Записки масона, псування дітей, міста-вбивці – 5 книг, де (не) вчать життю

Скажімо, про місто донедавна було відомо одне – це велика домівка, яку люди намагаються покращити власними зусиллями, щоразу забуваючи про те, що урбанізація не залежить від людських зусиль. Оскільки нерозривно пов’язана з демографією. Тож коли людство стомилося займатися плануванням того, що все менше можна назвати житлом, і що розростається саме по собі, незалежно від наших зусиль, за справу взялися «нелюдські» сили. А саме сучасні технології - медійні та інформаційні, але все одно нерозривно пов'язані з великими корпораціями. Про це й мова у книжці Джермен Галеґуа "Розумні міста" (Київ : ArtHuss).

Бо що таке розумний дім – усі ми більш-менш знаємо, а вже як він іноді вбиває свого власника, про це навіть українські автори вже романи пишуть. Натомість що таке розумне місто і чому нині стільки суперечок довкола них… Раніше сперечань було менше, бо існувало таке явище, як "паперова архітектура", коли всі фантазії втілювалися лише в макетах міст і віртуальному дизайні, Тепер її заступила технологія 3d-принтерів, і будь-яку мрію можна втілити не в голові, а конкретно, тобто пошарово. Видрукувавши собі хатку не крижану, а луб’яну. Що ж до розумних міст, то наразі це лабораторії-шоуруми практичного застосування інтернету речей, хмарних обчислень та інтеграції великих даних у повсякдення. Чи доступна така модель майбутнього, де буде зрозуміліше й зручніше жити завдяки збору й аналізу інформації, а не фантазіям про квартиру з басейном просто неба? Чи насправді, як кажуть, це руйнівні, недемократичні, корпоративні ініціативи, мета яких — усунути великі групи жителів від участі в житті міста? Авторка книжки розглядає ключові поняття, означення, приклади з усього світу та історичні контексти, пов’язані з розумними містами, а також наводить аргументи гарячих дискусій за і проти. У будь-якому разі нас вкотре попереджають, що не варто усуватися від контролю за власних буттям, віддаючи його в руки «розумного» керівництва. Навпаки: треба більше знати про планування й будівництво розумних міст, щоб активніше долучатися до регулювання їхнього розвитку. Щоб потім не перекривати трасу і не страйкувати через ремонт води в басейні та похмуре небо.

У наступній книжці мова якраз про гуртову діяльність.  "Секрети фасилітації. SMART-посібник із результативної роботи в групі"  Майкла Вілкінсона (Харків : Фабула) – взагалі корисна річ.
По-перше, нагадує про те, що  "фасилітація" — це організація процесу колективного розв'язання проблем у групі, бо вважається, коли людина залучена до прийняття рішення, коли її думка почута та включена при розгляданні остаточного рішення, вона більш схильна далі реалізовувати це рішення. Ну й трасу перекривати на знак протесту не треба. Фасилітація — це взагалі інструмент, який допомагає полегшити процес спільного прийняття рішення. Особливо корисний під час зустрічей із батьками або ж з директорами громади. Наприклад, в українській школі це взагалі легко, і не тому, що мало хто знає про це діло, а просто народна мудрість працює. Тож, бува, під час фасилітації керівник поєднує дві ролі (і це не складно, коли згадаємо, як у школі розбирають години для повної ставки, викладаючи одночасно хімію з історією) - коли він/вона змінює свою роль, то використовує візуалізацію: коли ви керівник — ви одягаєте капелюх, а коли фасилітатор — знімаєте. У будь-якому разі, капелюха перед автором цієї книжки можна точно зняти. Він пропонує безліч цільових методів для фасилітаторів, які прагнуть до ефективних, послідовних та повторюваних результатів, а не лише перевдягання, чи пак візуалізацію по-українськи з кроликом у капелюсі. Будучи заснована на перевіреному підході автора SMART (Structured Meeting And Related Techniques), книжка може допомогти досягти приголомшливих результатів під час управління, представлення, викладання, планування та продажу, а також інших професійних та особистих ситуацій. Видання містить розділи щодо організації віртуальних зустрічей, міжкультурних команд, а також великих груп та конференцій. Також у ньому є стратегії для залучення команд, додаткова інформація про підвищення продуктивності зустрічей та подальші вказівки щодо запобігання деструктивній поведінці. Крім того, книжка містить безліч свіжих тематичних досліджень та допоміжний вебсайт з обов'язковими інструментами та методами як для початківців, так і для досвідчених фасилітаторів. Без обману.

Термін у назві наступної книжки, а саме - "економіка вражень" - уперше вжили її автори, один з яких - радник з менеджменту компаній зі списку Fortune 500, а другий - ад’юнкт-професор на кафедрі інновацій та дизайну. Словом, винахідливі хлопці. "Економіка вражень: битва за час, увагу та гроші клієнта" Б. Джозефа Пайна II та Джеймса Г. Ґілмора взагалі пропонує вважати «економіку вражень» наступною після аграрної, промислової та економіки послуг.

У принципі, такій аграрній країні, як наша, це підходить, і хоч промисловість у ній на другому місці, а послуги, якість яких раніше записували в «Книгу скарг і пропозицій», а нині так само займають належне місце у Fortune 500, поради авторів будуть доречні. Зокрема вони стверджують: підприємствам треба створювати унікальні зв’язки, щоб завоювати прихильність клієнтів, а пам’ять сама стає продуктом — враженнями. Адже сучасні споживачі прагнуть більшого, їм потрібні емоції та досвід, за якими вони захочуть прийти ще. Тобто у боротьбі за свого споживача бізнес має запропонувати унікальну цінність, яка вирізнятиме його з-поміж інших. Наприклад, власникам Apple, Starbucks та LEGO вдалося винайти переваги, завдяки яким бренд став неповторним, і автори аналізують їхній підхід. Може, те саме спробувати нашій «Пузатій хаті» і заводу Малишева? У будь-якому разі, файні хлопці Пайн і Ґілмор як професійні консультанти з питань формування економіки вражень розробили для нас стратегію розвитку компаній у нових умовах, застосувавши власний, сформований за понад 25 років практики досвід, із яким можна ознайомитись у цій книжці.

І навпаки, більш ніж 25-а практиками за дуже короткий термін оволодів автор наступної книжки. Релігієзнавець, філософ, дослідник нових релігійних рухів, співзасновник Майстерні Академічного Релігієзнавства, масон (мало не рептилоїд), який жив у Індії і вивчав медитацію та йогу ще до того як це стало мейнстримом, викликав духів і передбачав майбутнє. Поціновувач і колекціонер найдикішої конспірології. У межах релігієзнавчого експерименту заснував Церкву Великої Качки і, як Верховний Крячеслав, проповідує спасіння через споглядання качок і містичну практику кахка-йоги. При цьому всьому умудряється бути агностистиком і вірянином десятка різних релігійних організацій (від баптизму до тантричного буддизму).
Загалом у книжці В'ячеслава Агеєва "Релігія має померти, або У кого ми повіримо після Бога" (Київ : Віхола) розповідається, як багато якого люду - християни, агностики, буддисти, скопці, растафаріани, атеїсти, кришнаїти та мусульмани за всі часи шукали систему координат, яка не лише дала би відповіді на питання "життя, Всесвіту і взагалі", а й підтримувала їх протягом усього життя. Власне, й знайшли для себе, і немає значення при цьому, у кого саме людина вірить — у Бога, Будду, штучний інтелект чи комунізм зі спогляданням качок. Усі ці системи так чи інакше дають відповіді на основні питання людства та працюють за схожими правилами. Зокрема автор пояснює, як релігії функціонують та як заробляють гроші, борються за владу, використовують психоактивні речовини і секс та як реагують на нові виклики, — від ЛГБТ та економічних катастроф до воєн і Сovid-19. Чому комунізм, попри найжорстокіші репресії, так і не зміг знищити релігію? Як щупальця конспірології проникають у людську свідомість і чому критичне мислення вимикається, коли йдеться про теорії змови чи про бойових комарів НАТО та рептилоїдів? А також розмірковує про те, чи зможуть торжество науки, Штучний Інтелект і колонізація Марса побороти еволюційну «прошивку» та прибрати релігію з арени. Зрештою, цілком можливо, коли заклик «без Бога ні до порога», як бачимо з попередніх книжок, неактуальний, бо ні «порога» у віртуальних містах, ні шапку через суцільну "візуалізацію" перед прогресом не скинути.

Що ж до наступної книжки, то кажуть, що навіть після шести перевидань "Як ми псуємо наших дітей і як припинити це робити" Наталі Косенко (Київ : Школа) комунікаційний віз і досі там, де йому належить бути.
Та й яка може бути комунікація, коли віддавна знати, що школа – це не перший крок до неї, а наступна після дитсадка казарма і ламання об коліно будь-якої індивідуальності. Щоправда, нині школа лише надає освітні послуги, а не виховує, і це, зрештою, правильно, бо кого може виховати байдужість, сірість і в кращому випадку злоба, а не любов до дітей? Її тут нема, як жирів у хваленому шкільному меню Клопотенка, про що радісно заявляє повариха в буфеті. Утім, авторка з верховин свого професійного й батьківського досвіду буквально "по поличках" розкладає всі наші хибні переконання, що здатні зашкодити маленькій особистості, світогляд та моральні засади якої лише починають формуватися. У казармі, якщо забули.
При цьому кожен з батьків має упізнати свої улюблені педагогічні прийоми, які, виявляється, є руйнівними для довірливих та гармонійних відносин з дитиною. Ба більше того, нас запевняють, що книжка "розбиває на друзки стереотипи про виховання: те, що здавалося перевіреним та дієвим методом, насправді є нічим іншим, як прикрою помилкою, яка з часом може призвести до негативних наслідків".
Тож варто визначитися, якщо перефразувати назву книжки, чи далі псувати дітей, чи припинити про це читати, бо вони ж все одно наші.