Чого Порошенку і Яценюку варто повчитися в Бальцеровича

Українці  дуже часто бувають переконані, що саме вони найбільші страждальці світової історії, а ситуації у котрі потрапляє наша країна настільки складні, та трагічні, що ні з ким на планеті нічого подібного не було. Проте досить тільки розкрити очі і глянути навколо як виявляється, що бувало по всякому, в тому числі і набагато складніше.

Взяти хоча б для прикладу наших безпосередніх західних сусідів поляків.  25 років тому 28 грудня 1989 року польський сейм дав згоду на проведення демонтаж соціалізму і розбудову в Польщі капіталістичних інститутів,  запрацював "план Бальцеровича". На той час у Польщі інфляція була не 20% як в Україні цього року, а 640%. Національна валюта впевнено перетворювалася на сміття, поляки вже змели з полиць магазинів все, що там ще залишалося, а парламентарі все ще сперечалися в сеймі, як змінити господарчий уклад так, щоб взагалі нічого не міняти. Тим часом на території країни стояла 300 тисячна Північна група радянської армії. Так, в той час вона не воювала з поляками, але прогнозувати її дії та вказівки начальства у Кремлі було неможливо. Воно завжди вкрай нервове і надумане, і чекати від нього можна чого завгодно, в чому можна було пересвідчитися вже лютому  1990 року у Литві (або в лютому 2014 року в українському Криму).

Проте страх перед непрогнозованим  російським  "гостем" не зупинив польський уряд, прем’єр Тадеуш Мазовецький переконав сейм, що іншого виходу немає, депутати проголосували і  віце-прем’єр, міністр-фінансів  Лєшек Бальцерович взявся до роботи.

Тадеуш Мазовецький, прем’єр Польщі і Лєшек Бальцерович, віце-прем’єр, міністр-фінансів представляють план реформ, 1989; Кандидат в прем’єр-міністри України Леонід Кучма питає в депутатів, що їм побудувати капіталізм чи соціалізм, 1992 рік; Зростання ВВП України, Польщі та Норвегії, 1990-2013 роки

На відміну від минулих і сучасних українських урядів він не просторікував про соціальну державу, про необхідність соціального захисту всіх можливих і неможливих категорій населення, які тільки може собі вигадати Міністерство соціальної політики, а натомість рішуче розвернув Польщу до повноцінного капіталізму, з приватною власністю, з оплатою за результатом, з можливістю працювати і заробляти, ну і звичайно з ризиком банкрутства і безробіття.  Звісно, це подобалося далеко не всім, профспілки і пільговики здійняли галас, але виявилося, що більшість трудящих, ініціативних поляків пільг не має, а можливостей заробити і витратити капіталістична економіка дає куди більше ніж оплутана чиновницькими приписами соціальна держава. Виявилося, що набагато краще залежати від стихії ринку ніж від примхи чергового бюрократа в конторі, який порухом пальця вирішує маєш ти право на пільги, чи ні, можеш ти отримати субсидію чи тобі ще треба зібрати  пачку довідок, чи можливо тобі доведеться "позолотити ручку" шановному службовцю, щоб вирішити проблему. Капіталізм був ризикованим, але замість баланди соціальної держави давав шанс на нормальне, повноцінне життя. 

Про що йшлося в плані Бальцеровича?

Насамперед, про 10 принципових позицій, які перетворили Польщу з найвеселішого бараку соціалістичного табору на динамічну капіталістичну країну, економіка якої вже через півтора роки розпочала швидкими темпами рости і, як говорить сам Бальцерович, "наздоганяти німців", найбільш розвинуту і багату країну Західної Європи. Варто відзначити, що українська економіка між 1990 і 2000 роком вперто падала, а ідеї про те щоб "наздоганяти німців" не приходили українській політичній еліті до голови. 

28 грудня 1989 року, Бальцерович представляє план реформ у парламенті

Натомість у Польщі Бальцеровичу вдалося захопити поляків ідеєю вільно працювати і заробляти більше. Як йому це вдалося? 

По-перше, було дозволено банкрутити державні підприємства. Держава припиняла фінансувати вічно збиткові "народні" фабрики та заводи. Між іншим, працюючим українцям, які платять податки і утримують українську державу, варто б звернути увагу, що тільки на НАК "Нафтогаз" в цьому році з їхніх податків було витрачено понад 100 мільярдів гривень і проблем цієї чудової організації це не вирішило. Ніяких. Наступного року буде така ж самісінька ситуація. 

По-друге, в Польщі було заборонено фінансувати дефіцит державного бюджету за рахунок емісії злотого. Як тільки станок зупинили, курс злотого до долара одразу стабілізувався. 

По-третє, державні підприємства позбавлялися всіх пільг при кредитуванні. Так звану "підтримку національного виробника" з якою 23 роки, як дурень з торбою, носяться українські урядовці і лобісти всіх мастей, в Польщі придушили в зародку, але, як можна зауважити, нічого поганого з самим польським виробником від цього не сталося. 

Магазини у Польщі,  1989 рік.

По-четверте, на 1990 рік було заморожені зарплати і соціальні виплати з бюджету. Міра болюча і неприємна, але без неї інфляцію не зупинити.

По-п’яте, встановлювався однаковий режим сплати податків для всіх секторів економіки. Знову таки, можливість створення пільгових режимів оподаткування з яких в Україні виросла більшість монополій, які в свою чергу вигодували олігархів, у Польщі відсікли одразу, хоча крик захисників інтересів стратегічних галузей, та борців за права трудящих було чути по обидва боки річки Вісли. 

По-шосте, встановлювалися однакові правила для роботи компаній з національним та іноземним капіталом, створювались умови для вільного перетоку капіталу як в Польщу, так і з неї.

По-сьоме, ліквідовувалася монополія держави на зовнішню торгівлю і вільна конвертація злотого. 
По-восьме, встановлені єдині для всіх правила імпорту товарів в Польщу. Ніяких особливих списків, ніяких виключень для "критичного імпорту", ніяких "вікон" на кордоні – правила однакові для всіх учасників ринку.
По-дев’яте, спрощувалися умови для звільнення і прийняття трудящих на роботу. Трудящі бурчали, але йшли до праці, тим паче, що поступово але незворотньо почала зростати зарплата. Особливо в тих, хто вміє і хоче працювати. Звичайно тим, хто клеїв дурня стало гірше ніж при соціалізмі, але економіка від цього тільки виграла.

По-десяте, про компенсації жертвам колективних звільнень. Тут профспілкам вдалося відігратися, і отримати чималі матеріальні вигоди, а на думку самого Бальцеровича, навіть нині, через 25 років після початку реформ це чи не найбільша загроза економічному зростанню країни. 

Звісно, що задоволеними від такого плану були далеко не всі, проте всі задоволеними не бувають ніколи, в чому українці можуть пересвідчитися на власному досвіді (а ще зовсім юні можуть запитати тата і маму).

Варшава, 1989 рік; Варшава, 2014 рік

Сьогодні можна констатувати, що чверть віку тому Україна і Польща стартували майже одночасно, і проблеми у нас були схожі. Однак результати сьогодні різні. У поляків знайшовся Лєшек Бальцерович який зрозумів важливість однакових для всіх правил, вивільнив трудову енергію народу і, як наслідок, країна пішла шляхом багатства і капіталізму. Натомість українці вже 23 роки борсаються в тенетах перманентної кризи намагаючись створити пільгові умови для якнайрізноманітніших "національних" виробників та якнайширших прошарків населення, причому часто не стільки тому, що вони потребують захисту і допомоги, скільки через те, що мають добре організовані лобістські групи.  Сьогодні перед країною знову вибір: запровадити однакові правила для всіх, взятися до роботи і розвивати нормальну капіталістичну економіку, чи й далі вигадувати як для кожної групи населення, для кожного «національного» виробника знайти особливий підхід. Вибір, звісно за українцями, треба просто визначитися, чого ж насправді хоче країна. Грати за однаковими для всіх  капіталістичними  правилами, ризикувати але й багатіти, чи й далі продовжувати сьорбати ріденьку юшечку соціального забезпечення, коли турботливий чиновник буде вирішувати "положено" вам м'ясця, чи відповідно до статусу досить буде і картопельки.

Читайте також:

Що Порошенку варто перейняти у Франкліна Рузвельта

Що Порошенку варто перейняти в імператора Мейдзі, а українцям у японців