Встигнути: Чому росіянам варто евакуюватися з Криму вже зараз

Звісно, можна використовувати і більш нейтральні слова. Не “забратися”, а “їхати”. Чи “евакуюватися”. Хоча ні, слово “евакуація” на росіян наводить ще більший жах. Бо в їхній історії евакуація надто часто означала катастрофу. Навіть якщо це була евакуація організована. І показово, що найгучніші випадки стосувалися саме Криму.

Перше, що згадуєш, це “великий ісход” 1920 року. Тоді з півострова була змушена тікати Біла армія. Та ті росіяни, які не чекали нічого доброго від приходу більшовиків. Як він відбувався, радянські люди знали здебільшого з фільмів. Знятих, звісно, в СРСР. Яскраві сцени тисняви й охоплених панікою людей, які намагаються влізти на останній корабель, що відходить. Паніка, безлад, валізи, що летять у море, кінь, що намагається плисти за господарем, господар, який зводить рахунки з життям…

І це було насправді. Бо до втечі більшість не була готова, і вирішила залишити Крим в останній момент. Бажаючих було більше, аніж могли вмістити кораблі. Вони й так були перевантажені іноді вчетверо-вп’ятеро, не вистачало їжі та навіть води… В цих умовах навіть якщо маєш  бажання навести лад було важко. В білого командування таке бажання було, був навіть наказ не відходити від берега, поки не завантажать усіх. Але уникнути звинувачень в тому, що ватажки кинули людей все одно не вдалося. І червоні звинувачували навіть гучніше за білих..

Хоча насправді тим, хто зміг втекти, ще пощастило. Евакуацію прикривали західні союзники – французи. За їхнім наполяганням на кораблях були підняті французькі прапори. Обстрілювати формально іноземні судна з берега червоні не наважувалися. А може й не мали бажання – які б людожерські телеграми не слав місцевому командуванню з Москви Ленін. Звісно, і місцеві більшовики не були гуманістами – вони відігралися на тих, хто залишився в Криму і не встиг втекти. “Червоний терор” на півострові був таким масштабним і звірячим – що вжахнулися навіть деякі з самих комуністів.

В 1942 році евакуюватися з Севастополя довелося вже червоноармійцям. Коли місто заблокував з усіх боків німецький вермахт. Обороною Севастополя формально керував командувач Чорноморського флоту Філіпп Октябрьський. Вже його прізвище багато про що говорило, адже з народження він був Івановим і “перехрестився” на честь місяця приходу до влади більшовиків вже 1924 року. Діяв командувач як справжній вихованець сталінської системи – до останнього намагався не брати на себе відповідальність. А коли стало зрозуміло, що Севастополь не втримати -  відправив телеграму наркому флоту з проханням дозволити йому і “відповідальним працівникам” залишити Крим. Додавши, що командування передасть своєму заступнику Івану Петрову.

Нарком не одразу відповів, але дозвіл дав. Командувач фронтом Семен Будьонний одразу вирішив “заощадити” на “неперспективній” ділянці й наказав припинити постачання Севастополя. А в самому місті, не чекаючи навіть відповіді “згори”, вже розподіляли між керівниками “посадкові талони” на літаки. Як це відбувалося в Радянському Союзі та в мирний час. Найбільше перепусток дісталося тим, хто був ближчий до начальства та… дісталося… зв’язківцям, які отримували і розшифровували директиви з центру.

Вище командування вирішило евакуюватися саме літаками. Тобто на очах пересічних бійців і мирних мешканців. Як до цього можуть поставитися севастопольці – командири здогадувалися. Октябрьського переодягнули в цивільне – нібито для конспірації. Посадку від натовпу прикривали автоматники. Втім, начальники примудрилися влаштувати тисняву між собою. Одному з командирів навіть заїхали чоботом в обличчя, бо одяг в нього був “не морським”. Коли літаки злетіли – їм навздогін пролунали відчайдушні постріли. Сам Октябрський був впевнений, що то стріляли німецькі агенти, які ховалися в натовпі. Загалом таким чином вивезли 222 начальників… і 49 поранених.

 За кілька годин наступна партія керівників завантажилась на підводні човни. Серед яких був і… Іван Петров. Не без докорів сумління нібито. Принаймні, розповідали, що Петров напередодні дуже нервував. І мало не застрелився. Але “товариші”, так би мовити, його відмовили. Ті самі, вочевидь, які евакуювалися разом з ним і вижили. Командування обороною Петров передав генералу Петру Новикову, командиру 109-ї дивізії. Показово, що директива Будьонного про призначення Петрова замість Октябрського прийшла в Севастополь тоді, коли субмарина з хвацьким командиром була вже у відкритому морі. А загалом підводними човнами вивезли близько семисот начальників.

За день до Севастополя прийшли кілька катерів, щоб забрати… Новикова. Проблема, однак, полягала в тому, що на березі їх вже чекало понад 10 тисяч севастопольців. Взяти на борт командирів в них на очах не змогли навіть за допомогою солдатів. Натовп просто кинувся на ближчий катер, він нахилився і люди опинилися у воді.

Залишатися у приреченому місті Новиков, втім, не збирався. Він гарячково шукав інші спосіб евакуації, але марно. І зрештою, знявши з себе гімнастерку, прорвався на останній корабель. Шлях йому пострілами просто в натовп розчистили автоматники. До Новоросійська втікач, щоправда, так і не дістався – в морі останню групу евакуйованих перехопили німецькі торпедні катери й взяли Новикова в полон.

Більше нікого командування Червоної Армії евакуйовувати не стало. Ані офіцерів, ані пересічних солдатів та матросів. Позбавлені командування, червоноармійці могли чинити лише розрізнений спротив і зрештою майже всі були захоплені як бранці. Скільки саме вояків полонили – точних цифр немає, але схоже, що не менше вісімдесяти тисяч. Що ж стосується цивільного населення, то його долею взагалі не цікавилися – хоча прихід гітлерівців для багатьох мирних означав смерть.

Севастополь і армію, яка його обороняла, цього разу й справді кинули. Цинічно і нахабно – як це вміли робити комуністи. Але ані Октябрьського, ані Петрова у зраді навіть не звинувачували – і це за часів, коли розстріли командирів були звичною практикою. Лише згодом Октябрьського зняли з посади командувача – за провали в організації десанту на іншому напрямку, але потім повернули – бо наступник примудрився втратити корабель-лідер “Харків” і ще два есмінці. Ба більше – підвищили до звання адмірала.

Октябрьський власного порятунку не соромився. Навпаки – він ним пишався. Ще в Севастополі він заявив, що “знову топити флот не дозволить”. Згадуючи, вочевидь, знищення російської чорноморської ескадри під час Кримської, а потім Першої Світової війни. Обидві, втім, були затоплені не ворогом, а за наказом власного командування.

Новоспечений адмірал з гордістю казав, що флот попри все зберіг – кораблі й справді до кінця війни переховувалися в кавказьких портах. Для Сталіна, вочевидь, залізо важило більше, аніж доля тих, хто залишився в Криму. Ба більше - зрадниками оголосили тих, хто жив і вижив під окупацією!

Коли ми чуємо від нинішніх російських пропагандистів їхнє гасло про “можуть повторити” - варто пам’ятати, що йдеться про повторення саме таких методів ведення війни. І сталінського ставлення до власних солдатів та мирних громадян. Досвід нинішньої війни свідчить – сьогоднішні “октябрські” забувають – або ж просто не встигають евакуювати – не те що пересічних колаборантів, а навіть “відповідальних працівників”. Не дарма ходять чутки про наказ “самоевакуюватися” вже й із Сватового. Ну а як інакше канцелярською мовою перекласти вислів “рятуйся хто може”?

Тим, хто й досі вважає своєю батьківщиною Росію, про виїзд з Криму варто подбати завчасно. Не чекаючи на офіційну евакуацію. Розуміючи, як вона виглядатиме насправді, а не в кіно. Не обманюватися тим, наскільки “душевно” бути тут і як не хочеться їхати додому. Треба. Найкраще було Керченським мостом, звісно. Але вже запізнилися. Проте є принаймні плавзасоби. Та поки окуповані російською армією херсонські степи. Тимчасово окуповані, нагадаємо.
І час спливає. Встигнути б.