Телебачення - головний диктатор України

Україна після здобуття незалежності перейшла від тоталітарного способу правління до олігархічного. Написано про це багато. Архітектором олігархії  в Україні став її другий президент Леонід Кучма. Українська політична еліта, як колись польська чи чеська, стояла перед вибором: впроваджувати реформи за європейським зразком, розвивати поступово політичну конкуренцію у вигляді політичних партій, чи збагатитися особисто. До такої міри цей вибір не стояв перед громадянами Східної Європи, бо інструменти громадянського суспільства у них не були знищені до такої міри, як в Україні, що входила раніше до Радянського Союзу. Кучма вбачав структурування балансу суспільних сил навколо групи людей, між якими  під час його правління розподілилася колишня державна власність. Коло цих людей змінювалося. Завжди серед них були Ахметов, Коломойський, зять Кучми - Пінчук, якого Кучма і зробив одним із найбагатших людей країни. Дехто втратив олігархічні впливи, як наприклад, Григорій Суркіс.

Метою Януковича під час боротьби за президентську посаду було бажання теж стати олігархом. Але йому хотілося бути найголовнішим олігархом, олігархічним царем. Тому Янукович не знищував олігархічну систему. Він теж не уявляв, як в інший спосіб можна підтримувати баланс суспільних сил. За великим рахунком олігархи - це звичайні середньовічні феодали, на фінансах яких тримається влада у феодальних суспільствах. Але у наш час в Україні головним атрибутом олігарха є телебачення. І не просто телебачення - кабельних каналів в Україні сотні - а ефірне телебачення з максимальним покриттям і території, і населення. Ось як виглядав розподіл телеканалів між олігархічними групами на початку правління Віктора Януковича.

Звичайно, кількість каналів несиметрична якості покриття та часті на ринку. Але це, поки ми говоримо про аналогове телебачення. Уже з наступного року Україна повинна його вимкнути і повністю перейти на цифрове мовлення. А цифрові канали урівняють у доступі до глядачів всіх ліцензіатів. 

Саме тому Сергій Льовочкін та Валерій Хорошковський запропонували Віктору Януковичу механізм монополії над телевізійним мовленням через впровадження цифрового телебачення. Слід відзначити, що всюди в світі завдяки цифровому телебаченню, або так званому цифровому дивіденду  телевізійні монополії втрачають свій вплив. На ринок приходять нові гравці, починають розвиватися тематичні канали. В Україні ж навпаки - монополії перерозподілилися та виросли.  Ось як виглядатиме загальнонаціональне покриття за планом Льовочкіна-Хорошковського у 2015 році.

На цій схемі видно, що група Фірташа-Льовочкіна отримала аж 8 каналів, тобто вдвічі збільшила свою присутність в ефірі; група Януковича отримала 6 каналів, а разом з каналом 112 Захарченка, та нібито державним БТБ Арбузова - аж 8. Ахметов отримав 3 канали, два з яких не були раніше в ефірі, один канал отримав близький до Ахметова Колесников. Пінчук, Коломойський і Порошенко зберегли статус кво. 

В самій структурі провайдера Зеонбуду 50% - Хорошковський наділив Януковичу, а решта -  запропонував розподілити між собою та Ахметовим. Цей розподіл власності у провайдера теж важливий, оскільки сам провайдер встановлює ціни за ретрансляцію. Свої могли не платити, чужим - виставлялися ціни у декілька разів вищі за ринкові. У системі Зеонбуду взагалі-то може мовити 50 каналів, або навіть і більше завдяки розвитку технології. Решта каналів планувалося зробити платними і це, очевидно, непокоїло кабельних операторів, які бояться конкуренції.

Таким чином, 28 загальнонаціональних каналів було розділено між загальноукраїнськими олігархами у регіональному мультиплексі, де передбачалося запустити по чотири регіональних канали; один з них віддали Захарченку під канал 112, а решта три - у кожній області отримали компанії, які контролюються близькими до Януковича людьми. В Одесі, наприклад, три ліцензії отримали студії близькі до Сергія Ківалова.

Цю монополію не можна було побудувати без повного контролю над Національною радою України з питань телебачення та радіомовлення, Держспецзв'язку,  до якого входить концерн РРТ, Національною комісією з питань зв'язку та інформатизації.

Нацрада жорстко контролювала те, щоб кабельні мережі безкоштовно увімкнули у соціальний пакет всі канали, які мають цифрові ліцензії. У багатьох мережах для інших каналів просто не було місця, а тим, хто мав можливість вмикати інші українські канали, це строго забороняла Нацрада. Ті, хто це робив, хто злочинно впроваджував цензуру Януковича, між іншим, працюють і досі і вдають з себе великих борців за українську незалежність.

Найголовніше - усі ці медіа-імперії глибоко збиткові. Їхні власники заробляють кошти в інших, залежних від держави бізнесах і тому конкурують за рейтинг будь-якою ціною, а не за економічну ефективність. Рейтинг - це те, що можна продати політикам, або чим політиків можна шантажувати. Рейтинг - це причина домовленостей між Порошенком і Фірташем так само, як колись було причиною домовленостей між Ющенком і Фірташем, і Януковичем і Фірташем. Рейтинг дає змогу Коломойському зберігати баланс у торгах як з Тимошенко, так і з Порошенком за підтримку на виборах. В цьому б не було  нічого поганого, якби олігархи ставилися до медій, як до бізнесу. Натомість, ця далека від економіки гонитва за рейтингом кидає найхитріших в обійми російської телеіндустрії.

Російські серіали саме тому заполонили наш ефір, що Путін вкладає у їхні зйомки шалені гроші. Українським олігархам вигідніше заради рейтингу придбати російський блокбастер чи дорогий серіал, аніж знімати власний, бо власний Путін не продотує. Саме тому індустріальний комітет, який об'єднує  найбільші телеканали, "абсолютно випадково" замовляє вимірювання рейтингу за панеллю, у якій 80% російськомовних глядачів. В Україні таких - 40%. А потім ми дивуємося, звідки беруться сепаратистські настрої.

Як цю ситуацію змінити? Проявити політичну волю, змінити Нацраду, переформатувати Зеонбуд таким чином, щоб вартість його послуг знизилася до ринкової, а монополіст не використовувався для цензури. Безумовно, потрібно провести новий конкурс, враховуючи, що відповідно до законодавства ті канали, які продовжують вести аналогове мовлення, повинні залишитися і в цифровому. Це зменшить кількість каналів і у свою чергу хоч якось допоможе рекламному ринку. Знайти консенсус і з політиками, і з суспільством можливо. Але для цього архітектори цієї цензурно-олігархічної монополії повинні бути відсунуті від впливу на політичні процеси через корупційний медійний тиск.