Усміхнений переможець

Владислав Бартошевський міг справити враження класичного європейського інтелектуала, "кабінетного вченого", який дивиться на світ іронічним поглядом людини, що прочитала сотні книг. Якби тільки не його біографія! Бартошевський приєднався до польського Опору після того, як зміг вийти з концтабору Аушвіц. В Опорі він, крім іншого, намагався допомогти польським євреям - потрібно розуміти, що за нацистськими законами це означало вірну смерть в разі затримання. І тим не менш його можна назвати одним з учасників відразу двох повстань - в гетто і у Варшаві. Новий комуністичний режим Польщі гідно оцінив цей героїзм: як борець польського опору і Армії Крайової, Бартошевський був двічі заарештований і кілька років провів уже в тюрмах найгуманнішої у світі влади. До туберкульозу його довели не окупанти - свої.

Але це теж нічого не змінило. Він три десятиліття провів під наглядом "органів" - і продовжував протистояти злу. І – переміг. Вже в соціалістичні часи він мав такий міжнародний авторитет, що в новій Польщі його призначення міністром закордонних справ сприймалося як допомога пана професора, а не як честь для Бартошевського.

Владі "народної Польщі" було важко це ігнорувати : роль Бартошевського в Опорі не можна було замовчати, в Ізраїлі його назвали Праведником світу - і все ж таки, коли інтернували лідерів непокірної "Солідарності", взяли і його. Так він позбувся свободи в четвертий раз - на щастя, в останній. А ви кажете - кабінетний професор.

Звичайно, це була така епоха - ХХ століття, час таборів і війн. Але хіба кожен міг відповісти на виклики часу так гідно, як цей сухорлявий іронічний інтелектуал? Він почав боротися за свою країну, коли йому не виповнилося ще й 20 років, а в 93 стверджував, що сповнений нових планів і збирається написати нову книгу - якщо тільки цей його день народження не виявиться останнім. "Не прощаюся з цим світом, але мій вік має свої права" - говорив він в одному з останніх інтерв'ю. І це була не мудрість старості - це знання людини, яка звикла дивитися смерті в обличчя з юних років і для якої мужність була не спекуляцією, а просто способом життя.

Найменше я хотів би, щоб Бартошевський сприймався як якийсь останній святий Центральної Європи, про якого слід говорити з придихом. Та й він і сам би найменше хотів би такого сприйняття власної особистості. Він був боєць - це так. Як і в кожного бійця, у нього були свої друзі і свої вороги. Так, йому аплодували польський сейм, кнесет і бундестаг - але його ненавиділи комуністи і освистували прихильники правих у власній країні. Навіть зараз, за ​​кілька місяців до смерті, коли він залишився одним з небагатьох живих учасників Варшавського повстання, одним з останніх офіцерів Армії Крайової ...

Він тільки посміювався над цим у своєму старосвітському стилі людини, вихованої в тій, ще не загиблій у повстанні Варшави. "Ніякі це не праві. Це я - консерватор. В Англії консерватор може бути одночасно лордом і рабином. Не уявляю собі, щоб у Польщі рабин міг стати сенатором за списком правих. Були, звичайно, такі - сором'язливі і закамуфльовані - випадки, коли мати якогось правого редактора виявлялася єврейкою. Який скандал! А я запитую: ну і що з цього? Божа матір теж була єврейкою ... ".

Ось за цю іронічність в сприйнятті дурості я його і любив - як політичний журналіст і читач його книг. Нашому часу цієї іронії бракує, ми розучилися сміятися над ідіотами - і вони, побачивши, як серйозно ми до них ставимося, роздуваються від власної пихи і роблять дурницю за дурницею, підлість за підлістю. А на дворі - зовсім не ХХ століття. Час великих лиходіїв змінився часом злісних карликів. І потрібно було вміти бути Бартошевським, щоб не приймати довгу тінь, яку відкидає карлик,  за самого божевільного.

Але для того, щоб цьому навчитися, потрібно було ціле століття з посмішкою на стислих губах протистояти справжньому злу.