Як збуваються пророцтва: випадок кримських татар

Нещодавні мережеві дискусії навколо кримських татар і теми автономії Криму винесли на поверхню одну прецікаву претензію до кримтатар з боку щонайменше частини української громадськості. Якщо сформулювати коротко, то, найімовірніше, вийде запитання: "А де кримськотатарський батальйон?".

Що ж, він існує – йдеться про батальйон "Крим". Крім того, чимало киримли захищають Україну у лавах ЗСУ. Якщо комусь погано все це видно, то раджу зайнятися цікавою арифметикою – пригадати, що киримли в Україні загалом близько трьохсот тисяч, і порахувати, скільки становитиме один відсоток від цієї кількості. Цей відсоток – це умовна "армія мирного часу". Гаразд, час війни, збільшуємо цю кількість нехай і вдесятеро. І отримуємо... тридцять тисяч. Після порівняння цієї чисельності з чисельністю ЗСУ стане зрозуміло, що претензії на підставі особистого досвіду в стилі, "а я от жодного з них у ЗСУ не бачив" – нерелевантні. Що доводиться математично.

Мають рацію ті кримтатарські активісти, які застерігають, що безкінечними чіплялками у питанні окремих підрозділів киримли українське громадянство може спровокувати самозбувне пророцтво щодо кримськотатарського сепаратизму.

Але це – тільки частина справи, вершина айсберга. Основне, як і в справжнього айсберга, сховане під водою. Знання про суть цього "під водою" провокує бажання бахнути декого з земляків по голові підручником української історії ХХ століття. Але я обмежуся констатацією того факту, що абсолютно праві ті кримтатарські активісти, які застерігають, що безкінечними чіплялками, зокрема, у питанні окремого батальйону, українське громадянство цілком може влаштувати собі самозбувне пророцтво щодо кримськотатарського сепаратизму. І це зрозуміло кожному, хто уважно вчитувався в суть тактики українського ж таки визвольного руху. Власне, цей текст я пишу, аби показати, як українці таки можуть накликати собі на голову додаткову проблему на рівному місці.

Не відкрию Америки, якщо стверджу, що коли наші земляки звинувачують когось у "неправильних" контактах з ворогом, то мають на увазі ідеал козацтва, вояків армії УНР та УПА у тій частині, де йшлося власне про відчайдушну вперту боротьбу до кінця. Але є одна деталь – в обох ітераціях українського визвольного руху була своєрідна передмова у вигляді окремих українських легіонів у складі інших армій. Саме у тих поколіннях, до чийого досвіду ми апелюємо у своїх вимогах героїзму від усіх навколо.

Українці створювали автономні військові структури УСС не для демонстрації лояльності "найяснішому цісареві", а для боротьби за Україну проти Російської імперії, і після краху Австро-Угорщини вони стали кістяком нової збройної сили.

Така тактика має окрему назву – "легіонова політика". Особисто маю враження, що усі ті, хто вимагає від кримських татар окремого легіону, здається, вкрай погано собі уявляють, що таке "легіонова політика". І вже зовсім не уявляють, для чого створювали свої легіони наші діди і прадіди. Легіон Українських Січових стрільців у серпні 1914 року створювали не стільки для демонстрації лояльності "найяснішому цісареві", скільки для боротьби за Україну проти Російської імперії. Класичний варіант "Червоної калини", яка тепер лунає "з кожної праски " – саме про це: "Марширують наші добровольці / У кривавий тан / Визволяти братів-українців / З московських кайдан".

Приблизно у 1916 році вичерпалися рештки лоялізму супроти "бабці Австрії", а з 1917 року вже було очевидно, що "усуси" є потенційним зародком української армії на випадок розвалу "своєї" імперії, кризу в якій було аж надто добре видно. Що й реалізувалося в листопаді 1918 року.

Інший приклад українського "легіонізму" – Дружини Українських Націоналістів, вони ж "Нахтігаль" і "Роланд". ОУН (б) пішла на їхню організацію з простої причини – нестачі власних кваліфікованих військових кадрів у розпал великої війни. Розрахунок виправдав себе тією мірою, на яку можна було в тій ситуації сподіватися, – "Нахтігаль" забезпечив проголошення Акту відновлення Української Держави, тобто, правної спадкоємності української державності, а пізніше його бійці стали живим кістяком командування УПА і "тримали фронт" ще десять років після закінчення Другої Світової.

Як свідчить досвід національних підрозділів у складі "не своїх" національно армій, від Юзефа Пілсудського до Боґйока Аун Сана, наявність власної національної збройної сили сильно стимулює посилення уже реальних сепаратистьких настроїв.

Як свідчить досвід УСС і "Нахтігалю", та й інших національних підрозділів у складі "не своїх" національно армій, від творця незалежної Польщі та її армії Юзефа Пілсудського до творця незалежної Бірми та її армії Боґйока Аун Сана, – наявність власної національної збройної сили сильно стимулює посилення уже реальних сепаратистьких настроїв, якими так люблять лякати противники кримськотатарської національно-культурної автономії. А якщо їх нема – то різко зростає ризик, що раніше чи пізніше хтось запитає: а воно нам треба, постійно тягти кота за хвіст у столиці, коли можна зі зброєю в руках на місцях усе зробити методом доконаного факту?

Легіонізм часто супроводжувався показною лояльністю на грані лестощів. Націоналістам абсолютно не кривило руки і роти вихваляти попід небеса у 1940–1941 роках німців, а після Другої Світової війни – західних союзників. Досить порівняти, до прикладу, злощасний третій пункт Акту відновлення Української держави, де йдеться про союз у Німеччиною і вступ до "Акту 30 червня 1941 року", де США та Англію іменують "найбільшими майстрами державного будівництва". Що одне, що друге, з точки зору моралі – безсоромне підлещування чистої води.

Може варто увімкнути здоровий глузд і не творити собі небезпечних граблів у вигляді етнічних збройних формувань на теренах воюючої України?

І дуже значною частиною відповіді на запитання "навіщо ці всі церемонії", було – "аби за допомогою сильного ситуативного союзника створити кістяк власної армії". Інституційним виразом цього "кістяка" мав бути окремий національний батальйон або ж -у випадку власної підпільної армії – матеріальна і фахова допомога цій самій армії.
Зрештою, у мене питання – нам справді треба наступити на ці пречудові граблі? Це точно те, чого бракує в українсько-кримськотатарських відносинах? Маю дуже поважні сумніви. Надто, що війна все сильно спрощує і пришвидшує. Чи таки краще включити здоровий глузд? Тим більше, що ми свого часу самі вчилися на прикладі народу, який, здобувши державу, ніяк не хотів давати нам автономії. Так, я про міжвоєнну Польщу.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Олеся Ісаюк – історик, докторка гуманітарних наук, наукова співробітниця Центру досліджень визвольного руху та Національного музею-меморіалу "Тюрма на Лонцького", дослідниця нацистських і совєтських репресій у XX столітті.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.