Як велика війна зруйнувала маленьку "постправду"

Ви пригадуєте, скільки галасу було кілька років тому? Ми, мовляв, живемо в епоху "постправди", це така велика панацея для пояснення усього, що видається несправжнім, штучним, надуманим. Над нею міркували великі філософи й сільські "фільозОфи", їй присвячували сторінки наукових журналів та міжнародні конгреси. Оксфордський словник навіть визначив цей термін словом 2016 року, подавши свою дефініцію явища: "Постправда позначає обставини, за яких об'єктивні факти є менш значущими для формування громадської думки, ніж апелювання до емоцій та особистих переконань".

Все було схожим на дикувату спеціальну операцію проти людських мізків, в яку підрядилися чи не найавторитетніші персонажі сучасності. Ну ж бо, — чому б ні. Треба пояснити людству, що відбувається, як сприймати лавину напівправди/напівбрехні, чого очікувати від неї у майбутньому. Тим паче під рукою був вже звичний, хоча, як на мене, також доволі сумнівний, термін "постпостмодерну", - покликаний буцімто долати загальний скептицизм та іронію, однак насправді (це теж моє враження) лише поглиблював його.

Короткий період загального "постправдивого" настрою у світі народив цілу когорту політиків, які, скориставшись "вікном Овертона", протислися у шпаринку брами, яка запровадила їх до Історії

Насправді ж виявилося, що "постправда" була нагромадженням припущень, фантазій, чуток, провокативних алюзій тощо, призначеним приховати істину, те, що важливе. Кому було вигідно це робити, — запитання, яке не має однозначної відповіді. Так, ми можемо оперувати дуже популярним у вітчизняному сегменті мережі, розмаїтих ток-шоу та промовах політиків зворотом: "Не все так однозначно…". І підозрювати, що за цією, здавалося б, раціональною конструкцією, криється елемент гібридної війни російського сусіда, який бездумно проковтнули й наші "корисні ідіоти".

Читайте також: Культ чи культура?

Але короткий період загального "постправдивого" настрою у світі народив цілу когорту політиків, які, скориставшись "вікном Овертона", протислися у шпаринку брами, яка запровадила їх до Історії. У Штатах був Трамп, у Франції прийшов до влади Макрон, зрештою в Україні – Зеленський.

Все це відбувалося під знаком "антиконсерватизму", "вітру змін" і було "радше симптомом, ніж причиною", як висловився автор фільму про Трампа Майкл Льюїс.

Все це було симптомом доби, коли, на думку публіцистки Кармен Посадас, "думка інфлюенсера має ширший резонанс, ніж думка Нобелівського лауреата; коли кухар має більший престиж, ніж ядерний фізик; і коли добре і погане, прийнятне і негоже оцінюється тільки за кількістю лайків і піднятих догори великих пальців". Так, висновує Посадас, в таких умовах "трудно, аби хтось ставив на доброчесність".

А її,- доброчесності, — й не було. Я пригадую одного "мегакрутого" французького філософа, якого подали вітчизняній публіці за відкриття і пророка. Він кілька разів приїжджав в Україну, проголошував феєричні фрази, спочатку підтримував тоді чинного президента Порошенка, а відтак, як з'ясувалося, був серед тих, хто готував перший візит Зеленського до Макрона. Тепер про цього "світоча" думки ніхто й не пам'ятає.

Наведу тут дуже промовисту фразу владики Гудзяка: "У нашому світі чимраз більшої "диктатури релятивізму", як її назвав папа Венедикт XVI, небезпечнішим за відхід від правди є сумнів чи навіть заперечення, що істина взагалі існує. Є твоя і моя, hand-made, кишенькова, до вибору, до кольору; покажу, коли потрібна чи вигідна, і сховаю, коли ні"

Або ж Зигмунд Бауман, про якого я згадував недавно. Це він визначив назву "постправдивій епосі" – "плинна сучасність". Лілія Шевцова, російська публіцистка, не даремно згадувала Баумана поруч з італійським марксистом Антоніо Грамші з його "часом Interregnum". Направду, феномен "постправди" відгонить якщо не анархо-синдикалізмом, то банальним лівацтвом, культивованим в університетських кампусах Європи та Америки.

Щоб вибратися з лісу цитувань, наведу тут дуже промовисту фразу владики Гудзяка: "У нашому світі чимраз більшої "диктатури релятивізму", як її назвав папа Венедикт XVI, небезпечнішим за відхід від правди є сумнів чи навіть заперечення, що істина взагалі існує. Є твоя і моя, hand-made, кишенькова, до вибору, до кольору; покажу, коли потрібна чи вигідна, і сховаю, коли ні".

Читайте також: Тактика намірів і початок історії

Але велика, по суті Третя світова війна, виявила, що в, здавалося б, ілюзорному світі, світі "кишенькових правд", які, зазвичай, такими не є, існує гірка правда і бажана справедливість. Під ракетними обстрілами нікому не спаде на думку міркувати: "не все так однозначно". І жертву росіянина-гвалтівника важко запідозрити у розумуваннях про мотиви чи "правду" кривдника. Окопну правду воїна, що зараз мерзне в шанці, чекаючи чергової атаки рашистів або ж наказу "Вперед!", також не переб'єш демагогією про емпатію чи толерантність. Бо вони несумісні з його реальністю, з реальністю атакованої, вимордуваної бандитами нації.

Третя світова війна, виявила, що в, здавалося б, ілюзорному світі, світі "кишенькових правд", які, зазвичай, такими не є, існує гірка правда і бажана справедливість

Пізнавши цю правду, українці стали вільними, хоча заплатили за неї сповна. І платитимуть ще невідь скільки, — але, гадаю, їх не похитне ціна перемоги. Правдивої перемоги, а не тієї, яку малюють у планах А, Б, С… десь у чужих столицях вчорашні "продукти постправди".

Про автора. Ігор Гулик – журналіст, головний редактор сайту "Еспресо.Захід".

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Слідкуйте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.