Ердоган і залишена наречена

До  2014 року її, як реального фактору просто не було - тому що щодо ухвалення принципових рішень ми весь час (за винятком хіба що періоду 2004-2010 років, і те умовно) змушені були обертатися на Москву. Коли ж зовнішня політика прийшла до нас - а не ми до неї - багато хто вирішив, що Україна зараз у центрі Всесвіту. Звідси й дивовижні вигуки - і не тільки в блогерів, але й у досить серйозних засобів масової інформації -  про те, що Ердоган "обміняв Україну на Росію".

Дорогі мої, Ердоган менше за все  думав про Україну - і коли посварився з Росією, і коли помирився. Коли Росія анексувала Крим, Туреччина й не подумала, - незважаючи на постійні прохання лідерів кримських татар - почати санкції проти оккупанта. Крім того, саме турецькі кораблі й поставки залишилися ланцюжком,  що пов'язував півострів зі світом після запровадження західних санкцій.

 У цьому є своя логіка.  Ердоган очолює країну, що до цього часу займає частину острова Кіпр, звідки вигнане все грецьке населення. Північний Кіпр - не аналог Криму, тому що Туреччина його не анексувала. Однак точний аналог Абхазії та Південної Осетії - тому що Туреччина визнала його незалежність. До міжнародного права все це не має жодного відношення. Але  спробуйте нагадати про це якомусь турецькому політику.

Ердоган посварився з Путіним, тому що це був розгніваний вторгненням російського президента до  його «сфери впливу" - і в цьому сенсі його логіка більше нагадує логіку Путіна, ніж логіку будь-якого західного керівника. Західні політики керуються приматом міжнародного права - тому  і були запроваджені санкції. (Хоча ми бачимо, як багатьом на Заході важко бути адекватними власним цінностям). Ердоган керується доцільністю. За час, що минув після знищення літака, стало ясно, що Росії не вдалося повернути режим

 Асада на попередні позиції - а саме цього перш за все побоювався Ердоган, коли увійшов у конфлікт з Путіним. Таким чином,  головна причина протистояння двох авторитарних правителів зникла, у  Сирії їм доведеться шукати компроміс - і не тільки їм.  А на перший план вийшли негативні фактори охолодження російсько-турецьких взаємин. І це не тільки порожні пляжі і гнилі овочі. Поки не відомо, чи заповняттся пляжі і спорожніють поля. Купівельна спроможність росіян неухильно знижується і зовсім не вони одні раніше відвідували Туреччину. Країна втратила ще й європейських - перш за все німецьких  - туристів  через страх перед терором. А з Німеччиною Ердоган не сварився.

Головна  проблема, яку хоче вирішити, Ердоган - це відновити можливість маневру. Маневру між Росією та Заходом - серед іншого, у сірійській кризі. Він розуміє Путіна краще, ніж Обаму або Меркель - так для чого ж продовжувати  конфлікт? Тим більш тоді, коли сподівання турецького президента на швидке зближення із Заходом із збереженням авторитарного характеру режиму не виправдалися. Також  можна створити у населення ілюзію, що влада вирішує проблему тих, хто вважає, що постраждав від сварки Москви і Анкари.

Розчарування, дуже схоже на те, що панує сьогодні в українських ЗМІ, вчора можна було побачити у ЗМІ арабських країн: Ердоган примирився з Ізраїлем, конфлікт, з яким почався  після того як прикордонники цієї країни не допустили до порту Гази організовану за підтримки турецького уряду "флотілію свободи". Головною ідеєю цієї акції було довести, що вантажі до Гази надходитимуть без ізраїльської інспекції. Тепер  Ердоган погодився, що турецькі поставки проходитимуть через ізраїльський порт Ашдод. Чого ж так?

На момент організації "флотілії свободи" Ердоган претендував на роль лідера мусульманського світу - і підтримка Гази підняла його акції. Однак таким лідером турецький президент так і не став.  Але  втратив економічні зв'язки з Ізраїлем, туристів на пляжі і можливість координації зусиль, щоб протистояти спільному ворогу турків і ізраїльтян - Ірану. Усі ці втрати виявилися не варті підтримки Гази. і Ердоган легко від неї відмовився. Він дійсно багато в чому схожий на Путіна. але відрізняється від нього більшою реалістичністю.

На політичних союзників не треба покладати помилкових надій. Зокрема, на тих, хто керується у політиці не принципами, а доцільністю. Це не означає, що ми не маємо вчитися, щоб використовувати конфлікти з нашим ворогом, для захисту своїх інтересів. Звісно, маємо. Але не потрібно відчувати себе кинутою нареченою, коли ці конфлікти завершуються. Врешті-решт, Україна -  не сектор Газа.