Якщо Путін не втратить владу після деокупації Криму, то війна затягнеться на довго, - Яковенко

Путін і вся його воєнно-злочинна кліка провели розширене засідання міноборони. Ключове питання – принципово нова фаза російсько-української війни. Зокрема, йдеться про те, що вони збираються збільшити поголів’я відмобілізованих до 1,5 мільйона людей. Так званих цілей війни, окрім тих чи інших геноцидальних практик – знищення присутності українців на окремо взятих територіях, які Росія хотіла б окупувати, – вони не озвучили.

Як і раніше, Шойгу говорить про те, що замість мільйона армії має бути півтора мільйона, замість 400 тисяч контрактників потрібно 600 тисяч. Такий собі інерційний, я б сказав жуковський, підхід – намагання завалити трупами. Чисельність збройних сил у нинішній війні, звісно, має значення, але не вирішальне. Бо ж яке значення для «хаймарса» має кількість живого м’яса, яке він перетворить на м’ясо мертве, якщо йдеться про зіткнення в нинішній війні. Тобто це знову спроба закидати ворога трупами. Ця спроба мала якийсь ефект під час Другої світової війни, але зараз війна цілком інша. Насправді ми дійсно бачимо війну цілком іншого типу, це, напевно, ще багато вивчатимуть воєнні аналітики й історики. Але вже видно, що співвідношення живої сили не є вирішальним. Тому те, що відбувалося сьогодні на засіданні міністерства оборони, свідчить про те, що Путін, не кажучи вже про міністра оборони, насправді жодного стосунку до того, що відбувається на війні, не має…

Цікавий момент: Шойгу керує міноборони, Шойгу проводив консультації з Путіним, зокрема йдеться про їхнє рандеву в тайзі, я не знаю, що там відбувалося, але, як то кажуть, це вже діло минуле. Він був серед ініціаторів, натхненників, а зараз таке враження, що його трішки посунули, і начальника штабу Герасимова теж, тому що з’явилися нові фаворити. Пригожин уже немов би починає підкеровувати цілим напрямком. Але все одно Путін витягує і Шойгу, і Герасимова.

Що стосується ставки Путіна: він цілком очевидно не здаватиме ні Шойгу, ні Герасимова, тому що це означатиме публічне визнання своєї поразки. Про Пригожина в першу чергу, можна сказати, що це справжня опричнина, коли існування такого позасистемного гравця, як Пригожин, наприклад, стало вже не просто помітним, але й визначальним. Адже Пригожин має власну приватну армію, має абсолютно унікальні повноваження, як-от приходити до в’язниць і прочиняти двері ногами, тобто забирати будь-яку кількість кримінальників, в основному рецидивістів, убивць, серійних убивць, професійних убивць-найманців, забирати їх до своєї приватної армії, звільняти їх від покарання. Це є унікальне, не прописане в жодному законі повноваження приватної особи, адже Пригожин не має ніякого офіційного статусу. Він отримав такі можливості.

Насамперед це пояснюється тим, що від самого початку війни було зрозуміло, що міністерство оборони не справляється з цією війною, не в змозі якимсь чином ефективно воювати.

Це стало ясно буквально в перші дні війни. Якщо ви пам’ятаєте, від самого початку Пригожина не пускали на цю війну, його не покликали на цю війну, хоча він тривалий час уже воював на боці Росії на Донбасі, у Сирії, Африці. Але тут його чомусь не запросили. У перші ж дні виявилося, що російська армія воювати не може, зокрема, тому й запросили Пригожина. Його ПВК, тобто бандформування, є однією з найбільш ефективних частин російської армії. Хоча він і молодець проти овець, а проти молодця й сам вівця, що виявилося, наприклад, у зіткненні в Бахмуті, де він упродовж кількох місяців намагався взяти Бахмут, але натрапив на професійних військових української армії й розбив собі лоба. Хоча під час відвідування Зеленським Бахмута він кривлявся на іншому боці фронту й казав: «Володимире Олександровичу, друзяко, йди до нас, ми на тебе чекаємо з морзянкою», – влаштовуючи водночас якісь клоунські демонстративні постріли в бік українських військ. Але то все кривляння, фірмова фішка Пригожина, кривляння й глузування злочинця над опонентом. Це вже факт його біографії, про який він може розповісти на трибуналі – якщо доживе, звісно.

Ця війна Росії проти України не просто злочинна – вона має певний ірраціональний вимір. Зараз ця ірраціональність посилюється інерційним процесом. Зрозуміло, що Путіну смерть його співгромадян не болить, він, напевно, буде готовий у стилі маршала Жукова закидувати й закидувати трупами. Як соціолог, які ви бачите зараз основні тренди (зокрема йдеться про підтримку всередині РФ сценарію великої війни, довгої війни чи можливості виходу війни за допомогою якихось пропагандистських трюків)?

Перше: у тоталітарних фашистських режимах, таких як путінський в Росії, не може бути опитувальної соціології взагалі. Дані будь-яких соціологічних опитувань мають мізерну значущість. Адже коли людину в Третьому Рейху, чи в сталінському СРСР, чи в путінський Росії питають на вулиці чи телефоном, як вони ставляться до політики Адольфа Гітлера, чи Йосифа Сталіна, чи Владіміра Путіна, природно, що вона відповідає: звісно, добре, звісно, підтримую, товаришу майоре, дозвольте бути вільним, товаришу майоре. Тобто це цілком очевидна реакція, і ми її бачимо. Відмежувати щиру підтримку від демонстративної важко.

Є дуже красномовні дані: понад 90% опитуваних відмовляються відповідати на питання соціолога. Відмовляються відповідати. І яка цінність тих 5%, що залишилися, незрозуміло.

Бо це ще питання, що в головах тих понад 90%, які відмовилися, а соціологи про це не знають. Тому забудьмо про масові опитування. Є непрямі докази досить переконливі, соціологія в Росії можлива, але вона не опитувальна. Є опосередковані докази, такі, наприклад, що мають назву «демонстративна поведінка», тобто носіння знаків. Під час окупації Криму символом підтримки окупації Криму була георгіївська стрічка. Я цю стрічку бачив у величезній кількості в метро – на наплічниках, у петельках, у волоссі в дівчат, на портфелях, сумочках і на автівках. У величезній кількості. Це був справді символ підтримки. «Крим наш» – це була масова епідемія. Щодо цієї війни – її символом є напівсвастика Z. От цієї напівсвастики я не бачив ні в метро, ні на машинах. Найбільше – на адміністративних будівлях, от там їх повно. На тих поодиноких автівках із напівсвастикою, що я сам бачив, розбивалося скло, ламалися двірники. Тобто такої підтримки, як окупація Криму, ця війна не мала.

І другий показник – це співвідношення мобілізованих і людей, що вирушили у протилежному напрямку: 320 тисяч мобілізованих на приблизно мільйон людей, які просто взяли й виїхали за кордон. Втечу від мобілізації, тобто в протилежний бік, можна по-різному оцінювати, це окрема історія, що в головах у тих, хто втік від мобілізації, – небажання вбивати українців чи більше небажання вмирати в українських чорноземах, але в будь-якому разі це непідтримка війни. За різними опосередкованими ознаками можна сказати, що співвідношення підтримки війни й непідтримки схиляється в бік непідтримки. У публічному просторі зараз в основному істерична підтримка війни, і найбільше кривляються, глузують і юродствують прихильники війни, а це є  свідченням того, що публічний простір повністю монополізований державою, пропагандою, інформаційною війною, де саме її учасники й фігурують.

Путін, Шойгу, Герасимов і вся ця злочинна свора сподіваються, що цей інерційний процес триватиме скільки їм треба – рік, два, три. Що тут, на вашу думку, може стати певним моментом кристалізації? Які речі можуть вплинути й загалом про яке число вбитих російських військових може йтися для того, щоб повторився афганський сценарій? Зокрема, йдеться про виведення радянських інтервентів з Республіки Афганістан.

Розставмо крапки над «і». Політичне рішення про виведення військ з Афганістану давав Горбачов. Горбачов не приймав рішення про введення військ до Афганістану. Погодьтеся, є навіть щось дивне в тому, щоб порівнювати Горбачова й Путіна. Горбачов не був відповідальним за афганську війну, тож для нього це було цілком природно. Я можу впевнено сказати, що Путін не віддасть наказ про виведення військ з території України, принаймні я не бачу такої можливості. Є досить неприємна для мене новина: російський публічний простір, російський телевізор, російська влада практично не відреагувала на звільнення Херсона. Я думав, що це буде удар доволі потужний. Російський телевізор, російська влада цей удар витримали досить легко. Все питання в тому, наскільки серйозним буде удар, пов’язаний зі звільненням Криму. Це серйозне питання. Я думаю, що цей удар путінський режим усе ж таки не зможе витримати так легко, бо ж Крим – це абсолютно знакове явище й так легко проковтнути звільнення Криму, як проковтнули звільнення Херсона, певно, режим не зможе.

Сценаріїв я бачу два. Різниця між ними умовна, поза тим, я бачу два сценарії. Перший сценарій: Путін після поразки не відводитиме війська, війська Україна може лише вибити з території. Тобто не треба розраховувати на те, що Путін за якихось обставин відведе війська.

Це не означає завершення воєнної частини.

Я саме це й хотів сказати. Перший сценарій – що українська армія виб’є російські війська на кордон 1991 року. Якщо Путін при цьому зберігає свій режим, свою владу, це не означає завершення війни. Війна зміниться, лінією фронту стане російсько-український кордон. Цей велетенський російсько-український кордон весь стане лінією фронту.

Ця війна може тривати дуже довго. Чутки про те, що в Росії закінчаться ресурси, непідтверджені та, на мій погляд, шкідливі й наївні, тому що мають вигляд шапкозакидательства.

Ні, не закінчаться. Росія має досить великий мобілізаційний ресурс, офіційно він 25 мільйонів. Генерал Залужний його визначає як 1,5-2 мільйони, та це все одно великий ресурс, до того ж відновлюваний. Тому я вважаю, що війна за таких умов може тривати досить довго. Вона змінить свій характер, проте це буде довга, тривала війна.

Другий варіант – це все ж таки тотальна поразка (а деокупація Криму й Донбасу – це тотальна поразка для Путіна), яка спричинить зруйнування путінського режиму через, насамперед, збурювання в армії. Був такий афганський синдром, і кожен, хто жив у Радянському Союзі в ті часи, знає, що це таке. Це коли з Афганістану приходили дуже сильно травмовані люди, які не розуміли, що з ними зробили, чому вони там помирали, чому вони лежали в кишках – власних і своїх бойових товаришів, за що з ними таке сталося, чому вони потім пішли. Тобто ці отруєні війною, травмовані люди прийшли до Росії. Хтось із них став професійним убивцею, хтось спився, почав вживати наркотики тощо. Український синдром, що загрожує Росії, буде багаторазово згубнішим для Росії. Ті люди, що повернуться живими з фронту й не залишаться в українському чорноземі, являтимуть собою легкозаймистий матеріал для громадянської війни, для смути. Це приблизно те саме, як коли мільйони російських солдатів вивезли з німецьких окопів під час Першої світової війни, вони приїхали до Петербурга й Москви, взяли участь у жовтневому перевороті й влаштували таке, що на 74 роки стало прокляттям нашої країни. Приблизно така сама ситуація цілком можлива  після поразки.

Я погоджуюся, але є певна специфіка. Я читав листування військового міністра царського уряду Сухомлинова з начальниками відповідних штабів. Там були колосальні проблеми, тому що йшлося про втрати на мільйонному рівні, йдеться про загиблих, поранених, дезертирів і про тих, хто здався в полон. Це був величезний масштаб. А тут цей маховик лише розгортається, з урахуванням гітлерівських чи сталінських планів щодо загальної мобілізації в Росії. Тут, напевно, ключовий момент – рівень абсорбції трупів, тобто категорія, яка може визначати різко негативну реакцію з боку населення щодо війни й конкретно ведення бойових дій.

Перше: Росія (я маю на увазі не лише державу, не лише Путіна, але й Росію як населення) має абсолютний імунітет до кількості загиблих. Ба більше, у Росії нинішній – це принципова відмінність від радянської Росії – сформувався принципово інший антропологічний тип: на відміну від «людини радянської» це «людина путінська». В Росії сьогодні немає жодного значення, скільки загинуло, – навпаки, кількість загиблих є предметом гордості: що більше загинуло, то величніший подвиг.

Тому Путін може звести в цій війні триста тисяч, може мільйон – жодної реакції на це не буде.

Реакція буде на втрату території. Росія, як імперська держава, це фактично держава, яка слугує для охорони цієї величезної території. Росіяни пишаються своєю територією, своєю величезністю й заради цієї території готові йти на жертви – звісно, на чужі жертви. Тому на кількість загиблих жодної реакції не буде. Реакція буде на втрату території, втрата території цілком може спричинити щось у збройних силах, в силових структурах, при тому що від самого початку керівництво, генералітет не підтримували цієї війни, розуміли, що це дурість. Путін ухвалив – наголошую й наполягаю на цьому – одноосібне рішення про початок війни й у результаті має те, що має. Я думаю, що це інший сценарій. Перший сценарій – інерційний, що робить війну застійною, затяжною, де лінією фронту буде російсько-український кордон – міжнародно визнаний, підкреслюю. Не лінія зіткнення, як було вісім років, а міжнародно визнаний кордон буде лінією фронту. Другий варіант – це занурення Росії в смуту. І це цілком реальний варіант, який загрожує й неминуче закінчиться розпадом Росії. Це третій історичний етап розвалу Російської імперії, закономірний результат існування російського проєкту в історії.

Як соціолог, як дослідник Росії, я стверджую, що зрештою саме цей сценарій буде реалізований.

Можливо, не одразу, за якийсь період тривалої війни, але, я думаю, розпад Російської імперії неминучий. Терміни призначати – безвідповідально, це не предмет точних прогнозів. Але в якийсь недалекий період Росія як історичний проєкт у тих межах, які ми бачимо сьогодні, припинить існувати. Таке трапляється, імперії смертні. Причому особливо такі імперії, як Російська імперія, завжди смертні раптово.

Стаються певні, надзвичайно болісні для російського режиму, моменти, зокрема загадкові вибухи на аеродромах стратегічної авіації. Свого часу стався казус льотчика Матіаса Руста, який приземлився на Червоній площі. Відповідно, зараз відбулося те, чого, на думку Путіна й російської протиповітряної оборони, бути не могло: прилетіли безпілотники на стратегічні аеродроми.

Одним з найперших важливих успіхів України було знищення флагманського крейсера «Москва», і його було знищено саме українською зброєю, морською ракетою українського виробництва. І тут те саме: це українські безпілотники знищили, чи принаймні пошкодили, два важкі бомбардувальники в аеропорту неподалік Саратова. Аеропорт, військовий аеродром називається «Енгельс-2», це принципова річ. Наразі очевидно, що Україна має ресурси, які дають змогу знищувати військові об’єкти в глибині Росії. І те, що зараз ці військові літаки, стратегічні бомбардувальники, перенесено, якщо не помиляюся, до аеропорту в Мурманську, усе змінює. Там набагато важча логістика, їх складніше використовувати для ударів, наприклад, по Києву. Хоча ці удари продовжуються й вони доволі ефективні, але це в основному завдяки іранській допомозі. Тому ситуація ускладнюється для Росії, перенесення війни на територію Росії вже працює, і це докорінно змінює подальший рисунок війни, це вже цілком інша історія.