Про що думали американські конгресмени, поки аплодували Порошенку

Вчора український президент – можливо, вперше за роки незалежності – зумів заговорити зрозумілою для американських конгресменів мовою. Виграшним і безумовно дієвим був посил українського президента про те, що зброя потрібна Україні не стільки для виграшу у війні, як для того, щоб зберегти мир. Апелюючи до ідеалів свободи як історичного вибору, він зумів зіграти на потаємних струнах душі американських законодавців. Просвітлені обличчя і безкінечні овації – яскраве тому підтвердження.

Півторагодинна зустріч Петра Порошенка з Бараком Обамою в Овальному кабінеті, в присутності ключових держчиновників США – теж немале дипломатичне досягнення, яке свідчить про готовність Вашингтона демонструвати свою дипломатичну підтримку українському президентові у всі можливі способи. Про дрібні знаки уваги – на кшталт «Global Citizen Award» від „Атлантичної ради США” вже й говорити якось не доводиться.

Проте повага – повагою, риторика – риторикою, але не гріх буде подивитись і на практичні результати візиту.

В списку явних активів, як водиться, фінансові. Мільярд доларів гарантій – це приємний бонус, який, проте, навряд чи допоможе вирішити наші ключові проблеми. До того слід додати 53 мільйони допомоги, з яких 46 мільйонів підуть на допомогу українським військовим. Це на додачу до 70, анонсованих раніше. Вочевидь, зваживши на заяву Порошенка про те, що „виграти війну самими ковдрами не вдасться”, до постільних приналежностей і солдатської екіпіровки додали важку будівельну техніку, автомобілі та патрульні катери, а також деякі вельми цікаві пристрої радіоелектронної розвідки.

Про прямі поставки американської зброї до України поки не йдеться. "Я попросив президента (Обаму) збільшити співпрацю в сфері безпеки та оборонному секторах. І я отримав позитивну відповідь", - відповів Порошенко на питання про можливість постачання американської зброї до України. Що, по суті, є ухиленням від прямої відповіді. Хоча приводом для особливого смутку цю сентенцію теж назвати складно – поставки зброї, якщо такі й будуть, то здійснюватимуться зі Східної Європи, а не прямо із США, і проїзди вагонів та вантажівок із ними, сподіваймося, не анонсуватимуться у пресі. При тому, зважаючи на часовий лаг, який потрібен для уведення радикально нової зброї у використання, мова, в першу чергу, може піти про передачу залишків радянських озброєнь з тих таки східноєвропейських країн. Що виглядатиме, безумовно, не так ефектно, як американські гелікоптери над Маріуполем, але може виявитись навіть більш ефективним.

Гірше те, що очікуваного статусу головного союзника Сполучених Штатів поза блоком НАТО Україна не отримала – як не отримала і чіткої обіцянки про якісь перспективи у цьому напрямку.

Й коментуючи цю подію, Петро Порошенко не зумів втриматися на рівні чистої і прозорої риторики, яку він демонстрував до того.

Зокрема, мова йде про інтерв'ю телеканалу CNN. В якому український президент висловив сміливу думку про те, що рівень співробітництва між Україною і США у сфері безпеки та оборони вже насправді не просто досяг – а навіть перевищив рівень співпраці США з країнами, що мають статус головного союзника Сполучених Штатів поза блоком НАТО.

В цьому місці варто нагадати, що на території Японії, яка має статус головного союзника США, для прикладу, розміщено близько 40 тисяч американських вояків. Немалі бази є в Австралії, Південній Кореї, Бахрейні, Кувейті та інших країнах - „головних союзниках”. У переважній більшості випадків справа не обмежується базами – йде військова співпраця колосальних масштабів, як то має місце, приміром, у стосунках з Ізраїлем.

За таких умов говорити, що ми „переросли” подібний формат співпраці і піднялись на якийсь гіпотетичний „вищий рівень” – відверто смішно. Складається враження, що це був не надто вдалий експромт у відповідь на несподіване запитання. Хоча чому це запитання виявилось несподіваним – теж не зовсім зрозуміло.

Натомість головним результатом цього візиту з точки зору стороннього спостерігача є демонстрація стратегії, яку чинна американська адміністрація обрала в україно-російському конфлікті. Відмова від прямих і демонстративних поставок зброї а також надання союзницького статусу, який хоч формально і не зобов’язує до військової допомоги, але в реальності її передбачає,  може бути зумовлена двома причинами.

Або у США не надто вірять у бойові потенції української армії та ополченців, і не хочуть опинитися у негарній ситуації, коли американська зброя не просто „зазнає поразки” але й потрапить до рук російських військових, як то трапилось в Грузії, а адміністрації Обами доведеться записувати на свій рахунок іще один геополітичний провал на кшталт іракського.

Або ж у США не надто довіряють здоровому глузду президента Росії Володимира Путіна. Не без основ припускаючи, що в разі успішних і корисних поставок зброї до України, які б, гіпотетично не тільки зупинили російський наступ, але й помогли б відновити контрнаступ українських сил, російський лідер, побачивши, що „обмежене втручання” не допомагає, може вдатись до чогось радикальнішого. Це може бути як масштабне вторгнення силами дивізій, а не батальйонних груп, так і, в крайньому разі,  використання тактичного ядерного озброєння, про яке періодично марить чинний міністр оборони України. При такому розкладі ситуація в регіоні з дуже поганої стала б катастрофічною – зі зримою перспективою окупації значної частини України, потреби в розміщенні функціональних, а не символічно-стримувальних баз в Східній Європі, і поверненням не те що до Холодної війни – а до Карибської її фази.

З іншого боку, підкреслено слабка підтримка України – чи повна від неї відмова – помітно підштовхнула б Україну до повернення в російську орбіту.

В реальності це, звичайно, не так, але зрозуміти, що „никогда мы не будем братьями” у Вашингтоні, вочевидь, не можуть. Такі речі не описуються в рапортах розвідників і не моделюються теоретиками „великої шахівниці” на кшталт Бжезінського. Їх можна осягнути у волонтерських пунктах і біля могил загиблих добровольців.

Тому адміністрація Обами побоюється можливого геополітичного виграшу Путіна в Україні, і підтримує нас чим може – оплесками і обіцянками, кредитами і радарами. За що їй, звісно, людське спасибі. Але довести цю війну до кінця – яким би він не був - може тільки Київ, а не Вашингтон.