Захист України – це захист демократичної Європи

Коли Путіну не вдалося знову посадити Трампа в Овальному кабінеті, Джо Байден видався Москві меншим із двох зол. От, старший пан, який із благодушним виглядом роздає дітям цукерки. Підтвердила цей діагноз погано організована евакуація з Кабула. Армія, яка не може впоратися із таким простим тактичним завданням, не може загрожувати російській, яка воює у “своїй” зоні. НАТО? Не виграли жодної війни, перебувають у стагнації і розповідають про свою мозкову смерть.

Решта? Укропи, Піндоси та Гейропейці, або ж боягузливі українці, ліниві американці та фемінні європейці, які морально розкладаються. Вони будують газопроводи на свій страх і ризик, дозволяють себе дурити “цивілізованою” грою російських дипломатів, розпускають війська, улещують під час візитів до Кремля, продають технології, аби заробити і уласкавити імператора. А той майже без зусиль проганяє їх із Близького Сходу, Магрибу та Сахеля.

Як там казав Горбачов? Якщо не ми, то хто? Якщо не зараз, то коли? Путін вирішив, що кращої нагоди не буде. Володіють однією шостою земної кулі, об’єднані ментальними ланцюгами, дотримуються здорових принципів: гетеросексуальна родина, вірність престолу, релігія й патріотизм. Якщо у нас є така моральна міць, хто ж нам зможе протистояти?

Спадщина орди в душі імператора

Не скидаймо усього зла на Путіна. Нам доводиться боротися не з ним, а з Росією. На жаль. Бо Росія – це стан душі, який плекали століттями від поразки руських князів у битві на Калці 31 травня 1223 року. Монголи пообіцяли вцілілим Рюриковичам, які стояли в укріпленому таборі, що збережуть їм життя. А потім наказали всіх лежачих накрити згори дошками і влаштували на них святкування перемоги. Русь впала на коліна. Монгольська окупація зламала характер майбутніх поколінь.

Чи ж не так само було із АК (Армія Крайова)? Після спільного взяття Вільнюса в липні 1944 року їх запросили на свято, з якого вийшли вже у кайданах НКВС. А “переговори" з керівниками Підпільної держави, які закінчились судом над 16-ма? То спадщина орди, ярмо якої залишило незмивну пляму на росіянах.

Немає суперників, є тільки вороги. До них варто ставитися зі зневагою Лаврова. Якщо не вдасться поневолити, їх треба знищити, а зрадників (в європейському розумінні: опонентів) “виплюнути як мух”. Саме тому не надто важливо хто стоїть на чолі орди – Чингіз-хан, Тамерлан, Іван, Катерина, Сталін чи Путін. Наступник нічого не змінить.

Із часів правління Івана Грозного Росія приречена на експансію. Наслідком цього є неймовірно низька якість управління країною. Через постійний дефіцит якісного ведення господарства накопичується суспільна фрустрація. Ні царі, ні секретарі, ні тепер президенти не змогли її вирішити. Лише спрямували цю суспільну озлобленість на завоювання. Вчили своїх підданих насолоджуватися досягненнями імперії. Розширення кордонів – просто імператив, успадкований від войовників зі степів. Також санкціоноване багатовіковою традицією збагачення та купання у розкоші правлячої еліти. Це не вибір. Це менталітет.

Різниця між сходом та заходом континенту насправді проста. Схід послуговується поняттям “геополітики”. Складно: оскільки доля прирекла вас на сусідство з Росією, доводиться прийняти це як неминучість. Захід тим часом зосереджується на терміні “цінності”. Це означає обов’язок підтримувати свободу та гідність людини, зокрема й там, де її руйнують.

Атлантичний вітер розвіяв ілюзії Кремля

Американський процес денацифікації Німеччини закінчився успішно. Його результатом стало найбільш пацифістське суспільство у Європі. Епізоди демократії в історії Росії не мають значення. Тому бракує точки відліку. Та й зрештою, хто б мав навертати росіян до демократії, коли це вони перемагали? Перемогли наполеонівську Францію та гітлерівський Рейх. В обох країнах і досі помітний відгомін страху, переплетеного із захопленням.

Під час світових війн демократичні суспільства легше збирали сили для бою, ніж диктатури. Нації, що обрали парламентську систему, застосовують свій власний світогляд для оцінювання намірів інших; зокрема й диктаторів. Звідти беруться думки: “У ХХІ столітті геноцид у Європі неможливий”. Їх автори прокидаються лиш тоді, коли країна палає, а тіла вбитих мешканців лежать на порогах знищених домівок. Але як тільки вільні нації об’єднуються для опору, вони не залишають злу жодного шансу.

Цього разу було інакше. Атлантичний вітер подув на Кремль ще до наказу про атаку України. Добродушний пан Джо енергійно очолив політичну кавалерію Заходу. НАТО розпорядилося про швидку мобілізацію, а вільні народи вилучили російські засоби, які можуть слугувати підтримкою війни. Народи? Так. Мільйонна демонстрація у Берліні змусила федеральний уряд змінити свою політику. Північний потік-2 з неділі на понеділок вже не є “бізнес-проектом”.

Спущені пси війни

Цар не може відступити. Навіть тоді, коли його армію розбивають відважні захисники. Він завжди повинен повертатися зі щитом. Такі вимоги східного культури. Царю загрожує не звільнення, а знищення. Саме із такого середовища українці хочуть за будь-яку ціну звільнити свою країну.

Загарбник сподівався на легку перемогу, а коли не вдалося, він лютував руйнуваннями та помстою. Прислухався до заклику Шекспіра у драмі “Юлій Цезар”: „Cry Havoc and let slip the dogs of war!" – “І крикнув: вбивати і спускати псів війни”. Розійшовся терор. Сіє смерть та пожежі. Він дав наказ зрівняти українські міста із землею.

Помешкання, лікарні, школи, театри, переповнені біженцями залізничні вокзали, будівлі державного управління, торгові центри розстрілюються бомбами й ракетами, часто касетними. Мешканці стали заручниками. Агресор блокує їхню евакуацію. Шукає підстав для використання хімічної та біологічної зброї. Шантажує ядерною атакою.

Всі ті злочини мають “виправдання самодержавності”. Бо якби “брати-українці” збудували самодостатній анклав свободи в “рускому мірє”, це стало б смертельною загрозою для putinum dominium absolutum. Тому передовсім це є зловісний напад на демократію, яку влада Російської Федерації боїться найбільше. Вони прагнуть зламати моральний дух захисників. Вбити нескорених, а решту взяти у ясир.

Натомість ми повинні зробити все можливе, щоб зупинити гекатомбу українців; не лише з гуманітарних міркувань, хоча сьогодні вони здаються найважливішими. Це гра за збереження демократії, свободи, суверенітету та цілісності. Не тільки в Україні. Бо якщо впаде вона, загарбник стане сильнішим. Здобувши непереможну ауру, він піде далі, бо — нагадаю — це його ідентичність, така логіка східної сатрапської системи, зрештою це і є культурний імператив епігонів орди.

Це боротьба добра зі злом

Ми стаємо свідками не тільки українсько-російської війни, але й смертельної боротьби демократії з диктатурою. То боротьба добра зі злом. Уявімо собі, що зупинка росіян сьогодні є для них шансом.

Після їхньої можливої перемоги будуть наступні цілі. Це Балкани (у Боснії і Герцеговині вже тліє вогонь нової війни), це балтійські країни, чий суверенітет є “образою” великої держави, це врешті-решт Польща, яка мусить повернутись до ролі сателіту. Тому, якщо не зупинимо їх зараз, післязавтра муситимемо їх знищити. Знищити, а не просто перемогти.

Однак ми не повинні застосовувати до росіян колективну відповідальність. Чехов, Єсенін чи Висоцький не заслуговують на спалювання їхніх книжок та зняття скасування вистав у театрах. Навальний дає свідчення в таборі, як колись Солженіцин і Сахаров. Саме росіяни із забороненого Меморіалу допомогли нам знайти документи про катинські убивства. Отож, варто пам’ятати, як хто чинив, коли російська держава вчиняла злочини проти українського народу. Хто ті злочини підтримував, хто проти них протестував, а хто залишився байдужим.

Переговори з шахраєм – марна трата часу

Образ українського апокаліпсису нагадує про Варшаву і Ковентрі, Роттердам і Гамбург, Хіросіму, Алеппо та Грозний. Захисників, здається, це не вражає. Їхня сила, спритність і жертовність були недооцінені. Але не варто потрапляти в оману щодо їхньої збройної участі, не обманюймо себе переговорами. Жодної “збройної миротворчої місії” не буде, а вести переговори з шахраєм — марна трата часу.

Участь НАТО, ЄС та ООН зосереджується на двох векторах. По-перше, це підтримка у всіх напрямках: від поставок сучасної зброї та розвідки до гуманітарної допомоги та допомоги біженцям. По-друге, це мобілізація союзників на східному кордоні НАТО та розширення санкцій аж до повного ембарго на торгівлю. Нічого, що від нас залежить, не може служити ескалації війни.

Історія не закінчилась. Тому мусимо витерти пил зі старих схем часів холодної війни. Із тією лише поправкою, що десятки тисяч американських солдатів повинні стояти в Польщі та Румунії, а не в Німеччині. Їхня присутність має бути постійною, а не “безперервною, але ротаційною”. Нам потрібно відновити щорічні маневри, такі як колишній ReForGer ((Return of Forces to Germany). Саме під час цих навчань запускалося повітряне сполучення між США та Європою. Американці прямували з німецьких аеропортів просто до APS (Army Prepositioned Stock), де на них чекало озброєння. Останній раз у 1988 році.

Історичні виклики вимагають історичних рішень

Президент Байден приїхав до Європи з уже добре відомою тріадою: єдність, зброя, санкції. Послухаймо його.

Кожна демократична країна повинна постачати Київ зброю. Без систематичної передачі українській армії передових систем радіоелектронної боротьби, протитанкових, протиповітряних і протиракетних систем бастіон, що захищає Європу, впаде. Тому зараз, просто вже, ми повинні надати Україні статус країни-кандидата до ЄС. Це ключове питання для європейської безпеки.

Просто зараз ми маємо розпочати також і роботу над планом відбудови України із воєнних згарищ. Це має бути проект за прикладом плану Маршалла. Зарано? Ні. Польська підпільна держава вже у 1943 році працювала над концепцією відбудови зруйнованої країни.

Україна платить найвищу ціну за своє прагнення бути серед демократичних країн, які дбають про свободи та права людини. Саме тому ми не маємо права відвертати свій погляд. Ми зіштовхнулися з геноцидом, якого Європа не бачила ще із часів Сребрениці. Українці віддають життя за захист нашої свободи та демократії. Їхня жертва визначить майбутнє демократичної цивілізації. Їхня боротьба вимагає від нас негайної та ефективної допомоги.

Історичні виклики вимагають історичних рішень.

Газета Виборча