила, бо щось вже розуміє і можна з нею працювати. Це, звісно, був жарт, але недалекий від істини. Звісно, наш Інститут міжнародних відносин, який і я закінчував, випускав фахівців, але це був "штучний товар", 10-15 осіб на рік. Була дуже складна кадрова ситуація. Не було жодного уявлення, як треба запускати ці двосторонні відносини. Ми почали в прямому сенсі гарячково визначати де буде перше посольство, куди поїде друге, третє, в залежності від того, наскільки та чи інша країна була важливою. Перші пара років були стресовими

Де було відкрито перше посольство?

Перше посольство мій друг Петро Іванович Ткач відкрив у Будапешті. Німецьке було другим. 

Знову рухаємося далі. От вже почала працювати дипломатична служба України, почали відкриватися амбасади. Коли світ почав реально визнавати Україну незалежною? 

Це нескладне питання. З формальної точки зору – тоді, коли ми обмінялися дипломатичними нотами про взаємне визнання. А реально це сталося значно пізніше. Тому що Захід, по-перше, не був готовий до розпаду СРСР. Згадаймо Буша-старшого, згадаймо пані Тетчер, які найбільше переймалися, щоб СРСР не розпався. Тому для них Росія залишалася "путеводной звездой". Тобто, все те, що відбувалося на пострадянському просторі, вони бачили крізь окуляри Москви, і, якщо бути цинічно відвертим, дуже хотіли, щоб Москва продовжувала якимось чином тримати весь цей простір під своїм омофором, щоб все, що там відбувається, спочатку обговорювалось у Москві, а вже потім ставало чимось іншим. Тому сказати, що все відбулося відразу, я б не ризикнув. Нас почали помічати десь, можливо, з середини 90-х. Коли вже Україна пройшла певний період розвитку, коли вже стали більш-менш зрозумілими як ситуація на пострадянському просторі, так і назовні, коли ми відмовилися від цієї ядерної зброї. Одним словом, для того, щоб Захід почав потрошку розуміти Україну, йому знадобилося десь 4-5 років. І вже після цього почалися якісь перші певні прояви розуміння, що Україна це справді не Росія, а щось інше. Але це були дуже перші кроки. Думаю, що навіть досі деяким західним партнерам треба повивчати трошки історію, щоб зрозуміти, що ми і Росія – це різні полюси на карті. 

Трішки перескочимо – до 2007-2009 років, коли ви були на посаді міністра закордонних справ. Особисто для вас, не для міністерства, а для вас, які були найскладніші моменти в роботі?

Знаєте, перед тим, як стати міністром, я працював першим заступником міністра. І за розподілом обов’язків на мені лежала Російська Федерація. І це, власне, сформулювало все те, що мені довелося робити вже на посаді міністра. Бо весь мій досвід роботи з РФ, особливо по Чорноморському флоту, вже тоді дав мені чітко і ясно зрозуміти, що Росія – це зовсім не стратегічний партнер, Росія – це не друг, Росія – це країна, яка так чи інакше хоче повернути Україну під свій вплив. Знаєте, коли я починав роботу з росіянами, то прочитав багато спогадів, у тому числі наших колег-дипломатів. У перші роки нашим послом у Росії був Володимир Крижанівський. І він описує цікаву розмову з Галиною Старовойтовою, яка тоді була однією з соратниць Єльцина, демократкою, ну все як положено в ті часи. І от вона Єльцину, після того, як у нас відбуваються події 24 серпня і референдум 1 грудня, каже: "Борис Николаевич, Украина уходит". А він відповідає, мовляв, нічого, нам зараз треба цього мєчєного скрутити в баранячий ріг, а з Україною ми потім розберемося. А "мічений" – це Михайло Горбачов. От власне ідеологія демократа Єльцина і всіх тих демократів, які були поряд. На жаль, у нас обмежений час, а то б я розказав, як нас оцінювали "демократи"-дипломати, коли міністром був Андрій Козирєв (очільник МЗСРФ у 1990-1996 роках, – ред.) – теж же ж ліберал, дивився на Захід… Так от у нього був перший заступник, Шелов-Ковєдяєв (на посаді у 1991-1992 роках, – ред.), який нашим колегам просто брутально в очі казав, що "никакой Украины быть не может, никуда вы от нас не денетесь". Тому, коли я став міністром, тобачив не лишете, що відбувалось у перші дні, а й мав контакти з колегами, які мені розповідали про те, як відбувалася підтасовка документів на заходах СНД (Союз Незалежних Держав, – ред.), коли глави держав погоджують якийсь документ, а потім замість однієї сторіночки вставляється інша, і коли хапаєш за руку – починався скандал, істерики. І коли я вже пройшов етап роботи по Чорноморському флоту, то у мене вжежодних сумнівів не було. Ну, за це я, власне і поплатився тим, що комуністи, регіонали і частина "Батьківщини" мене достроково відправили у відставку. Але я щасливий від того, що вже тоді я мав можливість говорити цю правду. Її не хотіли чути, її боялися, але від того Росія не змінилася. І мої передбачення, що тут треба бути дуже обережними і не розганятися, вони, на превеликий жаль, справдилися.

30 років – це багато. А для дипломатії це – мало, достатньо чи забагато?

Дивлячись від чого відштовхуватися. Можливо, для дипломатії Великої Британії це й не дуже багато. Для дипломатії США – це трошечки більше. А для нас – це епоха. Тому що від нічого, коли дипломатії незалежної держави нема як такої, до того, що ми – частина світового співтовариства, частина цивілізованого світу, це карколомний, вибуховий період. Знаєте, я ще зі школи мріяв стати дипломатом. Але тоді я навіть уявити не міг, що доживу до того, що, по-перше, Україна буде незалежною, по-друге, що ми зможемо за роки одного покоління пройти такі фантастичні зміни в історії нашої країни, зможемо позиціонувати себе як частина нормального світу, де нормальні люди мріють про нормальне життя і роблять все для цього. Тому я думаю, що для України це просто неймовірний стрибок у майбутнє. 

Тобто, для вас це була мрія. Це не було просто рішення, що ну ким стати після школи? Ну, стану дипломатом. 

Це була моя мрія. І я вдячний своїй мамі, яка викладала економічну географію зарубіжних країн і з дитинства мене насичувала різною інформацією, давала читати книжки про подорожі, про якісь країни, про те, що там відбувається. Тобто, у мене був інтерес майже з дитинства і мій вибір був навіть, якщо хочете, вистражданим. Але це був страшний ризик, бо тоді потрапити в Київський університет було практично неможливо і я поступив майже випадково.

Давайте повернемося від особистих до глобальних питань. Ви вже говорили, що для України 30 років – це епоха. Ми стали частиною світового співтовариства. Але чи стали ми частиною колективного Заходу?

Стаємо. 

Але не стали?

Думаю, що ще ні, але виходимо на фінішну пряму. Знаєте, ми з колегами, про яких я розповідав, з якими ми мріяли про незалежну Україну ще за часів УРСР, думали: ну, от 1991 рік, от ще п’ять років і ми в ЄС, ну десять років, і ми вже точно, 100-відсотково в ЄС, ну це просто саме собою зрозуміле. Ну як , ну ми ж уже вільні, у нас же вже все, нема вже цих московських пут, вже будемо робити все… Це були просто мрії, які базувалися, кажу абсолютно самокритично, на відсутності реального аналізу. Це не просто клацнути вимикачем і виключити світло, це велика трансформація. Це не те, що мають зробити кілька людей – політиків, розумних чи не дуже розумних – це має зробити суспільство. Воно має бути внутрішньо готовим до таких змін. Допоки цього нема – це все буде штучним. Ми бачимо це на прикладі деяких країн ЄС, що їх взяли, але вони не взялися. 

Які країни ви маєте на увазі?

Я не хочу бути некоректним щодо цих країн. але деякі з них, на думку представників "старих" демократій, справді були неготові. Те ж саме стосується і НАТО. Кажуть, що це було політичне рішення. На запитання, чому такий подвійний стандарт, чому одним можна, а іншим – ні, відповідають, що це було політичне рішення. Мовляв, вони були маленькі, неважливі, а Україна – найбільша країна в Європі і тут значно серйозніші речі. Тож це було, я б сказав, таке собі замріювання. А от зараз, після всіх цих і позитивних, і негативних, і трагічних речей, в тому числі й тих, які ми сьогодні переживаємо, пов’язаних з нашою "доброзичливою" сусідкою Росією, є відчуття того, що треба вибирати. І більшість, особливо молодь, обирає свободу, обирає нормальну систему цінностей, обирає те, що для покоління, яке об’єктивно відходить, не є необхідним. Думаю, цей поступ вже найближчим десятиліттям завершиться тим, що ми будемо і в ЄС, і в НАТО.

Десять років?

Так.

Цього буде достатньо?

Так.

З новою молоддю, яка прийде?

І з новою молоддю, і з новим політичним класом, який, нарешті, посуне все те, що ми мали за ці 30 років. Я переконаний, що так і станеться.

Дуже гарне передбачення, мені подобається. Десять років – це мало, і це дуже добре.

Знаєте, у нас нема іншого виходу. Або ми залишаємось у сірій зоні, де будемо постійно об’єктом нападок з Півночі, або нам треба усвідомити цю істину і сказати: все, ми робимо все залежне, щоб раз і назавжди стати частиною цієї цивілізації, до якої належимо і від якої нас відривали. І тоді ми забезпечимо своє економічне зростання, свою безпеку, свої соціальні стандарти і так далі. Вже логіка підказує, що більше ставити запитання а чи може наліво, а чи може направо ми вже не можемо. Ми були нейтральними, коли на нас напала Російська Федерація. Ну які ще можуть бути розмови про якийсь "третій шлях" невідомо куди? У нас шлях один.

Ми логічно підійшли до розмови про цього північно-східного сусіда. Про імперію, яка на нас напала, яка нас тероризує, яка вкрала у нас Крим. Про взаємини з Росією. На вашу думку, це глухий кут, чи все ж таки зміниться президент, ну, наприклад, прийде Навальний, і зміняться взаємини?

Я думаю, що це не залежить від прізвища президента в Кремлі. І я думаю, що Путін – лише віддзеркалює ті настрої, які є в російському суспільстві. На превеликий жаль, Російська Федерація хвора, хвора імперіалізмом, при тому хвора вся. І оцей самий Навальний, про якого ви згадали, а можна і будь-яке інше прізвище назвати, вони так само імперці за своїм мисленням, імперці за своєю поведінкою. У що я вірю відносно Росії, яка переживає далеко не блискучі часи… У нашому Центрі дослідження Росії, який я маю честь очолювати, ми аналізуємо різні аспекти і зовнішньої, і внутрішньої політики. І мене як українця в цьому плані більше радує те, що відбувається в регіонах РФ. Про зовнішню політику ми вже все знаємо, тут вже все зрозуміло, навіть отим Путін-ферштеєрам з Європи чи з Америки, яким за все заплачено, які сидять на фінансовій голці, які просто безсовісні люди. Тут усе зрозуміло: країна-агресор, яка не толерує міжнародне право, яка його грубо порушує, яка бреше – все це ми знаємо починаючи з 2008 року, навіть не з 2014-го, з агресії Росії проти Грузії.

Але мене в даному випадку найбільше радують повідомлення з регіонів РФ. От що ми знаємо про Уральську народну республіку, про Сибірську народну республіку, про настрої народів, які населяють Кольський півострів, про ситуацію у Зеленому клину і так далі? Я вже не кажу про Кавказ. Але коли ми читаємо, що в Хабаровську люди виходять з гаслом "Хватит кормить Москву!" і це повторюють у Новосибірську, в Єкатеринбурзі, то мені згадується те, з чого ми почали розмову – кінець 80-х років минулого століття. Ті ж самі слова лунали з Києва, з Мінська, Ташкента, будь-якої іншої столиці союзної республіки. Тобто, Росія повторює шлях СРСР, як під копірку. І мене найбільше дивує, що люди, які там сидять, чомусь не хочуть цього розуміти. Чи це просто зарозумілість, чи просто тупість, чи це імперський синдром, який настільки просочив, що вони думають "ну как-то там рассосется". Воно розсмокчеться тільки так, як розсмокталося з Радянським Союзом. Просто Росія розпадеться. І це теж один з важливих елементів нашої майбутньої безпеки. Тому щовідсутність цього фактора загрози з північного сходу є для нас визначальною. Думаю, що реакція Заходу на цей процес є такою самою, як була щодо СРСР: вони цього не хочуть, вони цього бояться. Але. Я думаю, що наша функція полягатиме в тому, щоб пояснити Заходу, що для нього вигідніше мати десять мирних нормальних країн на території нинішньої Російської Федерації, ніж одну дику і нецивілізовану.

Десять нормальних країн. це можливо на території Росії? Оцей колективний Путін не просочив усі верстви населення РФ настільки, що ці десять нормальних країн важко буде навіть назбирати?

Вони вже навіть промальовуються на карті.

Вони будуть створені, але чи це будуть нормальні країни? Чи все одно це буде якийсь домішок того колективного Путіна?

Все залежить від того, що відбудеться з ядерною зброєю. Якщо можна буде в якийсь спосіб домовитися з керівництвом цих майбутніх країн, на території яких розташовані ці ядерні арсенали, що вони зможуть їх віддати "взамін на", то повірте, це для них надто бажаний результат. Бо сьогодні що відбувається? Сьогодні регіони прямо заявляють, що вони себе почувають як колонії Москви. Навіть Санкт-Петербург порівняно з Москвою себе почуває колонією. Чому? Тому що всі ресурси і всі доходи, які заробляються на місці, йдуть у Москву, а потім з московського центру повертаються у вигляді якихось дотацій на місця. Тобто, це типовий варіант пізнього СРСР. Тож, повторюся, слід довести Заходу, що економічно вигідніше мати десять країн зі стабільним урядом, без імперських мух у голові, які будуть працювати для того, щоб заробляти і нормально жити, ніж одна така неадекватна мавпа з гранатою. Але це дуже складно. Поки що такого розуміння у наших західних партнерів нема. 

Йдемо далі. Прогнозування – річ складна. Але, зважаючи на ваш досвід та професіоналізм, все ж таки запитаю. Як ви прогнозуєте щодо тих десяти маленьких держав, коли це може статися?

Тут якраз найцікавіше питання. Бо, за визначенням одного російського політолога, населення Росії – це така собі вічна мерзлота, що зліпилася з консервативного селянства, яке перебралось у міста і живе на якихось первісно-общинних уявленнях про те, що повинно бути. Але її особливість, на думку того ж політолога, в тому, що вона може дуже швидко спалахнути. А детонатором може бути що завгодно: вбивство поліцейським якогось протестувальника на вулиці, раптове підвищення цін на продукти, якась військова авантюра, що погано завершиться тощо. І спрогнозувати цей момент вкрай складно. Проміжним етапом може бути біологічний відхід Путіна. Ну, він не вічний, колись це станеться, а варіанту, щоб його могли усунути я не бачу. І тоді виникне цікава ситуація. Оце оточення Путіна, яке сьогодні реально страждає від його дій, бо він у них забрав право на Ніццу, право на Лондон, право на коханок десь у Маямі – вони ж вкрали в Росії, вивезли на Захід і не можуть цим користуватися, після його відходу може спробувати домовитися з Вашингтоном і колективним Заходом проте, щоб їх не чіпали. Вони зроблять, як то кажуть, "картину маслом": Путін в усьому винен, Путін злочинець, а ми будемо будувати нову Росію за умови, що ви не чіпаєте наші капітали, ми повертаємось до business as usual і все стає на свої місця. І тут може виникнути цікава для нас ситуація, коли Захід скаже: добре, але тоді Грузія – все назад, Україна – все назад, Сирія – пішли геть, Молдова – пішли геть, ну і далі за списком. Тоді можливий варіант розміну і тоді Російська Федерація якийсь час може ще протриматися в рамках корпоративного управління оцих, вибачте на слові, бандитів, які грабують власних громадян і віддають награбоване на розвиток економіки Заходу. Що Заходу, в принципі, вигідно. Але об’єктивно, історично Росія приречена. Там нема клею, який склеює суспільство, немає об’єднавчого стрижня, навколо якого тримається країна. Гадати важко, але я думаю, що десь до 2040 року Росія почне розвалюватися. Зіграє роль і економічний момент, бо після 2035 року видобуток російських нафти та газу впаде в рази, а вони складають 75% надходжень у російський бюджет. 

Ну, дивлячись на росіян здається, що вони будуть страждати, голодувати, але й далі співати оди Путіну. Принаймні на даний момент.

На даний момент – можливо. Але здоровий глузд поступово має взяти гору. І навіть те, що сьогодні Росія перетворилася на якусь фортецю, яку з усіх боків обклали вороги. Але сьогодні вже не 1937 рік, сьогодні вже не можна ізолювати країну. Росія не зможе цього витримати, вона буде підточуватися і ззовні і зсередини.

Говорячи про Росію, не можна не згадати про Крим. Те, що ми його повернемо – це однозначно. Але, як і коли ми його повернемо?

Мені здається, що сценарій, про який ми щойно говорили, відхід Путіна, буде гарною можливістю поставити перед Заходом питання руба. При Путіні, я боюсь, це буде нереально. Тому що він це відчуває як щось особисте і, безумовно, буде триматися зубами, щоб це не відбулося. Для інших, я думаю, його ідея "собирания земель русских", "русского мира" не має жодного значення. Це фікція, на яку захворів Путін, і для його оточення вона не є принциповою. Тож мені здається, що відхід Путіна і тиск з боку України є тими двома факторами, які можуть допомогти колективному Заходу поставити перед Кремлем чіткі вимоги, від яких він не зможе відмовитися, якщо хоче, щоб відносини з ним почали повертати на нормальний рівень. 

Багато сьогодні про відхід Путіна говоримо.

Я думаю, що для українсько-російських відносин це буде важливим епізодом, і після цього ситуація для України піде значно краще.

Говорили вже про те, хто нам ворог. А от про друзів. Скажіть, будь ласка, чи має Україна справжніх друзів за кордоном? Не ситуативних, не партнерів, які хочуть вибудувати гарні взаємини з Україною, а справжніх друзів. На яких можна спертись у важких умовах, які справді допоможуть, не висуваючи жодних умов.

Знаєте, один російський імператор казав, що у Росії два союзники – армія і флот. До певної міри це правильно. Світ настільки жорсткий, цинічний і непередбачуваний, що говорити про відданість без будь-яких умов і підстав трошки наївно. Думаю, що наше майбутнє – з тими країнами, які об’єднались у ЄС і НАТО. Безумовно, це Сполучені Штати, Канада, Велика Британія, але так само і країни, близькі до нас – країни Балтії, Польща. Колись, у перспективі, це безумовно буде Білорусь, бо це європейська держава, яка обов’язково посяде своє місце серед країн цивілізованого світу. З часом це буде так. Але поки ми поза цими структурами, нам важко, бо на нас дехто дивиться зверху вниз: мовляв, ви ще тут, а ми вже там. А коли ми станемо на один політичний рівень, повірте, багато хто захоче дружити з нами.

І ще одне запитання стосовно майбутнього. 30 наступних років для України, от саме 30. Зовнішня політика України впродовж наступних 30 років. Вигляд, можливості, перспективи.

Думаю, через 30 років світ буде зовсім іншим. Думаю, на політичній карті світу з’явиться багато нових держав. Ми вже про це говорили, північно-східний вектор зазнає колосальних змін. Думаю, що зміниться роль ООН. Вона і тепер у сфері безпеки є ніякою, а тоді вона просто припинить своє існування, тому що з відходом Росії з числа ключових гравців, чи взагалі з її зникненням з політичної карти світу, цей ООНоцентризм, за який, маючи право вето, зараз так тримається РФ, він піде в історію. Думаю, що зросте значення НАТО як глобальної безпекової структури, яка опікуватиметься тим, щоб у світі був порядок. Те, що відбуватиметься з Китаєм, сьогодні спрогнозувати важко. Думаю, що світ повернеться до біполярності – північно-атлантичної з одного боку і східно-азійської з іншого. У що це може вилитися сьогодні сказати важко. Китай зараз є потужною країною, яка буде набирати темп, але в силах Заходу коригувати розвиток – десь пригальмовувати, десь підштовхувати. Я думаю, світ перейде до балансу інтересів Північної півкулі з частиною Південної. Африка і Азія стануть місцем змагання між цими двома потужними силами впливу. А місце України, безумовно, буде в північно-атлантичній частині. І ми будемо дивитися на світ з позиції цієї об’єднаної спільноти цивілізованих демократичних країн. Думаю, це буде найкращим періодом історії, коли Україна проявить всю свою могутність, креативність, усі свої можливості, які поки, на жаль, не можуть реалізуватися. Я з оптимізмом дивлюсь у майбутнє.

Наша розмова закінчується і ви маєте можливість щось сказати українцям – не напередодні, але перед святкуванням 30 річниці Незалежності України.

Я хочу побажати вам, дорогі співвітчизники, одного: віри у свої сили, віри в те, що ми все можемо, віри в те, що ніхто крім нас. І віри в те, що Україна є і буде. Буде щасливою, цивілізованою, європейською державою. Ми переможемо. Україна понад усе. Зі святом!

Дуже дякую вам.

Читайте також:
16 вересня, 2021 четвер
В Україні оголосили штормове попередження: яким областям очікувати негоду
Андрій Ярмоленко
16 вересня, 2021 четвер
Ярмоленко допоміг "Вест Гему" перемогти "Динамо" із Загреба в Лізі Європи
Віктор Ляшко
16 вересня, 2021 четвер
Після наради у Зеленського: Ляшко анонсував раптові перевірки на золотистий стафілокок по всій Україні через отруєння в хмельницькій школі
Київ
+21
  • Київ
  • Львів
  • Вінниця
  • Дніпро
  • Донецьк
  • Житомир
  • Запоріжжя
  • Івано-Франківськ
  • Кропивницкий
  • Луганськ
  • Луцьк
  • Миколаїв
  • Одеса
  • Полтава
  • Рівне
  • Суми
  • Сімферополь
  • Тернопіль
  • Ужгород
  • Харків
  • Херсон
  • Хмельницький
  • Черкаси
  • Чернівці
  • Чернигів
  • USD 26.59
    Купівля 26.59
    Продаж 26.83
  • EUR
    Купівля 31.2
    Продаж 31.58
  • Актуальне
  • Важливе
2021, п'ятниця
17 вересня
18:48
Микита Потураєв
Потураєв: Журналістів, які рік не ходили до Ради, потрібно позбавляти акредитації
18:27
Олександр Петраков
Петраков оголосив склад збірної України на матчі жовтня, у ньому немає Малиновського
18:26
громадський транспорт
На вихідних через масові заходи змінять рух громадського транспорту у центрі Києва
18:14
"Зоря"
Це не команда, а х**ня якась, - екс-тренер збірної України Сабо розкритикував "Зорю"
18:13
Портников
“ПолітКлуб Віталія Портникова” 17 вересня
18:09
Михайло Радуцький
Навантаження на медичну систему лишається контрольованим, - Радуцький
18:02
МОЗ
В Україні з’явилось обладнання для виявлення нових штамів коронавірусу
17:47
Олімпіада-2022
Організатори оприлюднили девіз Олімпіади-2022
17:39
сепар
Стріляли із заборонених мінометів та запускали безпілотник: окупанти двічі порушили "тишу" на Донбасі
17:18
Ексклюзив
Ганна Маляр
На 2022 рік заплановано рекордне в історії фінансування сектору безпеки й оборони, – Маляр
17:09
суд
Привласнили понад 42 млн грн, які вилучили у крадія: на Дніпропетровщині суд виніс вирок двом правоохоронцям
17:07
СБУ ліквідувала ботоферму, яка працювала на зрив національної програми вакцинації в Україні
Планували зірвати вакцинацію в Україні: у Дніпрі викрили російську ботоферму
16:48
Олександр Усик
Усику нічого втрачати, - менеджер поділився перевагою українця в бою з Джошуа
16:40
Наталка Діденко
Україна порине у циклонічну елегію, - Наталка Діденко попередила про холодні й дощові вихідні
16:19
вакцина
МОЗ дозволило комбінувати вакцини Pfizer і Moderna
16:03
В Росії почали виробляти вакцину від коронавірусу AstraZeneca
16:03
мзс Росії
МЗС Росії у Twitter назвало вторгнення на захід України та до Польщі у 1939 році "визвольним походом"
16:02
Валентин Наливайченко
Вбивство Гонгадзе: Наливайченко розкрив деталі спецоперації із затримання Пукача
15:41
Мар'яна Безугла
Комітет Ради рекомендує парламенту прийняти законопроєкт про олігархів
15:36
граната
В Одесі чоловік погрожував підірвати гранату в школі
15:25
алфавіт
Перехід на латиницю: в Україні оновлять правила транскрипції і транслітерації алфавіту
15:23
З діалогами українською: британський гурт Bring Me The Horizon випустив кліп, знятий у Києві
15:00
Українка в Іспанії зірвалась зі скелі у море, коли робила селфі, її стан - критичний, - ЗМІ
14:58
Георгій Бущан
Голкіпер "Динамо" Бущан назвав нападників, проти яких йому було найважче грати
14:42
Ексклюзив
Газ
Газ і кулі. Як Росія схиляє Банкову до економічної капітуляції
14:33
Північний потік-2
"Північний потік-2" має сертифікувати ще Єврокомісія, це триватиме до двох місяців часу, - ЄК
14:26
Данило Болдирєв
Українець тріумфував на ЧС зі скелелазіння у Москві
14:05
Тарас Мельничук
Представник уряду в Раді перебуває у реанімації з коронавірусом, - Арахамія
13:58
Віктор Скрипник
Посипати голову попелом не будемо, - тренер "Зорі" підсумував ганебний результат матчу у Лізі конференцій
13:55
Сергій Фурса
"Закон про деолігархізацію нагадує "палицю" для олігархів, які не підпорядковані Зеленському", − банкір Сергій Фурса
13:49
Постраждали мирні жителі, пошкоджено храм ХІХ ст.: окупанти під час навчань обстріляли село, - розвідка
13:37
Максим Крипак
Зеленський надав звання Героя України найтитулованішому спортсмену Паралімпіади-2020
13:24
Всесвітній економічний форум
"Сформувати партнерські відносини і політику": Всесвітній економічний форум повертається у Давос
13:19
У Києві через футбол 18 вересня можливі обмеження в роботі трьох станцій метро
13:15
Тарас Кремінь
Кремінь заявив, що перехід на латинку несе загрози нацбезпеці
13:08
Європрапор
ЄС готує на саміт з Україною жорсткі заяви щодо Росії, - EUobserver
13:05
Герасимов
Розгляд антиолігархічного закону без висновку Венеційської комісії – це недружній крок щодо європейських партнерів, - Герасимов
13:04
Ексклюзив
Укртрансгаз на корпоративі
Збитковий Укртрансгаз відгуляв корпоратив за 1 млн грн
13:02
китайські космонавти
Три китайські космонавти вдало повернулись на Землю з орбіти
12:57
У Кривому Розі прогримів вибух у багатоповерхівці
Більше новин