Жорстокість у театрі, камінна оргія і культ мертвої корови – 5 книг, які ми (не) чекали

Наприклад, те, що відсутність смаку в радянських котлетах символізувало брак свободи у тамтешньому суспільстві Так само у музиці ми революції вже точно не чекали – щороку з’являються нові виконавці, які або повторюють зади, або підвищують баси, але все одно залишаються на традиційній хвилі, займаючись всього лише аранжуванням класики. 

Так само не чекали ми цю книжку, і насамперед тому, що нібито все вже давно відомо у театральній галузі культурного життя, аж раптом таке. Тож не дивно, що "Театр і його двійник" Антонена Арто (К.: Видавництво Жупанського) - видатного французького письменника-авангардиста, реформатора театру й філософа - має таку "двозначну"назву.

Оскільки, виявляється, "інший" театр – це не лише те, що відбувається за лаштунками, але й те, чого не відбувається навіть там. А немає там, панове, "живого"життя, і концепції театру жорстокості, викладена, до речі, у цій збірці есеїв, це не чергова методологія авангардного театру, бо рамки тут значно ширші. Річ у тому, що двійником театру автор бачить такі, здавалось би, несумісні явища, як чума, алхімія, метафізика і жорстокість. Це явище в Арто має космічні виміри і є своєрідним життєвим принципом. Якщо у найрадикальніші часи нашої епохи, чи пак у недалеких 90-х, актори на сцені всього лише на ліжках стрибали, то можете собі уявити, що вони робили задовго до того, як в Україну прийшла "театральна"незалежність. Страшно уявити, чи не так? У будь-якому разі, увазі українського читача вперше пропонується тодішня думка, автор якої ставить під сумнів вузькі уявлення про культуру й, звертаючись, зокрема, до традицій східного театру, пропонує відшукати істинну, магічну культуру, яка відповідатиме справжній поезії та квінтесенції реального життя. До першої частини книжки увійшла знаменита збірка есеїв Антонена Арто "Театр і його Двійник". Друга частина є своєрідним двійником першої, теоретичної частини, тут представлені твори для сцени – п’єси та сценарії, серед них єдина п’єса, написана за принципами Театру Жорстокости “Ченчі”, сценарій єдиного знятого Арто фільму "Пастор і мушля"та інші твори, а також листи й маніфести письменника.

Так само у вищезгаданих 90-х, коли прийшла мода на деконструкцію, з’явився й зворотній, інший бік цього постмодерністського явища, а саме – інтертекстуальність. Так, наприклад, будь-який класичний твір можна було розібрати, як конструктор, а потім зібрати вже в іншій жанровій конфігурації – детектива, трилера, казки. Так само, але більш творчо і дбайливо історія, розказана у новому романі-притчі "Камінна оргія "Євгенії Кононенко (Л.: Видавництво Анетти Антоненко), об’єднує різні часові пласти.

Події з часу невизначеного і тривалого, минулого і майбутнього незримо перетікають один в одного. По суті, перед нами переосмислення вічної історії, авторська версія із життя громади перших християн уже після розп’яття Христа, ще до прийняття християнства Римською імперією. У нашому ж сьогоденні розгортається драма нерозділених почуттів жінки до чоловіка. За сюжетом, зріле подружжя авторки жіночих романів і програміста переживає сімейну кризу. Ще дванадцять років тому вони так само не розуміли: що ж насправді з ними відбувається і чому? Але згодом читач розуміє, що головні герої наче перебувають у таємничому й фатальному зв’язку з потойбічним світом тіней, який не можуть ані розірвати, ні дошукатися причин ключових подій свого життя. Тож авторка роману, переосмислюючи біблійні сюжети, прагне відповісти на риторичні питання буття: чому й навіщо це трапилось зі мною? Так само її герої, навіть не втручаючись у хід історії, а лише спостерігаючи подію, втручаються у плин речей. Тож на читачів чекає справжнє розслідування, під час якого вони самотужки розгадуватимуть дива, символи і знаки у романі, алюзії світової міфології, інтертекстуальні звороти з творів світової класики, зокрема драматургії. "- Хоча ми й просиділи в цій довбаній печері дещо задовго, - мовить у фіналі головний герой, - все одно добре, що не було зв’язку і ми не викликали бригаду рятувальників, — реготав Роман, - от вони б посміялися з нас! - Так, Романе. «Хто визволиться сам, той стане вільним, хто визволить кого, в неволю візьме». - А це з якої релігії? - Це казав один чарівник-віщун, - відповіла Марина. - Золоті слова, - підтвердив Роман".

Так само неочікуваною наступна книжка виявилась не лише тому, що про їжу написано вже чимало, і тінь великого Пруста з його гастрономічним дискурсом неодноразово виринала у книжках про кулінарну ностальгію. Слідом за ним згадували і дитячі враження, і дорослі запої, і рибний четвер, і кухню у вигнанні. Утім, усе це була літературі, натомість у книжці Олени Стяжкіної "Смак радянського: їжа та їдці в мистецтві життя й мистецтві кіно (середина 1960-х – середина 1980-х років)" (К.: Дух і Літера) зроблено спробу відтворити відповідні міазми комунального дискурсу ще й мистецтві кіно, яке, відповідно, формувало мистецтво життя. Тож ця книжка - про радянських людей – жінок, чоловіків, дітей – які їли вдома, на роботі, в дорозі, в дитячому садку та школі, в системі радянського громхарчу, в турпоїздках. Про тих, хто здобував їжу в чергах, на колгоспних ринках, на власних городах, через хабарі та бартерні обміни, крадіжки на робочих місцях. Про тих, хто створював її надлишки в системі тіньової економіки й про тих, хто обирав відмову від їжі як спосіб демонстрації статусу "іншого"або зберігав "смачну традицію", плекаючи "банальний націоналізм". Їжа у книжці розглядається не тільки як ознака пізньорадянської споживацької революції, але й як один з потужних механізмів соціальної інженерії та (само)примусу. Реальний світ радянських їдців аналізується разом із світом художнім, в якому кіномитці та глядачі створювали, транслювали та споживали образи їжі, не усвідомлюючи, що в такий спосіб говорять про репресивний устрій суспільства, в якому смак був так само проблематичним та майже недосяжним, як і пов’язана зі смаком та вибором свобода. 

У наступній книжці, а саме – у дослідженні Свена Карлссона і Йонаса Лейонхуфвуда "Spotify навиворіт. Як шведський страртап здійснив музичну революцію" (К.: Yakaboo Publishing) двоє відомих шведських журналістів захоплююче розповідають майже детективну історію злету компанії, що відкрила новий шлях у світ сучасної музики. Що ж тут неочікуваного, спитаєте? А те, що у такій, здавалося би, просунутій країні, як Швеція, чия компанії Spotify за час свого існування зробила чимало неймовірного - "стриножила" піратство, трансформувала музичну індустрію, змусила саму Apple змінити бізнес-модель – існують такі самі "виробничі" проблеми, як звичайнісінькому совку. Адже насправді “Spotify навиворіт” — це світ, сповнений інтриг, таємних угод і пропозицій, від яких важко відмовитися. Бо за ними, скажімо, — Microsoft і Google. Тож якби на своєму шляху до успіху Даніель Ек не об’єднався з Шоном Паркером з Napster та Марком Цукербергом з Facebook, що взаємно посилило їхні позиції в бізнесі, то невідомо, чи мали б ми такий зручний сервіс. І, звісно ж, не обійшлося без тривалої конкуренції між Apple та Spotify. У чому ж, нагадаємо, фішка? Просто, вийшовши на ринок, автори цього стартапу починають співпрацювати з музикантами та співаками без посередників і кидати виклик лейблам звукозапису. "Я назву дві причини, - відповів засновник Spotify. - По-перше, ми зробили ставку на безплатний сервіс тоді, коли наце ніхто ще не наважувався. Це був ризикований крок. По-друге, ми почали зі Швеції, підтвердили тут успіх нашої моделі, почали розширюватися на інші європейські країни та зростали органічно. Саме завдяки цьому музичній індустрії довелося змиритися та визнати, що саме за нашою моделлю майбутнє".

Менш за все можна було чекати появи книжки Джозефа Менна "Культ мертвої корови: як оригінальна хакерська супергрупа могла би врятувати світ" (Х.: Фабула), адже ми давно вже змирилися з тим, що наше життя стрімко переїжджає онлайн, і мало хто розуміє примарність мереживної безпеки. Натомість у цій книжці журналіст Джозеф Менн розказує про найпершу, найбільшу і найвпливовішу хакерську групу "Культ мертвої корови", і справжні імена деяких членів цієї групи саме тут розкриваються вперше. Хакери з “Культу мертвої корови” на ти з комп’ютером з динозаврових часів першого інтернету. Саме вони непокоїлись про безпеку особистих даних користувачів, коли виробникам програмного забезпечення на це було начхати, саме вони співпрацювали з урядом США після 11/09, саме вони перші порушували етичні питанні в користуванні інтернетом. Ці хакери не спрямовували свої вміння і знання на те, щоб заволодіти грошима чи з тіні керувати країнами, – вони стали на захист прав людини і досягли в цьому неабияких успіхів. Автор нагадує, що ситуація з безпекою в інтернеті гіршає, і ця книжка – спосіб привернути уваги до проблеми, відкрито її назвати і обговорити. "Не тільки тим, хто не зміг проконтролювати бездумні алгоритми у Фейсбуку, Твіттері та Ютубі, було про що шкодувати після виборів 2016 року, - нагадує автор. - "Культу мертвої корови"теж належало виправляти помилки, Він обернув творчі здібності й опозиційні панівному класу витівки хакерського світу проти популярних медіа, створюючи сум'яття на національному телебаченні та в друкованих виданнях заради розваги та привернення уваги до різноманітних тем".